Проблема формування особистості у колективі у творчій спадщині А.С.Макаренко

Дружба великого письменника  з колонією міцніла з кожним роком, але Макаренко все ж таки прагнув не втягувати Олексія Максимовича в свою педагогічну боротьбу з ворогами. Цього не дозволяли робити Антону Семеновичеві і пошана, і любов до Горького, і тривога за його здоров'я, а також гордість борця за свою справу.

    У листопаді 1927 року чекісти відкрили в Передмісті Харкова в новому спеціально відбудованому будинку-палаці дитячу комуну, яка повинна була увічнити пам'ять великого друга   дітей Фелікса Едмундовича Дзержінського.  Організацію  комуни і завідування нею доручили Антону  Семеновичу.   Було  виділено 62 вихованці і п'ять вихователів   з горьковськї   колонії. Багато вихованців з колишнього складу колонії було направлено або на виробництво або в інші колонії. Таким чином, горьківська колонія, що щедро роздала свої сили, опинилася у важкому положенні. У ній було дуже багато новеньких, які принесли з собою коросту, нехлюйство. «В результаті, — писав Макаренко Горькому, — мені доводиться з горьковцямі починати мало не нове життя. Правда, в колонії залишилося ядро людей похилого віку близько 100 чоловік і кадру вихователів. Але відсутність засобів, ветхість   монастирських споруд,  їх  непристосованість, нарешті, страшно сувора зима, все це страшно ускладнило дитяче життя, зробило її справжнім подвигом...

         У цьому ж листі Макаренко  вперше пише і про свою боротьбу  з супротивниками. Мимоволі розкриваються  перед Олексієм Максимовичем  нападки, майже гоніння на «горьківську» систему, а також глибокі переживання Антона Семеновича. Горький відповідає йому схвильовано. «Але — не вірю я, — пише Олексій Максимович, — що Ваша прекрасна справа може загинути, не вірю!»[10,48].

В цей час Антону Семеновичу було ніколи тужити і думати про нападки і на колонію і на комуну. Він розповідає, що ледве встигав переноситися з одного колективу в іншій, залишаючись в душі ближче до горьківців, розуміючи, що ним він був набагато потрібніший, ніж комунарам. Цей важкий для себе час Антон Семенович згадує з особливим відчуттям і називає своє життя у той час щасливим. Він не допускає думки, що настане час коли йому доведеться піти від горьківців.

        Незадовго  до приїзду А. М. Горького  в колонію, Антона Семеновича  викликали в Наркомпрос для  обговорення його методів виховання.  Він не чекав від безвідповідальних  «мудреців педагогіки» ні пощади, ні поблажливості. «Синедріон»,  що зібрався, виніс ухвалу, в якій  мовилося, що запропонована Макаренко  система виховного процесу є  система не радянська. І це було сказано в період розквіту колонії імені. Горького і розвалу роботи в колоніях, що працюють по «системі», бажаній цим «вченим мужам».

         Макаренко почав готуватися до  згортання колективу. «І в сяйві  нагород, що випали на мою  частку в цей час, —писав він, - одна заблищала навіть несподівано: не можна скрутити живий колектив в чотириста чоловік. На  місце тих, що пішли в перший же момент ставали нові хлопчаки, такі ж бадьорі, такі ж дотепні і мажорниє[11,220]. Колектив не тільки не хотів вмирати... Він жив повним життям, швидко котився вперед по точних, гладких рейках, урочисто і ніжно готувався до зустрічі Олексія Максимовича.

            Найбільшим святом, найщасливішими  днями в житті Антона Семеновича  і його вихованців були три  дні, проведені А. М. Горьким  в колонії. Вечорами, коли  хлоп'ята  йшли на спочинок, йшла задушевна  бесіда великого письменника  з великим педагогом, письменника,  що вперше розкрив зі Всією  повнотою слово Чоловік, і педагога, що вперше знайшов правильні  шляхи для виховання такої  Людини. Бесіди були на педагогічні  теми — про нові методи виховання.  Олексій Максимович повністю  схвалив знахідки Макаренко. Горькому  дуже сподобалися, — розповідав  Макаренко, — «і сама колонія,  і стрункий комплект педагогічних прийомів, який в ній виробився[10,44].

Хоча питання про відхід Антона Семеновича з колонії був  вирішений ще до приїзду Горького, але і при нім приїхав в  колонію один з видних діячів Наркомпроса  і запропонував Макаренко зробити  «мінімальні» поступки в його системі. «Проводжаючи його -— писав Макаренко, — я просив прийняти запевнення, що ніяких, навіть мінімальних поступок бути не може»[9,60].

«Я вважаю за краще швидше залишитися без роботи, —заявив Макаренко, - чим відмовитися від організаційних знахідок, що мають, на мою думку, важливе значення для радянського виховання»[9,60].

         З великим хвилюванням читаєш  спогади соратника Макаренко  — Миколу Едуардовича Фере  про той вечір, на якому прощався  з колонією не тільки Горький,  але і сам Макаренко. Товариші  по роботі розуміли, як важко  було на душі у Антона Семеновича, який глибокий смуток переживав  він в хвилини загальної дружної  веселості, якою колоністи прагнули  прикрасити останню годину перебування в колонії великого гостя. Всі розуміли, що Горький своїм втручанням зміг би не допустити «відходу» з колонії Людини, що створила її.

«Вечір кінчився пізно, —  розповідає Н. Е. Фере.— Проводячи  Олексія Максимовича в його спальню, Антон Семенович, хоча і була вже  ніч, зайшов в свій кабінет. Він не міг не відчувати, що ми, його старі  друзі і соратники, зберемося  там, щоб з ним попрощатися... Антон  Семенович мовчки обійняв кожного  з нас, мовчки потиснув нам руки, і ми розійшлися глибоко пригнічені, з нескінченною тяжкістю на душі»[10,49].

Настала остання хвилина  прощання колонії з Горьким. Відходить  поїзд, що відвіз Горького, а в душі Антона Семеновича, за його словами, встала на чергу маленька «проста» операція. Чи можна без сліз прочитати сторінку, присвячену цій «маленькій» операції і розкриваючу етичну красу особи  Макаренко, глибину його принциповості  і мужності.

З тих, що проводжали Горького тільки Журбін, розгублено вислухаючий від Макаренко наказ про ухвалення завідування колонією, знав про те, що наступив глибоко трагічний кінець, кінець щастю, завойованому з такою працею і Антоном Семеновичем, і його товаришами, і його вихованцями. «Я у той час був сильною людиною, і я посміхався хлопчакам», — розповідав Макаренко[10,53]. Нічим не затьмаривши колоністам цих останніх і обтяжливої поки тільки для нього одногї хвилини, Макаренко з посмішкою дивився, як мимо нього пропливали вагони з горьковцямі, що поверталися в колонію. Вони виїжджали від нього назавжди. У Куряже він більше не був.

      Але загибель  колонії імені Горького не  привела до загибелі того, що  було здобуте з такою величезною  напругою і Антоном Семеновичем  і його товарищами по роботі. «Я врятував залишки своєї справи в комуні імені Дзержінського, куди разом зі мною перекочувала сотня горьківців і частина персонала»— писав Горькому Антон Семенович. «Отже фактично комуна імені Дзержінського продовжувала не тільки досвід колонії імені Горького, але і продовжувала історію одного людського колективу»[7,124].

       Комуна  імені Дзержінського вже, не  була установою для правопорушників.  Спочатку Макаренко присилали  звичайних безпритульних дітей,  а в останніх 4 року майже виключно  дітей з сім'ї, Це і дало  Антону Семеновичеу можливість утверждати, що комуна мало відрізнялася по характеру дитячого суспільства від звичайної школи.

Робота Макаренко в комуні протікала за інших умов, чим у колонії. Головною виховною силою, на яку опирався Макаренко в комуні і завдяки якій він досяг Дивовижних успіхів у вихованні комунарів, був дитячий колектив.Зразковий колектив комуни і був тим соціалістичним дитячим колективом, в якому, по словах Макаренко, не повинні бути ні зриви, ні катастрофи і який вільний від антагонізмів і настільки могутній, що будь-яка дитина легко і швидко стає нормальною і займає в нім правильну позицію.

      Велику  роль у вихованні комунарів  і в матеріальному розквіті  комуни зіграв продуктивну працю,  яку Макаренко вважав одним  з основних принципів комуністичного  виховання.

       У комуні  була організована справжня продуктивна  праця. Комерційний успіх деревообробничого виробництва був настільки великий, що незабаром комунари змогли віддячити чекістам і попросити їх припинити відрахування відсотків на користь комуни. Банк видав комуні позики на будівництво, і в 1931 році був побудований металообробний завод, що проводить дуже складну для того часу продукцію.І не тільки на це був здатний упевнений в своїх силах чудовий "колектив дзержинцев. Ухвала партії і уряду від 1 червня 1935 року про повну ліквідацію безпритульності застала комуну у складі 500 комунарів. Протягом декількох місяців до них прийшли нові п'ятсот, пришли з вулиці, із залу суду, з невдалих, деморалізованих сімей. І в даний час тільки дуже досвідчене око способне відрізнити, де старі випробувані дзержінци, а де нові, тільки що налагоджені вихованці .

      Комуну  імені Дзержінського відвідали  багато тисяч людей. Часто приїжджали  і іноземні делегації з різних  країн світу. Записи в книзі  відвідувачів свідчать про величезне  враження, яке проводила на всіх  комуна. Одна іноземна делегація  записала, що комуна імені Дзержінського,  де створюється нова людина, є  одним з кращих досягнень першої  пролетарської країни. А ось запис  робочої делегації одного московського  заводу: «Свіжість, здоров'я, бадьорість, чистота, затишок і охайність.  Виробничники і громадські діячі.  Політики і організатори. Ось,  що ми побачили»[11,89].

             Успіх у вихованні нових, сьогоденню  людій з людей «останнього  сорту» Макаренко не вважав  своєю заслугою або заслугою  купки педагогів. Це, говорив він,  «заслуга всього нашого радянського життя — тих цілей, які ми знаходимо в кожній годині нашого життя»[11,90]. І Макаренко приходить до обгрунтованого переконання, що «комуністичне виховання—це щасливий процес, який сам в собі несе успіх», що «виховання дуже легка справа» і «ніяка інша робота по своїй - легкості, по виключно цінному, відчутному, реальному задоволенню не може порівнятися з роботою виховання»[11,92].

1.3 Діяльність А.С.Макаренко як письменника

    У 1935 році  «Мене  вирвали з комуни... навіть не  попрощався з хлоп'ятами», — писав  він А. М. Горькому[10,66]. Антона Семеновича перевели до Києва на роботу помічником начальника Відділу трудових колоній НКВД.

        10 жовтня 1935 року Антон Семенович тимчасово  прийняв на себе завідування  однією колонією, , що славилася поганою дисципліною. Буваючи в колонії лише через день, Антон Семенович зумів протягом 20 днів навести там повний порядок, і на демонстрації 7 листопаду вихованці цієї колонії уразили всіх порядком в строю.

А. М. Горький, ще будучи в  Куряже, зрозумів величезне значення досягнень Макаренко і тоді ж  категорично заявив йому: «Ви повинні  писати про все це. Не можна мовчати. Не можна приховувати те, до чого ви прийшли у вашій важкій роботі»[1,33].

Негайно після від'їзду Горького береться він за продовження початою  їм «Педагогічної поеми» і, не дивлячись  на надзвичайно важкі умови роботи, за два місяці закінчує першу частину  поеми, і лише завдяки наполяганню  Горького поема була закінчена.

При виданні «Педагогічної  поеми» Антон Семенович знову  зустрів перешкоди, які не можна  віднести до випадкових. Українське видавництво  відмовилося друкувати книгу  під приводом діскусійності теми, а московське видавництво не зважилося друкувати без відгуку Наркомпроса України.

     Але випадкова  зустріч в той момент з колишньою  вихованкою Раїсою, її розповідь  про своє життя, що показала  йому всю силу морального зльоту  колишньої «правопорушниці», повернули  Антону Семеновичу постійну бадьорість, віру в свою правоту.

        B лютому 1937 р. Макаренко переїздить до  Москви і цілком віддається  літературній роботі. Але він  не залишив і своєї педагогічної  діяльності, а тільки змінив, за  його словами, рід зброї. Його  літературна робота була лише  формою педагогічної діяльності: «Я відчуваю себе педагогом,  — говорив Антон Семенович,  — не тільки перш за все,  а скрізь і усюди педагогом»[1,38].

Великі вимоги пред'являв  Макаренко до себе як до письменника. У ті дні, коли разом з іншими письменниками Антон Семенович був нагороджений орденом, у відповідь на високу нагороду він писав: «Я відповідаю за те, щоб в моїй роботі був прямий, політичний, бойовий вплив, тим більш сильний, чим більше моє художнє дарування[1,41].

Я відповідаю за те, що в своїй  роботі я буду чесний і правдивий, щоб в моєму художньому слові  не було спотворення перспектив і  обману. Там, де я бачу перемогу, я  повинен першим підняти прапор торжества, щоб обрадувати бійців і заспокоїти малодушних і таких, що відстали. Там, де я бачу прорив, я повинен першим ударити тривогу, щоб мужність мого народу встигла якомога раніше прорив ліквідовувати»[3,22].

Незвичайно людяно звучить  поставлена Антоном Семеновичем  мета «Педагогічної поеми» — розповісти про своє життя, помилки, маленьку боротьбу; «хотілося, - говорив Макаренко, - показати цього так званого  правопорушника в тому освітленні, в якому я  його самого бачив, показати його як людину перш за все, як хорошу людину, милу, просту. Я хотів викликати симпатію до нього у суспільстві, хотів, щоб суспільство так само йому вірило, як вірив я»[1,42].

Книга «Прапори на баштах»  — підсумок всіх шукань Макаренко. У ній він показує, як можна  здійснювати якнайглибші принципи і якнайтонші методи комуністичного виховання. Ця книга розповідає про  досягнення комуни імені Дзержінського, про життя колективу, по суті колективу  імені Горького, що продовжував історію. У «Педагогічній поемі» Антона Семеновича «займав питання, як зобразити людину в колективі, як зобразити боротьбу людини з собою, боротьбу колективу за свою цінність, за свою особу, боротьбу більш менш напружену». У книзі «Прапори на баштах» Макаренко ставить перед собою іншу мету. Він прагне зобразити щасливий дитячий колектив в щасливому суспільстві.

          У 1937 році вийшла нова книга  А. С. Макаренко — «Книга  для батьків»,написана в співпраці  з дружиною, Галиною Стахиєвной Макаренко. Антон Семенович приступав до роботи над цією книгою з особливою відповідальністю.

«Допомогти батькам озирнутися, задуматися, розплющити очі — скромне  завдання цієї книги» — писав Макаренко  в «Книзі для батьків.У першому  томі Макаренко прагнув показати, що для успішного виховання дитини сім'я повинна бути перш за все  радянським колективом.Другий том Макаренко  припускав присвятити политико-моральному вихованню дитини і в сім'ї  і в школі.