Соціально-педагогічна діагностика особистості та її соціальних зв’язків

     Таким чином, під особистістю слід розуміти соціалізованого індивіда з огляду на найсуттєвіші соціально важливі риси, які визначають його свідомість і самосвідомість, життєві настанови, поведінку й діяльність. 
 

2. Вплив соціальних зв’язків та соціального середовища на особистість

     Однією  з найважливіших характеристик  людини як живої соціальної системи  є її відкритість, тобто неможливість існування без неперервної взаємодії  з іншою системою (або сукупністю систем) – соціальним середовищем [6, c. 132]. Поняття соціальне середовище включає у себе всю сукупність явищ і процесів, які відбуваються у житті людини. Воно є ширшим від поняття «соціальні зв’язки», яке на нашу думку доцільно характеризувати як один з елементів соціального середовища. Тому в нашому дослідженні ми будемо використовувати обидва ці поняття, які взаємодоповнюють одне одного.

     У сучасній теорії поняття «соціальне середовище» використовується в  кількох аспектах.

     У найширшому розумінні під соціальним середовищем розуміють усю соціальну дійсність (державу, суспільство); у більш вузькому – середовище, яке безпосередньо оточує дитину й тим самим впливає на її розвиток, формування характеру, інтересів, нахилів, ціннісних орієнтацій тощо. Виходячи з такого розуміння природи людини, «її поведінка й діяльність, формування всіх її психологічних функцій нерозривно пов’язані з навколишнім середовищем і зумовлюється ним» [8, с. 55].

     Процес  соціального розвитку дитини починається  з раннього дитинства і проходить у певному соціальному середовищі. Малюк розвивається в межах своєї сім’ї, соціального й національного оточення. На нього впливають батьки, родичі й інші дорослі, однолітки, з якими він спілкується, а також дошкільний навчальний заклад як соціальна інституція, де він соціалізується.

     Також значний вплив на соціалізацію дитини мають засоби масової інформації, соціокультурне середовище, у якому  вона росте, події, що відбуваються в  довкіллі. Отже, соціальне середовище – це складне структурне утворення, яке характеризується взаємопов’язаними зв’язками та відносинами між його складовими. За визначенням Р. Павелкова, соціальне середовище становить єдність таких складових: макросередовища (суспільства як певної соціально-політичної, соціально-економічної та ідеологічної системи), мезосередовища (національно-культурних, соціальних особливостей регіону), мікросередовища (безпосереднього середовища життєдіяльності дитини: сім’ї, сусідів, групи однолітків, культурних, навчально-виховних закладів). У різні періоди дитинства ці складові соціального середовища значною мірою впливають на соціалізацію дитини[14, с. 42]. Віддаючи належну роль впливу на соціалізацію дитини макросередовищу та мезосередовищу, необхідно зазначити, що найбільший соціалізуючий вплив на особистість, на нашу думку, здійснює мікросередовище сім’ї та навчального закладу.

     Розглядаючи особливості впливу соціального  середовища на соціалізацію дитини, представники концепції персоналізації стверджують, що під таким впливом розуміється  «процес її входження в нове соціальне середовище та інтеграцію з ним» [7, с. 23].

     Ж. П’яже, звертаючись до розгляду проблеми впливу соціального середовища на особистість, яка соціалізується, зазначав, що «останнє впливає на людину з самого народження тією мірою, що й середовище фізичне, і не лише впливає, а й безпосередньо трансформує її структуру» [16, с. 213].

     Першим  природним чинником соціалізації для  дитини виступає сім’я, яка протягом усього життя є тим мікросередовищем, на тлі якого відбувається особистісне зростання людини. Батьки – найближчі й найрідніші для неї люди.

     За  допомогою батьків маленька дитина задовольняє потреби в психологічній захищеності, емоційному спілкуванні. Опановуючи певні знання, навчаючись розуміти свої спонуки, дитина поступово переходить на вищий рівень розвитку – формулювання бажань і прагнень задовольнити ці потреби в діяльності. Відповідно до розширення кола уявлень про соціальне середовище в дитини змінюються потреби, стають усвідомленими оцінки подій, явищ, вчинків людей, що оточують.

     Водночас, на соціалізацію особистості, на нашу думку, здійснює неабиякий вплив  домашня атмосфера: стиль взаємин  у сім’ї, психологічний клімат, ставлення дорослих до різних подій, явищ суспільного життя, до інших людей. Дитина в сім’ї «приміряє» себе до суспільства, а це, у свою чергу, стимулює її соціальну активність. Проекція на «світ людей» є діяльністю, що допомагає дитині засвоїти норми людських взаємин та включає дитину в систему цих взаємин поза межами сім’ї [3, с. 140].

     Отже, соціальний досвід, який передається в сім’ї, поступово стає невід’ємною складовою особистості. За такого підходу соціалізацію можна розглядати як процес і результат засвоєння та наступного відтворення індивідом соціального досвіду в соціальному середовищі.

     Однак, соціальне середовище, зокрема сім’я, може як сприяти процесам розвитку дитини, так і стримувати їх. На сьогоднішній день реальне становище дітей дає змогу фіксувати значні обмеження, недостатнє забезпечення як матеріальних, так і духовних ресурсів, які є необхідними для повноцінної соціалізації в сучасних складних умовах. Як засвідчують соціальні органи, у країні нараховується 82 тисячі неблагополучних сімей, у яких проявляється безвідповідальне ставлення батьків до виконання своїх виховних функцій, жорстоке поводження з дітьми, наявне фізичне та психічне насильство, агресія в сім’ї. Крім того, сьогодні викликає тривогу зменшення тривалості та значне збіднення змісту спілкування членів родини, зникнення спільних форм діяльності батьків і дітей [15, с. 49].

     Як  наслідок, психологи констатують факти катастрофічного збіднення емоційних зв’язків між батьками й дітьми – між ними не складаються близькі довірливі стосунки, які необхідні для повноцінного процесу соціалізації.

     Отже, сім’я як мікросередовище, у якій знаходиться дитина, може як сприяти соціалізації дитини, так і стримувати її. Адже особистість не може розвиватися в соціально схвальному напрямку, якщо сім’я, що її оточує, є «морально застиглою»: низький моральний рівень сім’ї створює значні перепони повноцінній соціалізації дитини [6, с. 25].

     Наступним соціальним мікросередовищем для дитини є навчальний заклад – середовище, де вона продовжує отримувати знання, уміння, навички, які гарантують формування в неї здатності орієнтуватися  в довкіллі, набувати життєвого соціального досвіду, адекватно реагувати на явища, події, людей, предметний світ.

     Із  вступом до дошкільного навчального  закладу в мікросередовищі дитини з’являється важливий дорослий –  вихователь, в школі – вчитель. Від спілкування з ним, його поведінки залежить ефективність соціалізації дитини. Дитина сприймає його вплив як усвідомлено, так і неусвідомлено, через психологічні механізми – зараження, наслідування, сугестію.

     Принагідно  нагадаємо, що значущим чинником соціалізації в цьому соціальному середовищі є дитячий колектив. Спільні види діяльності, які виникають під час взаємодії дітей, виробляють у дитини необхідні навички соціальної взаємодії, уміння підкорятися колективній дисципліні й водночас відстоювати власні права, співвідносити власні інтереси із суспільними [3, с. 119]. Доречно про таке спілкування дітей висловився Ю. Волков: «…Притягуючи один одного, як крапельки ртуті (і знаходячи в реакції інших підтвердження власному існуванню), діти прагнуть виявити свою особистість як індивідуальність, вимагаючи від інших підтримки соціального стандарту» [2, с. 85].

     Отже, для дитини, яка соціалізується, відповідними еталонами зміни соціального  середовища є сім’я, навчальний заклад, найближче оточення. При переході до іншого соціального середовища дитина переживає кризу входження в нову соціальну спільноту, процес адаптації, розчинення в ній, яка детермінується процесом індивідуалізації й завершується інтегруванням з соціальним середовищем[4].

     Отже, соціальне середовище може як сприяти  процесу соціалізації, так і стримувати її. За умови відповідності соціального середовища соціальним потребам дитини процес соціалізації дитини відбувається ефективно. У випадку несприятливих впливів соціального середовища процес соціалізації дитини хоча й відбувається, але при цьому набуває рис нестабільності, соціальної малоцінності, навіть злочинної спрямованості. Тому дитина успішно пройде всі етапи соціалізації за наявності відповідного соціального середовища, цілеспрямованого виховання й навчання. 
 

3. Соціально-педагогічна  діагностика як важлива категорія соціальної педагогіки

     У практику соціального педагога активно  впроваджується соціально-педагогічна діагностика дітей і молоді. Набагато раніше до діагностики стали звертатись шкільні психологи (наприклад, початкова школа – дослідження рівня готовності до школи, умов шкільного життя, адаптація, якість засвоєння знань тощо).

     Термін  «діагностика» увійшов у практику на рубежі ХІХ-ХХ ст. і походить від  грецьких слів dia – після, через і gnosis – знання. Діагностика – це особливий вид пізнання, результатом якого є діагноз.

     Діагноз має такий зміст:

1. Короткий лікарський висновок про характер і суть захворювання.
2. Кінцевий результат діяльності спеціаліста, спрямований на з’ясування сутності індивідуально-психологічних особливостей особистості(оцінка, прогноз).

     Діагностика – важливий компонент технології (мета – діагноз – програма –  застосування - аналіз). Мета діагностики  – проникнення в сутність конкретних проблем, притаманних об’єкту, опис їх у системі показників (норм, нормативів, орієнтирів).

     Термін  «соціальна діагностика» з’явився в  кінці 20х – 30х рр. ХХ століття. У своїй діяльності соціальний педагог користується різними видами діагностики, застосовуючи їх відповідно до поставлених завдань у конкретних ситуаціях професійної взаємодії.

     Соціальна діагностика – процес дослідження соціального об’єкта, явища шляхом розпізнавання і вивчення причинно-наслідкових зв’язків, відносин, які характеризують їх стан і тенденції розвитку[23].

     Метою соціальної діагностики є:

• Виявлення поведінки, спеціальних якостей особистості, особливостей розвитку;
• Уточнення соціальної ситуації розвитку;
• Визначення соціальної ситуації розвитку;
• Визначення рівня розвитку або деформації різних якостей і властивостей, соціальних позицій;
• Ранжування, опис, побудова соціальних нормативів.

     Соціально-педагогічна  діагностика – спеціально-організований  процес пізнання, в якому відбувається збір інформації про особистість, соціум та про вплив на них різних факторів. Метою діагностики є визначення стану об’єкта соціально-педагогічної роботи[9, с. 99].

     Діагностична  діяльність соціального педагога може бути представлена такими технологічними етапами:

• Вивчення запиту;
• Знайомство з об’єктом;
• Формулювання проблеми;
• Формулювання гіпотези щодо можливої причини феномену, який вивчається;
• Вибір методів діагностики;
• Застосування відібраних методик;
• Формулювання діагнозу;
• Виведення і обґрунтування висновків;
• Визначення міри розвитку або деформації різних властивостей і якостей, які обумовлюють включення людини в різні соціальні зв’язки (соціальні установи, події, процеси адаптації, соціалізації тощо);
• Опис і побудова «соціального портрета» особистості;
• Розробка прогнозу подальшого розвитку особистості;
• Розробка рекомендацій та програми колекційної і профілактичної роботи;
• Реалізація даної програми;
• Контроль за її здійсненням[24].

     Для соціального педагога на етапі здійснення соціального діагнозу характерно:

     1. Прагнення якомога краще і докладно пізнати індивідуальність об'єкта соціальної діагностики.

     2. Прагнення визначити соціально-педагогічні  проблеми, їх ієрархію і особливості впливу на об'єкт впливу.

     3. Прагнення визначити соціально-педагогічні  можливості життєдіяльності клієнта: 

     - усвідомлення позитивних і негативних  вирішень соціально-педагогічних  проблем клієнта; 

     - можливість підвищення позитивності соціально-педагогічної ролі роботи з клієнтами;

     - участь у соціально-педагогічній  роботі з клієнтами та їх  оточенням. 

     4. Прагнення зібрати необхідну первинну інформацію для діагностичної роботи і виявити її джерела[17].

     Соціальна діагностика є необхідною ланкою перетворюючої практики в циклі: діагноз -- прогноз -- програма -- упровадження. Вона є важливим технологічним інструментом і, перш за все, збагачує кадри соціальних служб теоретичними і емпіричними знаннями, допомагає глибше зрозуміти соціальні проблеми і перспективи їх розвитку.