Проблема формування особистості у колективі у творчій спадщині А.С.Макаренко

От як описує Антон   Семенович   своїх   вихованців. Бурун здавався останнім з покидьків, які може дати людське звалище; у  колонію він потрапив за участь в  злодійській зграї, більшість членів якої були розстріляні. Таранен, — хлопець  із злодійської сім'ї, строєний, веселий, дотепний, предпріїмчив, але здатний  класти ночами папірці між пальцями ніг колоністів-євреїв і підпалювати ці папірці, а сам притворятися сплячим. Волохов — «чистісінький бандит з обличчям банидита» і кращий з них Задоров — з інтелігентной сім'ї, з холеним обличчям.Але і цей «кращий» міг відповісти так: «Доріжки розчистити можна, але тільки хай зима кінчиться: а то ми расчистим, а сніг знову нападе. Розумієте?». Міг так би мовити, посміхнутися і забути про існування того, з ким говорив.[9,55]

       Макаренко  не втрачав надії знайти спосіб  договоритися з вихованцями, але атмосфера в колонії була так накалена, що Антон Семенович всією своєю істотою відчував, що потрібно сторопіти, що не можна чекати жодного зайвого дня. У цей вирішальний час чашу терпіння і витримки Антона Семеновича переповнила зухвала відповідь Задорова. «І ось відбулося, я не утримався на педагогічному канаті...— розповідав Макаренко. В стані гніву і образи, доведений до відчаю і остервененія всіма попередніми місяцями, я розмахнувся і вдарив Задорова по щоці» [9,60]

Це було поворотним пунктом  в поведінці колоністів. «Ми не такі погані, Антон Семенович! Буде все добре. Ми розуміємо», — сказав Задоров того ж дня у відповідь на распорядження Антона Семеновича.[9,66]

Багато різних думок викликав і до цих пір викликає удар, нанесений  Задорову, і його наслідки. Сам Макаренко  розцінював цей випадок не завжди однаково. «На початку моєї «Педагогічної  поеми», — говорив Антон Семенович, — я показав свою повну технічну безпорадність... Тоді я зробив велику помилку, що- ударив свого вихованця Задорова. У цьому був не тільки злочин, але і крах моєї педагогічної особи».[10,33]

       ...Потрібно, проте, відмітити, що я жодної  хвилини не рахував, що знайшов  в  насильстві якесь всесильний педагогічний засіб. Випадок із Задоровим дістався мені дорожче, ніж самому Задорову». І Макаренко був украй здивований, коли на нього посипались звинувачення, що він рекомендує побої.

«Хіба удар — метод? —  питає Антон Семенович. — Це тільки відчай»[10,35].

Аналізуючи згодом цю подію, Макаренко розповідав, що воно носило для нього сумний характер і не тільки тому, що він дійшов до такого відчаю, а тому що вихід знайшов не він, а хлопчик, якого він ударив, — Задоров.  .

«Він знайшов в собі страшну силу і бадьорість зрозуміти, до якого відчаю я дійшов, — говорив Макаренко, - і протягнув мені руку... Не всякому вдасться  натрапити на таку людину, яку вдариш, а вона протягне тобі руку і скаже: я тобі допоможу...»[9,57].

«Якби на місці Задорова був хто-небудь інший, можливо, це привело  б до катастрофи... тільки завдяки  йому я міг зберегти авторитет, він підтримав мене»[10,66].

     У випадку із Задоровим М. І. Калінін говорив так: «о цьому випадку треба грунтовно подумати. Мені здається, що його позитивний результат з'явився наслідком вже завойованого авторитету і пошани до Макаренко у колоністів»[9,35].

       Щира  віра в людину, глибокий, справжній  гуманізм створили Макаренко  пошану і авторитет і привели до «поворотного пункту» в поведінці вихованців колонії.

Перший час існування  колонії був для Макаренко і його товаришів і місяців відчаю і місяців пошуків. «Завдання, що стояло переді мною, — писав Антон Семенович, — була така важка і так невідкладна, що плутати було ніколи. Але і прямих ниток в моїх руках не було. Старий досвід... для мене не годився, нового досвіду не було, грошей теж небуло... Я примушений був безпосередньо звернутися до своїх загальних уявлень про людину, а для мене це означало звернутися до Горького»[10,40].

У книгах Горького, в його умінні бачити в людях, не дивлячись  на найжахливіші життєві катастрофи, прекрасні риси людини знаходить  Макаренко найбагатші педагогічні  позиції. І він називає колонію  ім'ям Горького.

Макаренко добивався, щоб  колонії дали це ім'я тому,, що віра Горького в людину відкрила перед  ним нову методику відношення до дитини і дала можливість знайти правильні шляхи виховання.

         Починаючи роботу в колонії,  Макаренко спочатку вважав, що  його завдання — «вправити  душі» у правопорушників, «зробити  їх місткими в житті, тобто  підлікувати, накласти латки на  характери» Але поступово він  підвищує вимоги і до своєї справи, і до себе, і до своїх вихованців. Його перестають цікавити питання виправлення, перестають цікавити і так звані правопорушники, оскільки він переконується, що ніяких особливих «правопорушників» немає, є люди, що потрапили у важке положення, і життя кожного з них є «концентрованим дитячим горем» маленького кинутого в самотністі людину, яка вже звикла не розраховувати ні на який жаль.

       Непохитна  вимогливість і твердість у  поєднанні з глибокою пошаною  і довірою, активізація позитивних  рис, що спалахнули, в характері  вихованця і невблаганна боротьба  з негативними дали можливість  Антону Семеновичу прийти найкоротшим шляхом до мети, яка стала для нього головною і єдиною, — виховати кожного колоніста так, щоб він був справжньою радянською людиною, зразком поведінки.

       Нелегко  було Макаренко добитися таких  результатів. «Люди ми були  найзвичайніші, — писав Макаренко,  і в нас знаходилася прірва різноманітних недоліків. І поділа свого ми, власне кажучи, не знали: наш робочий день повний був помилок, невпевнених рухів, плутаної думки [4,25].

        У  своїх шуканнях нових шляхів  виховання Макаренко і його  товарищи не тільки не зустріли допомоги, але, навпаки, люди, призвані керувати ними, не дивлячись на прекрасні результати правильної, достовірно радянської системи виховання, порочили і самого Антона Семеновича і його методи.

        Напружена  боротьба розгорілася навколо  методів виховання в колонії  імені Горького. Педологи виводили  свої методи виховання з ідеї «вивчення» кожної дитини окремо, і оскільки це вивчення приводило до різних виводів, остільки вони вважали потрібними застосовувати і різні методи. Педологи находилиі серед дітей і розумово відсталих, і соціально запущенних, і важких, і правопорушників, і так далі. Все це, вказував Антон Семенович, було дуже недалеко від фашистської расової теорії,, явною спробою ревізії марксистського уявлення про людину.

З гіркотою згадує Макаренко, як довго терпіли всі ми цю шарлатанську чуждую нісенітницю, цю знахарську метушню  педології. Ми терпіли нахабство  різних псевдонауковців і боязко зустрічали кожне живе, справжнє педагогічне  слово. Ми малодушно дивилися, як педологи на наших очах душили свіжі, найніжніші паростки нашої справи»[4,32].

      Колонія  проводжає вперше своїх вихованців  на робітфак. Радісний, переможний  день! Але ніякі ознаки свята  не змогли згасити вогників  печалі, розсіяти глибоке горе  цілого колективу: дівчатка відверто плакали, хлопці ходили серйозні і мовчазні, а хлопчаки в незвично строгих лініях, як горобці  на дроті, чинно сиділи на лавах, бар'єрах, заклав руки між колін і розглядаючи незвичайні для них пред мети: дахи, верхівки дерев, небо. І ніколи у них не було стільки нежиті.

«Я розділяю їх дитячий  подив, - писав Макаренко, — я розумію  їх смуток — смуток людей, до кінця  поважаючих справедливість». Невже не можна влаштувати життя так, щоб не було такого непоправного, несправедливого горя. Адже виїжджають Бурун, Задоров, Карабанов, Белухин, Вершнев, виїжджають справжні ЛЮДИ, яким було так солодко наслідувати″[4,35].

Для Макаренко і його товаришів  по роботі проводи перших вихованців, що виросли завдяки їх величезній праці з правопорушників в справжніх людей, були великою подією, що хвилює. Напередодні від'їзду, коли вся колонія спала і було тихо, тепло і зоряно, вихователі зібралися на крильці квартири Антона Семеновича. Безсилою групою, кожен окремоі все згодне, вони мовчали і думали,, слухали шепіт дерев і дивилися в очі зіркам. «Я думав разом зі всіма, — розповідає Антон Семенович. — В ту ніч, ніч моєго першого справжнього випуску, я багато передумав всяких дурниць, Я нікому не сказав про них тоді; моїм колегам навіть здалося, що це вони тільки ослабіли, а я стою на колишньому місці, як дуб, непохитний і повний сили»[6,120]

     Антона Семеновича  хвилює доля «півдюжини правопорушників», яким він віддав кращі роки життя. Чим все це закінчиться, думає він, коли вони у великому місті піддаватимуться новим впливам, якими він вже не зможе керувати. Думав він і про те, що його праця і його жертва можуть опинитися непотрібними, що його життя «каторжне і несправедливе», що ніхто не зможе зрозуміти, який шлях пройшов він з цими людьми, що дійсно стали сьогоденні. «Адже я зробив хорошу справу, адже це в тисячу разів важче і гідно, ніж проспівати романс... чим зіграти роль в хорошій п'єсі... Чому там артистам сотні людей аплодують, чому артисти підуть спати додому з відчуттям людської уваги і подяки, чому я в тузі сиджу темною ніччю в покинутій в полях колонії, чому мені не аплодують хоч би гончаровські жителі?»[6,78].

       Проте  Макаренко не претендував на  звання великого винахідника.  «Я меньш всього хочу сказати, - писав він, — що ось мені одному відомі секрети роботи... Я тільки один з багатьох людей, що знаходять нові радянські шляхи виховання, і я, як і всі останні, власне кажучи, стоїмо ще в початку дорозі». Але Антон Семенович має право претендувати на те, щоб «про цінність його методу судили по результату, а про цінність системи — по загальному результативному підсумку»[7,155].

Загальний же результативний підсумок колонії імені Горького показав на практиці цінність знайденої  системи виховання особи в  колективі.

Макаренко знаходить не тільки шляхи створення колективу. Він  уміло направляє і трудові  зусилля своїх вихованців на утворення великих матеріальних цінностей.

  Проте Антон Семенович  відчув якусь   незадовільність, що насувається, в колективі, і педагогічне чуття підказало йому, що вся справа в зупинці, що вона не може бути в житті колективу. Форми буття вільного людського коллектіву—рух уперед, форма смерті — зупинка». Так виразив Макаренко знайдену їм нову педагогічну формулу.І тоді Макаренко звернувся до Джурінськой з просьбою дати їм щось ″велике″,щоб голова закрутилася від роботи.І це, дійсно, «велике» відчули горьковці, коли їм запропонували переїхати в колонію, що знаходилася недалеко від Харкова, в колишньому монастирі Куряжськом. Це була дитяча колонія, що була клубком розбещених підлітків, що копошилися в ″Грязі″. Врятувати 280 гинучих хлоп'ят — ось нова висока мета, яка захоплює вихованців Макаренко.

17 травня 1926 року головні  сили колонії урочистими рядами  рушили в останню дорогу від  Рижовської станції до Куряжу. Стрункою колоною, строго тримаючи рівняння, йшли горьківці, що посуворішали, виблискуючи свіжістю білих сорочок   і   молодим ритмом голих ніг. Проходячи по вулицях сусіднього з монастирем села, Макаренко гостро відчував ворожі погляди і шепіт груп, що збилися за плотами.

       «Ось  тут, на вулицях Подвір'я, —  розповідає Антон Семеновіч, —  я раптом ясно зрозумів велике   історичне   значення нашого маршу, хоча він і виражав тільки одне з молекулярних явищ нашей епохи. Уявлення про колонію імені Горького раптом звільнилося у мене від наочних форм і педагогічного розфарбовування... Залишилися тільки чисті люди, люди нового досвіду і нової позиції на рівнинах землі. І я зрозумів раптом, що наша колонія виконує зараз хоча і маленьке, але гостро політичне, достовірно соціалістичне завдання»[9,48].

Блискавичним ударом Куряж  був завойований. З непередаваною  словами швидкістю і силою  вдалося горьковцам підпорядкувати своєму впливу куряжан. Макаренко жартома  назвав це «перетворенням», Але тепер, перечитуючи знов і знов опис останньої  «битви», все більше переконуєшся, що це була серйозна перемога, дійсно велика подія, яка з'явилася слідством, з  одного боку, всієї атмосфери радянського  життя, з іншої — діяльності колективу  колонії імені Горького.

        Своїми  очима могли переконатися діячі  Наркомпроса, та і вся радянська  громадськість, як легко вирішується  силами цілеспрямованого колективу  важка проблема створення прекрасного,  життєздатного колективу з «покидьків»  людського суспільства.

     Але саме  цією активною діяльністю колективу  горьківців і був викликаний, на думку Антона Семеновича, новий вибух нападу на методи його роботи. Вороги Макаренко називали його методи жахливими навіть тоді, коли самі ж говорили Антону Семеновичу, що «колектив у вас чудовий», коли не можна було не захоплюватися і внутрішньою і зовнішньою красою життя колонистів.

      У 1925 році  колоністи послали перший лист  тому, чиє ім'я носила їх колонія  з гордістю. Вихованців колонії  завжди Глибоко і радісно хвилювало  те, що дитинство Горького було  подібно до їх дитинства. Затамувавши  подих, слухали вони розповіді про життя Олексія Максимовича, і окремі її епізоди зробилися у них «транспарантами для суперечок, масштабами для вимірювання людської цінності». До приїзду Горького з Італії в Радянський Союз безперервно продовжувалося його листування з колонією, і листи його, прочитані колоністам, робили буквально дива. «треба бути художником, щоб зобразити наші настрої після Ваших листів...— писав Горькому Антон Семенович.— Очі у усіх стрибають, відчуття теж стрибає, і все це хоче дострибати до Вашого портрета і що-небудь зробити таке...

        Листи  Горького були великою моральною  підтримкою і для самого Антона  Семеновича. Після них збільшувалась його енергія і віра в перемогу своєї справи. Горький допоміг багато що зрозуміти Антону Семеновичу, допоміг до кінця сформулювати його педагогічне кредо. «З властивою йому щедрістю, Горький підказував мені ширші соціалістичні узагальнення», —писав Макаренко[8,33].