Народна іграшка як засіб виховання дітей дошкільного віку

Процес  ознайомлення дітей з народною іграшкою дуже актуальний у наш час. Адже, як говорить Л. О. Сморж, зараз не кожний з експонатів зацікавить наших малюків, які звикли до сучасних яскравих іграшок, взірців справжньої техніки, електронних вікторин, комп’ютерних ігор, оригінальних конструкторів, трансформерів [6, с. 55].

На сучасному  етапі проблемі ознайомлення дошкільників з народною іграшкою приділяють свою увагу такі науковці, як Н. С. Буркун, Г. У. Дзюбина-Мельник, О. С. Найден, Т. І. Поніманська.

Значний інтерес становлять погляди сучасних науковців на народну іграшку  як засіб формування національної культури (О. Батухтіна, Л. Івахненко, С. Кулачківська, М. Стельмахович), моральних якостей (Н. Дзюбишина-Мельник), як засіб духовного відродження (Н. Буркіна, Л. Данішевська, Т. Пржегодська, Л. Сморж), трудового виховання (М. Гутнікова, Г. Довженко, Л. Орел) та естетичного виховання (А. Грибовська, М. Кириченко, Г. Лабунська) [8, с. 55].

Таким чином, можна зробити висновок, що народна  іграшка як витвір мистецтва, як об’єкт гри, як предмет побуту здавна цікавить вчених. Дослідники підкреслюють, що вона формує інтерес до традицій рідного  народу, що дитина через народну  іграшку пізнає історію життя  народу, формує естетичні почуття та смаки, дитина прилучається до культури рідного народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Історія виникнення і розвитку  іграшки як предмета мистецтва  і засобу виховання

          Іграшка є відображенням своєї  епохи. Історія іграшки є невід'ємною  частиною історії культури суспільства.  Для кожної історичної епохи  характерні свої іграшки, оскільки  розвиток матеріальної основи  суспільства, його духовної культури  позначається не лише на змісті дитячих ігор, а й на тематиці та формах іграшок.

          Аналіз іграшок, які використовували  діти різних часів і суспільств, може багато розповісти про  характер їх виховних систем.

Перші іграшки, знайдені під час розкопок дитячих  поховань, були дуже подібними до знарядь  праці, предметів побуту, їх виготовляли  з найпростіших природних матеріалів з метою оволодіння дітьми навичками  майбутньої діяльності.

Іграшки Давнього Єгипту (лялька з дерева і тканини, фігурки тварин, шкіряні м'ячі) датуються серединою III тис. до н.е. Тут уперше було створено іграшки з нескладними механізмами («крокодил», «тигр»), які дитина приводила в рух.

У Давньому Китаї іграшки виготовляли з глини (посуд для приготування їжі, плита, будиночок, ручний млинок). У дитячих похованнях античної епохи знайдено ляльки, фігурки тварин, які у Давній Греції та Римі виробляли зі слонової кістки, бурштину, теракоти, а для дітей рабовласників – зі срібла та мармуру.

Багато  сучасних іграшок створені ще в давні  часи, деякі мають авторів. Наприклад, ідею створення брязкальця приписують відомому грецькому полководцеві, філософу і математику Архітові Таренському (400 – 365рр. до н.е.) [20, с. 64]. У давні часи брязкальце було першою іграшкою дитини, а матері та годувальниці відганяли ним злих духів. Тієї пори з'явився і набув популярності театр ляльок. Про нього писали грецький філософ Платон, письменники Арістофан і Апулей. У Давньому Римі головною дійовою особою комічних лялькових вистав був потворний горбатий блазень Макус із величезним носом, який смішив публіку пронизливими криками, схожими на крики птахів, або писком, схожим на писк курчат. За подібний до дзьоба ніс і писк його прозвали Півником (по-італійськи – Пульчинелло), тому вважається, що батьківщина всіх Петрушок – Італія. Найбільшими центрами виготовлення іграшок у часи середньовіччя були Лімож, Страсбург (Франція), Нюрнберг (Німеччина) [20, с. 64].

На території  України найдавніші прототипи іграшки  виявлені в с. Мезин Коропського району Чернігівської області. Це були фігурки пташок, вовка чи собаки, виготовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому. Мали вони обрядове значення.

Українські народні  іграшки надзвичайно різноманітні, їх можна поділити на кілька видів:

– дерев'яні,

– глиняні,

– м'які (ганчіркові),

– сирні,

– солом'яні

– іграшки з природного матеріалу – сіна, реп'яхів, рогози, листя, качанів кукурудзи, тирси, вербової кори, льону, різноманітних квітів, овочів.

Кожен регіон мальовничої України є самобутнім та неповторним і кожен має  свою візитну картку – це дитяча іграшка: чи то вона декоративна, чи звичайна забавка.

Прикарпатський край, Карпати, Закарпаття – чудовий, красивий, мальовничий, різноманітний регіон нашої України. У кожному регіоні є народні традиції у виготовленні дитячих іграшок. Відповідно до традицій регіону іграшки відмінні за формою, кольором, технікою виготовлення, візерунком, оздобленням [20, с. 64].

Ужгородська іграшка: глина; асортимент – сувеніри, набори посуду для молока, для кави, фігурки різних тварин, персонажів казок, ляльковий посуд.

Яворівські іграшки: дерево – явір, липа, осика, верба, сосна, рідше бук чи груша. Окремі деталі відмінні за конструкцією і розмірами вирізували пилкою. Колір – природного дерева, а тлом служить вишневий, синій або білий.

Орнамент – довільне продовження жовтих плям, хвилястих смуг – основа різьбленого розпису, вербівки, колки, цяточки, крапки, листочки, розетки, ружі, великі кружальця. Глина – короткі ноги у вигляді підставки, розширений у боках тулуб. Колір – білий і червоний ангоби, поливали кольоровою «поливкою». Орнамент – той самий. Яскравість розпису посилювали аніловими фарбами, застосовували хвилясті лінії.

Іграшки виготовляли з дерева різних порід, які використовувалися у практичній діяльності регіону. Однак перевагу надавали м’яким: сосні, липі, осиці, тополі, ліщині. З твердих застосовували  бук, клен, дуб, горіх, рідко грушу. Окрім  дерева для виготовлення іграшок, застосовували  кору переважно сосни і дуба [8, c. 55].

У першій половині та середині ХХ ст. хлопчики Переяслав-Хмельницького  району часто виготовляли собі забави з природного матеріалу. З гілок  верби, липи, клена робили звукові  іграшки. Вирізали гілку завдовжки 15 сантиметрів, з одного краю робили виріз, де утворювався звук. Далі від  вирізу, на відстані 3–4 сантиметри, робили круговий надріз кори. Постукуючи ножем  по гілці, обережно стягували кільце кори. Далі, починаючи від вихідного  отвору й не доходячи до кінця зрізу  кори, зрізали шар дерева у глибину (½ товщини гілки). Зрізаючи деревину до входу, створювали канал, яким вдувається повітря. Кора обережно одягається назад, на своє місце. Цей свищик працюватиме  доки не висохне кора. Усі шумові дитячі іграшки сприяли розвитку слухових здібностей, а також тренували  легеневу систему дитини [8, c. 55].

Інтелектуальними  іграшками хлопців були різноманітні «мороки», які виготовляли з лози, мотузок, деревини, ґудзиків, тоненьких  патичків, дроту.

Підкреслюючи  хлопчачу вдачу, їх завжди вабила іграшка-зброя [8, c. 56]. Типовим прикладом етнічної військової іграшки стала рогатка. Її виготовляли з розщепленої гілки дерева, до якої прив’язували резинку. «Кулями» були кісточки вишень, марель, камінці, грудки землі та глини.

Граючись  рогаткою, діти вправлялися у влучному попаданні в ціль, тренували окомір. Старших хлопчиків приваблювала також «холодна зброя». Вони захоплювалися  грою в «ножик». Частенько ножик  робили власноруч [8, c. 56]. Для цього необхідно було вистругати із шматка дерева лезо та колодочку. Хлопчаки також влаштовували дуелі з мечами. Мечі, звісно, були дерев’яні, виготовлені власними руками. Такі ігри розвивали спритність, влучність, фізичну силу руки.

Дорослі виробляли дітям іграшки відомими в деревообробці техніками –  вирізуванням, витесуванням, столярними і бондарними прийомами. При вирізуванні  подальша обробка полягала в поступовому  моделюванні цілісної форми іграшки  або її окремих частин, яке здійснювали  ножем чи пилкою. Вирізування поєднували з видовбуванням. Таким способом виготовляли в основному предмети побуту. При виготовленні дерев’яних іграшок застосовували також  виточування, яке здійснювали на ручних, механічних верстатах. Завдяки  поєднанню механічних і рукотворних  прийомів, точіння дозволяло створити численні варіанти пластичних та декоративних поверхонь іграшок і водночас збільшити обсяг виготовлення, що вплинуло на впровадження його в серійне  виробництво, пов’язане з народними  промислами [8, c. 56].

Іграшка з дерева – тепла, легка, зручна у  грі – обов’язково має супроводжувати сучасне дитинство (фуркало, вітрячки, пташки, візки, коники на коліщатах, тачечки, грабельки, музичні інструменти). [8, c. 56].

Досить  була поширеною сирна іграшка. Вона має свою історію. Колись давно, кожної весни на полонину пастухи виганяли худобу на випас. Там, на полонині, вівчарі  доїли корів, овець та робили із молока бринзу, сир. Ще вівчарі робили «будз». Ось із цього будзу і ліпили та й зараз ліплять маленькі сирні забавки. В давнину фігурки із сиру не оздоблювали. Із приходом в побут хімічних барвників іграшку почали прикрашати візерунками. Прикрашена іграшка притягує до себе кожну дитину. Це своєрідне регіональне мистецтво. Сирна іграшка смачна і корисна для дітей [20, с. 64].

            Таким чином, можна зробити висновок, що народна іграшка від часів, коли вона носила обрядове значення (приблизно 25 тисяч років назад), і до сьогодення пройшла тривалий шлях розвитку. Змінювалися матеріал, з якого виготовляли іграшку, її зміст, забарвлення, технології виготовлення, функції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3 Народна іграшка, її художня  і педагогічна цінність

 

           Іграшка – це найсуттєвіший компонент гри, вона відіграє важливу освітню, розвивальну, виховну, навіть організаційну ролі. Як і гра, іграшка є важливим фактором психічного розвитку дитини, що забезпечує поступове здійснення нею усіх видів діяльності на більш високому рівні.

На підставі поліфункціонального  характеру української іграшки, було виділено окремі її функції:

– інформаційну,

– мотиваційно-стимулюючу,

– сенсорну,

– культурологічну,

– навчальну,

– розвивальну,

– виховну.

С. Русова вважає, що «навчання дітей із самого початку повинно бути збудовано на тому рідному ґрунті, на якому зростає дитина, щоб воно було міцно зв’язано з тими враженнями, що їх заклала в душу дитини рідна сім’я, рідна хата. Мають значення «цяцьки», які будуть у руках дітей; вони ж поширюють перші спостереження дітей, розвивають пам’ять та зовнішні чуття» [8, с. 55].

О. Найден говорив, що саме традиційна у своїх розмаїтих функціях та змістовно-формальних засадах іграшка зберігає в собі образну і пластичну пам’ять про ті далекі часи, коли людина вперше почала використовувати природні матеріали для створення речей, які не тільки в чомусь допомагали, щось позначали, а й щось символізували. Традиційна народна іграшка у своїх певних функціях, формах, пластиці, образних засадах містить у собі інформацію про початкові чинники людського предметно-духовного середовища. Дослідник підкреслює, що дитина має сприймати народну іграшку не як предмет побуту, об’єкт гри, а як твір мистецтва, який потребує вивчення, певного аналізу, творчого наслідування, повторення.

Таке  ставлення до народної іграшки сприятиме  її збереженню і духовному збагаченню дитини. Народна іграшка в сім’ї, дитячому садку, різних гуртках повинна  не витісняти сучасну іграшку, не заміняти її, а існувати поруч із нею, доповнювати її, давати дитині те, чого нездатна дати сучасна іграшка [28, с. 75]. О. Найден також наголошував, що для дітей, які перебувають на межі між раннім і середнім віком, такі іграшки особливо потрібні, вони допомагають знаходити образні відповідники між реально-конкретним та умовно-узагальненим, осягати світ предметних реалій через пластично-доцільні та дотично-комфортні форми. Автор вважає, що іграшка містить більше інформації, ніж будь-яка комп’ютерна гра [28, с. 76].

Народна іграшка є спадщиною подібно  до рідної мови, казки, пісні. Народні  іграшки перевірені дитячою любов’ю  до неї, дитячою грою. Вона несе в  собі художню культуру народної творчості, розвиває самобутні риси естетики свого  народу. Культура іграшки – важливий елемент загальної культури нації. Колись у колиску ліворуч клали  ляльку для доньки, для хлопчика праворуч – сопілку. За старими повір’ями, то були символічні атрибути – обереги, які прийшли з часів язичництва і мали в собі магічну силу [8, с. 55]. З давніх-давен діти робили собі іграшки самі – народ виховував  майбутніх майстрів. А зараз діти мають велику кількість дорогих  сучасних іграшок. Вони яскраві, ефектні, але, як свідчать дослідження вчених, швидко набридають і рідко стають улюбленими – дитячій фантазії до них немає чого додати.

Українська  народна іграшка вирізняється тематичною неоднорідністю та глибоким змістовим  наповненням. Вона представлена розмаїттям матеріалів технічних і художніх способів опрацювання, багатством формальних, композиційно-орнаментальних, колористичних  вирішень. Вона включає в себе декілька видів народного мистецтва, наприклад, вишивка, розпис, ткацтво. Вишивка і  ткацтво стосуються народних ляльок, розпис покриває іграшки з дерева. Проте ні вишивка, ні ткацтво не є матеріалом іграшки. Її матеріалом традиційно є дерево.

В процесі  сприйняття і творчої роботи з  творами декоративно-прикладного  мистецтва, зокрема, з народною іграшкою, створюються сприятливі умови для  формування моральних якостей: «любові  до рідного краю, а через неї  – до Батьківщини, поваги до творців  прекрасного; виховуються дружні відносини  між дітьми, формується вміння використовувати  вільний час для цікавої і  корисної роботи» [20, с. 65].

Отже, народна  іграшка має виступати в педагогічному  процесі як тип художньої творчості, який поєднує в собі матеріальні  і духовні здобутки. Іграшки є особливим типом художньої творчості, що інтегрує в собі різні види народного мистецтва, поєднує матеріальні та духовні здобутки української культури, сприяє формуванню творчо активної особистості – продовжувача народних традицій.