Организация и управление основным производством

      Розвиток  системи управління - обов'язковий  компонент її функціонування. Він  реалізується через механізм, який має змістову, організаційну та процедурну сторони.

      Управління  не тільки організовує економічну діяльність, воно саме по собі є трудовою діяльністю і відповідно мав економічні характеристики: економічний потенціал, витрати  управління, джерела їх покриття, продуктивність управлінської праці і т. д. Це - економіка управління. Розвиток управління потребує якісної та кількісної оцінки його ефективності, конкретних підсумків раціоналізації управління.

      В управлінні виробництвом особливу роль відіграє суб'єктивний фактор. Його абсолютизація  і переоцінка ведуть до волюнтаризму, вольових методів керівництва, створюють  загрозу прийняття помилкових рішень. І навпаки, недооцінка ролі суб'єктивного  фактора, абсолютизація об'єктивних умов зумовлюють стихійність, сподівання на автоматизм в управлінні економікою і, як наслідок, пасивне очікування результатів. 

      1.5. Характеристика науки управління

      Головна ціль науки управління - виявлення  закономірностей в управлінні. В  межах цієї науки виділяють дві  її самостійні частини: теорію керівництва  і мистецтво управління.

      Теорія  керівництва - це загальне вчення про  організацію і функціонування системи  управління в цілому. Друга частина  досліджує мистецтво управління як творче явище за допомогою набору "зразків управління" і виробляє рекомендації для прийняття рішень у конкретних ситуаціях.

      Мистецтво управління. В основі управлінського мистецтва як частини науки управління лежить "метод зразків". Творчий  характер управлінської діяльності, з одного боку, зумовлений об'єктивно  самими умовами цієї діяльності (у  залежності від обставин і виконавців), з іншого - тим, що навіть в однакових  умовах різні керівники ведуть себе по-різному (мають свій стиль).

      Зразок  управління - це критично проаналізований  окремий випадок у практиці управління (позитивний або негативний). Зразок включає опис ситуації, аналіз проблеми, аналіз варіантів її вирішення, характеристику вибраного шляху і аналіз досягнутих результатів з урахуванням фактора часу. Зразок - це не рецепт, а скоріше еталон, з яким порівнюють конкретні дії, це - матеріал для творчого аналізу на основі знання теорії керівництва. 
Наука управління спирається на загальні та власні методи пізнання. Методи аналізу і синтезу, історичного й логічного, індукції й дедукції, кількісного і якісного аналізу відносяться до загальних методів.

      Власними  методами науки управління є: емпіричний метод, метод спостережень, соціального  експериментування, моделювання та ін. 
Закономірності і принципи управління.

      Закономірності  управління відображають суттєві, причинно-наслідкові зв'язки між окремими елементами системи  управління виробництвом. Знання і  застосування цих закономірностей  у практиці управління посилюють  цілісність і упорядкованість системи  управління, дають можливість досягти  поставлених цілей. Ігнорування  їх неодмінно веде до застою, деформації як системи управління, так і, в  кінцевому підсумку, об'єкта управління. 
Закономірності управління внаслідок великої ролі суб'єктивного фактора і творчої активності в управлінні, а також фактора впливу на управління ситуаційних обставин проявляються по-різному. Одні з них виступають досить чітко, однозначно впливають на управлінські рішення, які приймаються, повторюються в значній кількості практичних завдань. Такі закономірності в управлінні називаються принципами. Дотримання або обов'язкове врахування принципів є необхідною умовою управління.

      Принцип взагалі визначається як правило, від  якого не відступають. У принципах  управління узагальнені пізнані  закони і закономірності, виправданий  досвід управління. Вони визначають спосіб діяльності, взаємодії, виступають як правило і норма управлінської  діяльності. Набір принципів, які  застосовуються в практиці управління, часто називають ідеологією управління. Їх також вважають основою існуючої в суспільстві управлінської культури.

      За  своєю суттю принцип не виключає варіантів та вибору, оскільки найчастіше заснований на поєднанні крайніх  засад, але він визначає й обмежує  той набір варіантів, з яких потрібно зробити вибір. Ігнорування принципів  або вихід за зазначені ними межі створюють в управлінні напружену  ситуацію, яка веде врешті-решт до невдач в управлінській діяльності. Знання принципів і врахування їх у практичній діяльності є обов'язковою умовою ефективного управління. Прийняття  всіма учасниками управлінського процесу  принципів до керівництва створює  можливість передбачити наслідки рішень, які приймаються.

      Усі існуючі в природі принципи управління поділяються на загальні, дія яких поширюється на всю систему управління, і особливі, тобто ті, які відносяться  тільки до окремих частин, елементів  системи управління.

      Принцип поєднання централізму і децентралізації  в управлінні. Централізація в  управлінні являє собою концентрацію влади, прийняття рішень на верхніх  рівнях керівництва. Децентралізація - це делегування прав, а водночас і відповідальності на нижчий щабель управлінської ієрархії. 
Поняття централізації і децентралізації не виключають одне одного: вони лише виражають різний ступінь розподілу влади, прав і відповідальності, контролю по вертикалі управління. Децентралізація не може розглядатися поза зв'язком з централізацією.

      Принцип поєднання державного регулювання  і господарської самостійності  в управлінні. Цей принцип відображає втручання Держави в господарську діяльність. Будь-яке сучасне суспільство  представлене державою, яка здійснює правову регламентацію управління виробництвом, визначаючи ступінь господарської самостійності суб'єктів.

      Основу  державного регулювання економіки  становлять різноманітні нормативні акти: закони, накази, постанови, інструкції та ін. Кожен учасник управління повинен знати нормативні акти, які  стосуються його діяльності, і здійснювати  її згідно з цими актами. Дотримання нормативної поведінки, створення  правової держави стабілізують управління.

      Принцип поєднання політичного і господарського керівництва є відображенням  діалектичного взаємозв'язку політики й економіки. Цей принцип передбачає обов'язкове знання, оцінку і врахування суспільно-політичної ситуації при  прийнятті господарських рішень та їх можливих наслідків в усіх ланках суспільства.

      В управлінській практиці повинні  розмежовуватися політична й  господарська компетенції. Політичне  керівництво при цьому може здійснюватися  лише через перемогу на виборах економічних програм тих або інших партій.

      Принцип поєднання інтересів індивіда і  цілей організації базується  на тому, що сумісна діяльність людей  дає їм можливість найефективніше реалізувати  свої індивідуальні цілі. У свою чергу, суспільство або організація  можуть досягти своїх цілей, якщо індивіди, які входять до них, реалізували  свої інтереси. Правильно організоване управління допомагає підвищити  рівень поєднання цих цілей та інтересів.

      Принцип поєднання галузевого і територіального  підходів до управління. Будь-яке виробництво  здійснюється на відповідній території. Отже, управляти потрібно з урахуванням  як одного, так і іншого. Галузевий  інтерес виробництва, зумовлений досягненням  найвищої продуктивності праці в  галузі, часто веде до утиснення  інтересів території. Яскравим прикладом  цього є проблема охорони навколишнього  середовища. Форми поєднання двох підходів можуть бути різними.

      Принцип поєднання права господаря і  участі робітників в управлінні виходить з того, що управління є функцією власності. Завжди управляє той, хто  є власником. Тому дуже важливо подолати відчуження робітника від власності, створити умови для розвитку в  ньому почуття господаря. Для  цього використовуються різні методи: акціонування або корпоратизація державної  чи індивідуальної власності, участь у  прибутках, самоврядування в робочих групах та ін. 

      1.6. Цілі управління

      В цілях управління діалектично поєднуються  об'єктивні та суб'єктивні засади в управлінні суспільним виробництвом. З одного боку, цілі повинні відповідати  об'єктивним законам, інакше вони не будуть реальними, з іншого - цілі є продуктом  свідомості, ставляться людьми і відображають їхні інтереси.

      Ціль  управління - це бажаний стан об'єкта управління в майбутньому. Вона не тільки визначає поведінку суб'єкта, а й  впливає на елементи системи управління, зміст головних видів управлінської  діяльності (функцій), вибір способів впливу на об'єкт (методів), на організаційну  структуру і процес управління, підбір і розстановку кадрів і т. д.

      При визначенні цілей потрібно дотримуватися  загального правила, згідно з яким індивідуальні  цілі визначають цілі вищого рівня. Виникає  проблема ієрархії та деталізації цілей. Так, довгострокові орієнтири розробляються  для обмеженої кількості показників і нормативів, середньострокові цілі приймають вигляд конкретніших завдань  і показників, а річні цілі ще детальніші, вони конкретизуються, охоплюючи  всі основні аспекти господарської діяльності.

      Залежно від рівня управління можна виділити цілі: народногосподарські, міжгалузеві, міжрегіональні, галузеві й територіальні, об'єднання і підприємства, цеху, ланки. При цьому зміст цілей  залежить від рівня управління. Так, важливість довгострокових планів підвищується на рівні народного господарства, галузей і територій.

      У кожній підсистемі виникають свої, притаманні їй цілі, які не зводяться  лише до реалізації цілі вищого рівня. Наприклад, у колективі робітників підприємства формуються не тільки цілі, які визначають поведінку колективу  в цілому, а й групові, цілі робітників окремих цехів та ланок і цілі окремих робітників. У таких випадках виникає проблема узгодженості цілей, усунення суперечностей.

      Вимоги, які висуваються при визначенні цілей. Цілі повинні бути реальними. Недосяжні, нереальні цілі не тільки не спонукають трудові колективи до активної діяльності, а й можуть діяти в протилежному напрямку. Легкодосяжні цілі теж характеризуються слабкою мотивацією.

      Цілі  мають бути зрозумілими для виконавця  і чітко сформульованими. Головне  тут, щоб ті, хто їх буде виконувати, знали й розуміли, що конкретно  від них чекають. Абстрактне гасло - підвищити продуктивність виробництва - по суті не діє на виконавця. Коли ж  ставиться конкретне завдання - знизити  собівартість на 10%, це вже зрозуміліше  і примушує шукати необхідні засоби. Зрозуміла ціль допомагає побачити те, що прискорює її досягнення. 
Цілі повинні відображати спільність інтересів суспільства, колективу й індивіда, що і сприяє уникненню суперечностей і кризових ситуацій. Цілі, неприйнятні для одного з рівнів, можуть бути або не виконані, або гальмуватися. Тому при їх визначенні необхідно узгоджувати інтереси всіх сторін.

      Ефективність  цілі підвищується, якщо хід її досягнення може бути перевірений і скоригований у разі зміни зовнішніх факторів і обставин. Вона також повинна  бути пов'язана із системою стимулювання, щоб заінтересувати виконавців у її досягненні.

      У кінцевому підсумку цілі не повинні  мати руйнівний характер (наприклад, насильницька колективізація). Такі цілі відкидають об'єкт і систему управління назад.

      Для формування й аналізу цілей застосовуються різноманітні методи: експертних оцінок, математичного моделювання та ін. Один із методів упорядкування і  представлення цілей - метод, який одержав назву дерево цілей.

      Побудова "дерева цілей" полягає в їх структуруванні шляхом виявлення зв'язків  між цілями й засобами їх досягнення у відповідності з принципами дедуктивної логіки і застосування деяких евристичних процедур. 
"Дерево цілей" дає змогу уявити повну картину взаємозв'язків майбутніх подій, включаючи перелік конкретних завдань і одержання інформації про їхню відносну важливість.

      Для досягнення головної цілі необхідно  реалізувати декілька конкретних цілей  нижчого рівня, які виступають як засіб по відношенню до цілі вищого рівня, і т. д.

      Слід  зазначити й обмеженість цього  методу, зокрема відповідну статичність  ієрархії цілей. На великому часовому інтервалі склад цілей, їх субординація, конкретні характеристики міняються. Практично це приводить до необхідності побудови динамічного ряду "дерева цілей", що значно збільшує і так складну процедуру.

      Програмно-цільове  управління. Для вирішення складних комплексних проблем, які "не вміщуються" в рамки традиційного галузевого і територіального управління, найефективнішим  часто буває метод цільового  управління - програмно-цільовий. Можна виділити три його варіанти.

      Перший - програма виступає як загальний орієнтир розвитку, як набір конкретних вузлових рішень (наприклад, орієнтація на перехід  до інтенсивних факторів розвитку).

      Другий - програма являє собою системне комплексне рішення, в якому визначені, як мінімум, зміст завдань, строки, інколи і ресурси, насамперед капітальні вкладення.

      Третій - на відміну від двох попередніх варіантів програма визначає не тільки завдання і ресурси, не тільки учасників  виконання завдань, а й механізм втілення програми в життя.