Поняття та визначення менеджменту

 

11.Принципи управління Емерсона

Генрі Емерсон  сформулював 12 принципів продуктивності:

1.Вихідний пункт  управління - це чітко поставлена  і сформульована мета.2.Здоровий  глузд у визначені помилок  і пошуку їх причин.3.Компетентне  консультування на основі залучення  професіоналів з метою удосконалення  управління.4.Дисципліна, забезпечена  чіткою регламентацією діяльності, контролем, своєчасним заохоченням.5.Справедливе  ставлення до персоналу.6.Швидкий,  надійний, повний, точний і постійний облік.7.Диспетчеризація робіт.8.Складання і використання норм, розкладів, що сприяють пошуку і реалізації резервів.9.Нормалізація умов праці.10.Нормування операцій, що полягає в стандартизації засобів їх використання, у регламентуванні часу.11.Застосування письмових стандартних інструкцій.12.Винагорода за продуктивність праці.

12.Принципи Файоля в управлінні  

Головними принципами менеджменту  є чотирнадцять принципів Анрі Файоля: 
1. Поділ праці - спеціалізація робіт за рахунок скорочення кількості цілей, на які має спрямовувати свою увагу і зусилля працівник; 
2. Повноваження й відповідальність - кожному працюючому мають бути делеговані повноваження, достатні для того, щоб нести відповідальність за виконання роботи; 
3. Дисципліна - робітники (працівники) повинні підкорятися умовам договору між ними і керівництвом, менеджери повинні застосовувати справедливі санкції до порушників порядку; 
4. Єдиноначальність - працівник отримує вказівки і звітує лише перед одним безпосереднім начальником, що забезпечує ієрархію управління; 
5. Підпорядкованість інтересів - інтереси організації превалюють над інтересами індивіда; 
6. Єдність дій - усі дії, що мають єдину мету, повинні бути об'єднані в групи і здійснюватися за єдиним планом; 
7. Винагорода персоналу - справедлива винагорода за добру працю; 
8. Централізація - це єдиний порядок в організації, що має центр керування. Доцільна децентралізація шляхом делегування повноважень; 
9. Скалярний ланцюг - нерозривний ланцюг команд, по якому передаються всі розпорядження та здійснюються комунікації між всіма рівнями ієрархії (ланцюг начальників); 
10. Порядок - робоче місце - для кожного працівника і кожний працівник на своєму місці; 
11. Справедливість - реалізація встановлених правил і узгодження на всіх рівнях скалярного ланцюга; 
12. Стабільність персоналу - установка працівникам на лояльність до організації і на довготривалу роботу. Плинність кадрів знижує роботу; 
13. Ініціатива - заохочення незалежних суджень у працівників в межах делегованих їм повноважень і виконуваних робіт; 
14. Корпоративний дух - гармонія інтересів персоналу і організації, єдність зусиль (в єдності - сила).

13.Принципи менеджменту Мартиненка

Принципи Мартиненка.

1. Цілеспрямованість. Відповідно  до цього принципу будь-яка  діяльність в о-ї повинна спрямовуватися на досягнення конкретних виробничо-господарських цілей та виконання поставлених завдань.

2. Урахування потреб та  інтересів. Покликаний задовольняти  потреби та інтереси працівників  з метою досягнення цілей о-ї.

3. Ієрархічність. Передбачає  розташування управлінських посад  в організаційній структурі від  найнижчого рівня управління  до найвищого. 

4. Взаємозалежність. 3гідно  з ним кожна о-я складається  із взаємозалежних внутрішніх  змінних (цілі, cтруктура, технологія, працівники, завдання, ресурси).

5. Динамічна рівновага.  Передбачає безперервний розвиток  організації та утримання загальної  рівноваги на кожному етапі  цього розвитку.

6. Економічність. Формує  засади функціонування організації  щодо збалансованості витрат, надходження  тощо, забезпечує розвиток бюджетних  відносин 

7. Активізація. Спонукання  о-ї до діяльності, постійного розвитку, впровадження інновацій та ін.

8. Системність. Відповідно  до цього принципу о-я розглядається  як відкрита система, що складається  із взаємодіючих та взаємопов'язаних  елементів. 

9. Єдиновладдя- наявність єдиного відповідального центру, який здійснює кер-во та координацію д-сті о-ї.

 

 

 

14.Донауковий розвиток управління

Управління налічує багато тисячоліть, оскільки о-ії як явище суспільного життя з'явились ще на початку виникнення цивілізації. Протягом усього часу існувала й практика управління. Але як наукова дисципліна упр-ня виникло наприк.і XIX - на поч.XX ст. Виділити два періоди її формування: емпіричний - заснований на практичному досвіді та інтуїтивному розумінні, і теоретичний - що ґрунтується на глибокому вивченні та осмисленні її основ і логіки, використанні надбань інших наук, зокрема, психології, соціології, антропології, математики. Із самого початку існування людства його праця носила усвідомлений характер і була певною мірою організована. Щоденні справи вимагали узгодженості дій членів общини, певного підпорядкування одних людей волі інших. З розвитком цивілізацій процеси управління ускладнювалися, у них з'являлися елементи передбачення, розрахунків, і ті, хто вмів це робити, ставали жерцями, фараонами, міністрами. Вони втілювали мудрість, владу і володіли багатством у своїх суспільствах. Визначальним етапом у розвитку управління стало зародження і становлення державності. Перші приклади свідомого управління належать до V-III тисячоліть до н. є. Це було зафіксовано на глиняних табличках, що дійшли до наших днів і засвідчили існування певного регламенту управлінської діяльності у Давньому Єгипті та Шумері. У розвиток науки управління істотний внесок зробили мислителі Давньої Греції. Так, Сократ (469-399 pp. до н.е.), наголошуючи на важливості поділу праці та спеціалізації, завдання управління вбачав у тому, щоб кожна людина була на належному місці. Платон (427-347 pp. до н.е.) у "Політичних діалогах", "Республіці" і "Законах" виклав теорію "ідеальної держави". Він розглядав управління як науку про загальне харчування людей і доводив, що управління є важливим елементом системи життєзабезпечення суспільства. Аристотель, вивчаючи існуючі на той час держави, виділив дві системи господарювання: економію, за якої виробляється майже все необхідне для власного користування, і хрематистику - мистецтво багатства. Він заклав основи вчення про домашнє господарство. Нікколо Макіавеллі (1469-1527). У книзі "Правитель" сформулював власні рекомендації щодо організації управління державою, норми поведінки керівників: "Монарх мусить бути одночасно і людиною і звіром, і левом і лисицею. Він не повинен тримати слова, якщо це може повернутися проти нього.

15.Етапи розвитку управлінської  думки

Виділяють 6 етапів у становленні  управлінської науки:

Перша управлінська революція. Характеризується як "релігійно-комерційна". Пов'язана  з виникненням писемності у Давньому Шумері (V тис. до н.е.), що сприяло появі  особливого прошарку жерців, які вели діловий перепис і комерційні розрахунки. Письмова фіксація ділових  угод підвищувала їх надійність і  захищеність.

Друга управлінська революція. її називають "світсько-адміністративною" і  пов'язують з діяльністю вавилонського  царя Хамурапі (1792-1750 pp. до н.е.). Він опублікував збірку законів управління державою для регулювання суспільних відносин між різними соціальними верствами населення, завдяки яким посилювався контроль і відповідальність за виконання робіт.

Третя управлінська революція. Дістала  назву "виробничо-будівельної". Охоплює  роки царювання ассирійського правителя  Навуходоносора (605-562 pp. до н.е.). Саме тоді будівельні роботи набули величезного розмаху і вимагали посилення контролю за діяльністю у сфері виробництва і будівництва. Такий контроль здійснювала держава.

Четверта управлінська революція. Охоплює період зародження капіталізму  і стрімкого індустріального  розвитку європейської цивілізації (XVII-XVIII ст.). її головним результатом стало  виникнення професійного управління. Адам Сміт, Роберту Оуену, англійському математику Чарльзу Бебіджу та ін. Зокрема, Оуен на своїх фабриках втілював ідею соціального партнерства; Бебідж розробив методику вивчення витрат робочого часу на виконання виробничих операцій і опублікував результати власних досліджень у книзі "Про економію матеріалів та обладнання", яка стала першою публікацією в сфері наукового управління. А погляди Сміта на природу вільного підприємництва, на роль ринку і функції держави лягли в основу теорії та практики менеджменту.

П'ята управлінська революція. Відома під назвою "бюрократична". У  її основі - концепція "раціональної бюрократії", яка важливу роль у забезпеченні ефективності управління відводила формуванню ієрархічних  структур, розподілу управлінської  праці, чіткому визначенню посадових  обов'язків і встановленню відповідальності менеджерів за їх виконання.

Шоста управлінська революція. її називають "інформаційною". Характеризується всебічним впровадженням у практику управління інформаційних технологій, що неймовірно прискорило процеси отримання  і оброблення інформації й зробило  практично безмежними можливості зростання  організацій. Здатність управлінського апарату швидко опрацьовувати великі масиви інформації змістила акценти  у системі загального менеджменту  з організації виробничих процесів на маркетинговий менеджмент, тобто  переорієнтувала систему управління організацією на виявлення і задоволення  потреб споживачів.

 

16.Основні школи менеджменту

Перший крок до розгляду менеджменту як науки зробили  американські дослідники, які очолили  рух за наукове управління. Виділяють такі основні школи менеджменту:

1.Школа наукового управління(Розробка оптимальних методів виконання роботи завдяки науковому вивченню витрат часу, затрачених рухів і зусиль працівників; Засновником школи наукового управління вважається Фредерік Тейлор )

2. Класична (адміністративна) школа управління(базувалася на розробці й використанні універсальних принципів і функцій управління підприємством)

3. Теорія ідеальної бюрократії

4. Школа людських  стосунків(Рух за людські відносини зародився у відповідь на нездатність повністю усвідомити значення людського фактора як основного елементу ефективності о-ії.) 

5. Емпірична школа  управління

17.Донауковий розвиток  управління  на території України

Донауковий розвиток управління Управління налічує багато тисячоліть, оскільки о-ії як явище суспільного життя з'явились ще на початку виникнення цивілізації. Протягом усього часу існувала й практика управління. Але як наукова дисципліна упр-ня виникло наприк.і XIX - на поч.XX ст. виділити два періоди її формування: емпіричний - заснований на практичному досвіді та інтуїтивному розумінні, і теоретичний - що ґрунтується на глибокому вивченні та осмисленні її основ і логіки, використанні надбань інших наук, зокрема, психології, соціології, антропології, математики. Із самого початку існування людства його праця носила усвідомлений характер і була певною мірою організована. Щоденні справи вимагали узгодженості дій членів общини, певного підпорядкування одних людей волі інших. З розвитком цивілізацій процеси управління ускладнювалися, у них з'являлися елементи передбачення, розрахунків, і ті, хто вмів це робити, ставали жерцями, фараонами, міністрами. Вони втілювали мудрість, владу і володіли багатством у своїх суспільствах. Отже, людство давно усвідомило важливість управління як особливого виду діяльності. Але як галузь управлінських знань менеджмент почав формуватися в другій половині XVIII ст., а його становлення відбулося на початку XX ст., в епоху індустріалізації і появи великих за розмірами споживаних ресурсів і масштабами діяльності організацій.

19.Управління в Україні княжої доби

Початки формування української  державності тісно пов'язані з  розвитком цілого комплексу чинників. Один з найголовніших серед них  -це становлення державних структур Київської Русі. Державність виникає тут на основі Антського союзу племен, які проживали на території від Карпат до Сіверщини та виявили значну політичну активність, певний рівень організації владних структур, постійних органів примусу, війська. Еволюція тогочасної держави йшла у напрямку розгалуження системи намісників та їхніх гарнізонів, а пізніше сюди долучалося і виконання різних адміністративних та судових функцій. Управління й суд стають джерелом прибутків, а тому розширюються їхні функції та зростає кількість службовців, що їх виконують.Певної завершеності ці процеси досягають при Володимирі Великому, коли в 988 р. було проведено адміністративну реформу, її суть полягала в приєднанні до Києва основних союзів давньоруських племен. Реформа ліквідувала місцеві "племінні" княжіння і замість цього ввела новий адміністративний поділ Русі на області довкола міст, куди київський князь почав призначати намісників та посадників, насамперед своїх синів. Звідси бере початок династичний принцип, який згодом став пануючим. Унаслідок проведеної реформи влада місцевих князів була значно підірвана, натомість закріплена на місцях єдина династія Рюриковичів. Відносини між сюзереном і васалами регулювалися двосторонніми договорами ("рядами"), що базувалися на наданні васалам землі та певних прав за умови їх служби великому князеві.

20.Розвиток управління часів  козаччини

Запорізька Січ  мала більшість ознак державності: територію, населення та верховну владу. Проте в сучасному розумінні її назвати державою не можна. Як інші держави, вона не мала свого громадянства. Спочатку козаки були підданими Литви, потім Речі Посполитої, пізніше Гетьманщини, зрештою, московського царя. Не було такої повнокровної економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власних грошей. Не було міст, узагалі кам’яних будівель. Навіть у часи найвищого розвитку населення Запоріжжя не перевищувало 100 тис. осіб. Проте фактично від часу заснування до повної ліквідації Запорізька Січ зберігала свій автономний статус. Політичний устрій Запорізької Січі базувався на принципах козацької демократії. Йдеться про народовладдя в межах одного суспільного стану — козаків. Лише вони мали право на вирішення внутрішніх справ, могли обирати і бути обраними, мали право займати військові, адміністративні, судові посади. за правовим статутом усі козаки були рівними між собою. Однак за соціальним становищем між ними існувало істотне розшарування. Диференціацію в козацькому середовищі вміло використала польська влада. Найбільш заможна козацька верхівка у другій половині XVI ст. стала основною опорою для формування військових охоронних підрозділів — реєстрового козацтва.

 

22.Етапи розвитку управлінської думки в підрадянську добу

Виділяють такі етапи розвитку управлінської науки за радянських часів:

1-ший етап (жовтень 1917 - березень 1921). Розроблено форми  й методи державного централізованого  управління виробництвом, обґрунтовано  принципи централізму, організаційні  методи управління, диктатури та  державного регулювання. 

2-гий етап (1921 - 1928). Подальше  вдосконалення адміністративного  управління виробництвом. Зроблені  спроби застосування так званого  госпрозрахунку як основи економічного  управління. З'явилися трести й  синдикати, атакож формально вивчалася можливість участі трудящих вуправлінні.

3-тій етап (1929 - 1945). Організація  індустріальної бази суспільного  виробництва, вдосконалення структурного  управління, методів підбору та  підготовки кадрів, планування і  організації виробництва. 

4-тій етап (1946 - 1965). Пошук  нових форм функціонування і  взаємодії державних органів  управління, спроба переходу до  територіальної і територіально  - галузевої системи управління, що призвело до поглиблення  адміністрування. 

5-тий етап (1965 - 1975). Здійснена  спроба господарської реформи  шляхом посилення ролі економічного  управління.

6-тий етап (1975 - 1995). Усвідомлення  неможливості реформування адміністративно  - командної системи. Цей етап  підтвердив необхідність радикальної  зміни економічних відносин і  корінних економічних реформ, проведення  яких належить до сьомого етапу  (1985). В ньому розрізняють: