Філософські погляди Ф. Ніцше

Третій аргумент, що наводиться проти математики атомістів, пов'язаний з поняттям несумірності, ірраціональними  величинами. У всій літературі, присвяченій  аналізу атомістичної математики Демокріта, чомусь здійснюється арифметичний підрахунок кількості неподільних точок-атомів в одному й другому відрізку, не враховуючи проміжків між ними, і береться відношення кількості атомів одного відрізка до другого (відношення діагоналі квадрата до його сторони, або навпаки), і отримують раціональне число у вигляді , раціональне число для несумірних відрізків. Нам здається, що це неправильний підхід. Не маючи під рукою роботи Демокріта "Про несумірні лінії і тіла" неможливо робити такі висновки. Треба вважати, що Демокріт в цій роботі приділив увагу як дискретним, так і континуальним питанням і проблемам, що виникають між ними. До часу Демокріта теорема Піфагора вже була доведена в загальному вигляді, і проблема дискретності та безперервності була гостро поставлена. Демокріт не міг пройти повз неї, тому проблемі несумірності спеціально була присвячена робота "Про несумірні лінії і тіла", в якій, на наш погляд, при аналізі несумірних ліній і тіл враховувалося не тільки число атомів у відрізках і тілах, але і пусті проміжки між ними. Якщо враховувати, що відрізок складається з "атомів" і "пустоти", то зберігається і поняття континуальності і несумірності та нескінченної подільності і інші положення математики; і атомістична теорія не буде вступати в суперечність з математикою та іншими положеннями здорового глузду.

Як було відмічено раніше, атомістична теорія Левкіппа-Демокріта  була побудована на противагу елейській  теорії Парменіда-Зенона. Якщо елейці применшували роль почуттєвих джерел пізнання, що було згодом основою скептицизму  і деяких шкіл софістів, то атомісти визнавали відмінність між почуттєвим і умоглядним пізнанням, вважаючи почуттєве  первинним, початковою формою пізнання, а інтелектуальне, умоглядна форма  не протилежна почуттєвому, вона повинна  поглибити, уточнити почуттєві методи пізнання, "…атомісти бачать в  пізнанні за допомогою розуму не протилежність  почуттєвим сприйняттям, - говорить В.Ф.Асмус, - а їх продовження і поглиблення, уточнення. Достовірність інтелектуального пізнання має джерело в цьому  ж почуттєвому сприйнятті" [6, 111].

Атомістична теорія - це подальша раціоналізація на шляху звільнення філософського і наукового мислення від міфологічних уявлень.

Треба вважати, що атомістична  математика Демокріта являє собою "грубу" конструкцію реально  існуючих фізичних речей, і в цій  атомістичній математиці не виконувалися всі вимоги класичної математики, де не було розроблене поняття граничного переходу, знаходження межі функції  і інші положення. Мислителі того часу інтуїтивно підходили до цих  положень, вдаючись в крайності і  вивчаючи проблеми дискретної і континуальної  математики окремо, а там, де вони перетиналися в своїх дослідженнях, виходили різного  роду проблеми, казуси.

Над проблемами неправильних ліній працював Архіт Тарентський (428-365 до н.е.), його учень Евдокс Кнідський (408-355 до н.е.) розробив теорію пропорцій  і метод вичерпання, в якому  відрізки розглядаються як величини, що безперервно змінюються. Проблемами ірраціональних величин займався Теетет Афінський (410-368 до н.е.), наочним прикладом  є математичні побудови і дослідження  Архімеда. Його методи безпосередньо  випливають з атомістичних методів  Демокріта. У Архімеда методи Демокріта  досягли більшої досконалості. Демокріт сам зазначав, що є два методи пізнання: один "істинний", інший - "темний". Під "істинним" він  розумів умоглядні побудови це конструкції  розуму; під "темним" - пізнання за допомогою відчуттів. Але, враховуючи, що наші органи почуттів не в змозі  глибоко пізнати суть речей, на зміну "темному" методу повинен прийти умоглядний метод. Користуючись методом  Демокріта, Евдокса, суворими доказами Евкліда, Архімед досяг видатних успіхів у галузі математики круглих  тіл.

Але атомістична математика Демокріта не отримала свого визнання в античні часи, класична математика Евкліда, побудована на класичних принципах  Платона-Аристотеля, отримала визнання. Важко знайти однозначні причини невизнання натурфілософських матеріалістичних ідей Демокріта. Умами їх сучасників оволоділи згодом ідеї Платона і Аристотеля. Це невизнання ідей Демокріта було трагедією для його найбагатшої наукової спадщини, вся його наукова спадщина загинула, залишилися окремі фрагменти. Але збереглися майже повністю праці Платона і Аристотеля, хоч математичний атомізм Платона безпосередньо випливає з фізичного атомізму Демокріта.

Атомістичні ідеї Демокріта  розвивалися в атомістичних уявленнях  Епікура-Лукреція. У період Відродження  атомістичні ідеї Демокріта і  механіко-математичні методи Архімеда набули подальшого розвитку у працях Джордано Бруно, Галілео Галілея, в  математичних побудовах Банавентура  Кавальєрі. У Новий час ці ідеї отримали завершення в диференціальних  і інтегральних обчисленнях Ісаака Ньютона і Готфріда Лейбніца. В  епоху Відродження і Новий  час сталася реставрація і  реконструкція ідей Левкіппа-Демокріта  в математиці і природничих теоріях  фізики, хімії, космології та космогонії, ідеї древніх атомістів набули різного  роду реконструкції й подальшого розвитоку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література:

1. Фрагменты ранних греческих  философов. –М.: Наука, 1989. –585 с. 

2. Аристотель. Соч. В 4х  томах. Т. 1. - М.: Мысль, 1978. –550 с. 

3. Маркс К., Энгельс Ф.  ПСС. Т.20.

4. Бородин А. И., Бугай  А.С. Биографический словарь деятелей  в области математики. -Киев: Радянська  школа, 1979. –607 с. 

5. Диоген Лаэртский. О  жизни, учениях и изречениях  знаменитых философов. –М.: Мысль, 1979. –620 с. 

6. Цит. по Асмус В.Ф.  Античная философия. –М.: Высшая  школа. 2001. –400 с. 

7. Цит. по Гайденко Пиама.  История греческой философии  в ее связи с наукой. –М.: ПЕР  СЭ; СПб, 2000. –319 с. 

8. Аристотель. Соч. В 4х  томах. Т. 3. - М.: Мысль, 1981. –613 с. 

9. Лурье С.Я. Теория  бесконечно малых у древнегреческих  атомистов. – М., Л., 1935.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Проблема людини  та її відчуження у марксистській  філософії

Карл Маркс (1818-1883) - німецький  філософ, засновник наукового комунізму, діалектичного та історичного матеріалізму ті наукової політичної економії. [1,с.241]. Вихідний пункт еволюції світогляду К. Маркса - гегелівська філософія, її лівий напрямок, молодогегельянці, до яких він належав і разом  із Ф. Енгельсом (1820-1895) був творцем  ідеологічної течії "марксизму", що охоплює філософію, економію і  теорію революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне  і комуністичне (т.з. науковий соціалізм).

Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили  звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили  продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томаз Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон та ін.), які відображали  щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної  праці. Шлях до побудови такого суспільства  Маркс вбачав у знищенні приватної  власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною "відчуження" людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної  власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціалістичну революцію.[2,с.137]

В ранніх працях К.Маркса реконструюють  такий варіант філософії, в якому  вихідною категорією для розуміння  людини (суб'єкта) і світу (об'єкта) вважається матеріальна практика, а для розуміння  суспільно-історичного процесу використовується категорія "відчуження" (приватна власність, капітал як відчуження "людини", яке необхідно подолати). Цей варіант  марксизму розвивали переважно  неомарксисти (Дьордь Дукач (1885-1971) і  Франкфуртська школа).

Незважаючи на різні інтерпретації, безперечною заслугою Маркса можна  вважати те, що він підняв на високий  щабель матеріалізм. Попередні представники цієї течії - французькі матеріалісти і Фейербах - виходили з природи (матерії) і пояснювали людину (сферу культури) через природу. Така позиція називається  натуралізмом. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної і, отже, культурно-історичної істоти. Взявши практику (працю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного  витлумачення проблем історії та культури, особи та свободи, практичної діяльності й пізнання.[2,с.139]

Маркс, услід за Феєрбахом, констатував відчуження людини в  сучасному йому суспільстві, але  це відчуження він трактував універсальніше, ніж творець антропологічногої  філософії. На його думку, релігійне (ідеологічне  взагалі) відчуження основане на приватній  власності, яка є джерелом відчуження. Подолання приватної власності  зумовлює, на його думку, падіння всіх інших форм відчуження. Він не бачив  того, що людина як особа може реалізовуватися  лише за умов приватної власності  й права. Цим породжене його негативне  ставлення до громадського суспільства. Маркс не помічав того, що відчужені  форми, подібно до облаштунків рицаря, є чужими для тіла, але водночас і захищають його.[2,с.142]

Концепція відчуження суперечлива  і методологічно. Поняття "відчуження" сутності людини має сенс за умови  визнання певної незмінної сутності, "істинної природи" людини, яка  викривляється певним " неістинним" суспільством. Іншими словами, поняття "відчуження" має сенс за антропологічної  інтерпретації людини, інтерпретації, подібної до феєрбахівської, коли людина мислиться як істота з певними  усталеними рисами. До такого розуміння  людини Маркс і схилявся в "Рукописах 1844". Однак майже одночасно  в "Тезах про Фейєрбаха" він  проголошує, що така родова сутність людини не існує, що сутність людини - це сукупність суспільних відносин, тобто, яке суспільство, така і людина. Але якщо така усталена сутність не існує, то немає сенсу і поняття "відчуження": людина, сформована в будь-якому суспільстві, буде почувати себе відповідною відносинам цього суспільства. Характерно, що цієї суперечності антропологічного і соціального підходів до людини сам марксизм так і не помітив. Це породило спробу поєднати концепцію відчуження і заперечення антропологічного підходу до людини.[2,с.143].

Далі будуть наведені цитати, частково вибрані із праць К.Маркса та їх обгрунтування, що мають місце  в роботі С.Платонова "Після комунізму", який писав: "Через сторіччя після  смерті Маркса його не розуміють, замовчують, спотворюють не тільки по ту сторону  барикад. Маркс повинний, нарешті, одержати можливість безпосередньо звернутися до тих, у чиїх справах живуть його ідеї, через голови професійних тлумачів, які через незрозумілість ними духу вчення  ігнорують або хибно  інтерпретують його букву." [3].

Також використана інформація статтей із [4], де в сучасному тлумаченні розкривається проблематика теми даного реферата.

Еріх Фромм (1900-1980) -- психолог, філософ, соціолог, один з основоположників неофрейдизма. Разом з М. Хоркхаймером, Т. Адорно і Г. Маркузе став творцем  Франкфуртской школи. У своїй  першій великій роботі "Утеча  від свободи" (1941) Фромм розглянув  феномен тоталітаризму в рамках проблеми волі. Він розрізняє "волю від" (негативну) і "волю на" (позитивну). Зворотною стороною "волі від" є самотність і відчуження. Така воля -- тягар для людини. Фромм  описав три типових невротичних  механізми "утечі" (психологічного захисту) від негативної волі. Це авторитарний, конформістський і деструктивний  різновиди невротичного характеру. Перший виражається в мазохистскій пристрасті до підпорядкування себе іншим чи в садистичній пристрасті до підпорядкування інших собі. Другий складається у відмовленні від  своєї індивідуальності і прагненні  бути "як усі". Третій -- в нестримній тязі до насильства, твердості, руйнуванню.

Вихід Фромм бачить у такім  реформуванні суспільства, що відкрило би простір "волі на". Головна задача в побудові душевно здорового  суспільства -- це виховання в людях  продуктивного характеру. Непродуктивність -- це нездатність любити і реалізувати  себе, використовувати свої сили, місце  яких займають нав'язані несвідомою тривогою форми активності. Фромм  описує чотири історично виниклі  типи непродуктивної орієнтації характеру: рецептивний, експлуататорський, накопичуваний  і ринковий. Продуктивність -- це, навпаки, здатність людини любити, використовувати  свої сили, здатність до самореалізації.

Е. Фромм спробував з'єднати ідеї психоаналізу, марксизму й екзистенціалізму. Він вважав, що в особистості немає  нічого природженого. Усі її психічні прояви -- це наслідок заглибленості  особистості в різні соціальні  середовища. Однак, на відміну від  марксизму, Фромм виводить характер формування того чи іншого типу особистості  не з прямого впливу соціального  середовища, а з подвійності людського  існування: "екзистенціального" і "історичного". До екзистенціальної складової людського буття він  відносить два факти: 1) чоловік, за його словами, споконвічно знаходиться  між життям і смертю, "він кинутий  у цьому світі у випадковому  місці і часі" і "вибирається  з нього знову ж випадково"; 2) існує протиріччя між іншим, що кожна людська істота є носієм усіх закладених у ньому потенцій, але не може реалізувати їх у результаті короткочасності свого існування. Людина не може уникнути цих протиріч, але реагує на них різними способами, відповідно своєму характеру і культурі.