Операційний менеджмент

Крім того розрізняють також  просторову (розташування елементів системи у просторі) і часову (послідовність зміни стану елементів і системи в цілому) структури операційної системи. Вони тісно взаємопов’язані і взаємозалежні.

         Сукупність суто виробничих підрозділів (цехів, ділянок, обслуговуючих господарств та служб), які прямо чи непрямо беруть участь в операційному (виробничому) процесі, їхня кількість і склад, та зв’язки між ними визначають виробничу структуру. До чинників, що визначають виробничу структуру, відносяться:характер продукції;технологія;масштаб виробництва;  

ступінь спеціалізації;ступінь  кооперування з іншими підприємствами;ступінь  спеціалізації в середині підприємства.[7,54-97c]

       В залежності від того, який підрозділ є основною структурною одиницею підприємства виділяють наступні види структур:цехова;безцехова;корпусна; комбінатська.

При цеховій структурі основним виробничим підрозділом є цех. Цех – це виробничо, територіально і адміністративно відділена частина підприємства, в якій виконується визначений комплекс робіт у відповідності з внутрішньою спеціалізацією. За характером діяльності цехи поділяються на: основні, допоміжні, обслуговуючі, експериментальні.

При безцеховій структурі виробничим підрозділом є виробнича ділянка - група територіально виділених робочих місць, на яких виконується технологічно однорідна робота чи різні операції по виготовленню однотипної продукції. Така структура є характерною для невеликих підприємств.

При корпусній структурі основним підрозділом є корпус – сукупність кількох однорідних цехів. Така структура використовується на великих підприємствах, для яких характерна наявність різних виробництв.

При комбінатській структурі створюються підрозділи, які об’єднують певну частину виробничого процесу, де виготовляється завершена частина готового продукту. Така структура використовується на підприємствах з багатостадійними процесами виробництва.

В залежності від форми спеціалізації цехів на виконанні певної частини технологічного процесу, виділяють наступні види структур:технологічна; предметна;змішана.

При технологічній структурі цехи спеціалізуються на виконанні певної частини технологічного процесу (наприклад механічні, термічні цехи та ін.). Така структура застосовується на підприємствах одиничного та дрібносерійного виробництва, які виготовляють різноманітну і нестійку номенклатуру виробів. Така структура має певні переваги, оскільки забезпечується більш повне завантаження устаткування; більш повним є і використання матеріалів; більшими є можливості застосування нових технологій. У той же час суттєвими є і вади цієї структури: через багатономенклатурність виробництва великими є втрати часу на переналагоджування оснащення; відповідальність за якість продукту в цілому відсутня; нераціональною є планування виробничих приміщень через розміщення обладнання по однотипних групах; міжцехове планування є вельми ускладненим.

При предметній структурі основні цехи підприємства спеціалізуються на виготовленні певного виробу, групи виробів, вузлів, деталей та ін. Така структура застосовується на підприємствах великосерійного та масового виробництва, які виготовляють обмежену номенклатуру виробів у великій кількості. Вона також має свої “плюси” та “мінуси”, зокрема позитивом є те, що кожний цех несе відповідальність відповідає за випуск своєї продукції; розташування обладнання дає змогу застосовувати потокову організацію виробництва, що є вкрай ефективним; спрощується міжцехове планування. Недоліками цього виду виробничої структури є: необхідність мати для кожного цеху повний набір обладнання; висока ймовірність неповного використання потужностей через невеликі обсяги робіт; ускладненість внутрішньоцехового управління.

На практиці частіше застосовується змішаний тип структури, при якій на підприємстві присутні основні цехи, організовані як за тим, так і за іншим принципом.В залежності від наявності і повноти основних та допоміжних процесів вирізняють наступні структури:комплексні;спеціалізовані.

Комплексна структура характеризується наявністю комплексу основних та допоміжних цехів. Спеціалізована структура характеризується наявністю частини основних та допоміжних цехів.[1,134-164c]

Операційна  система організації належить до класу економічних систем, яким притаманна низка загальних характеристик та специфічних особливостей, зокрема:

-відкритість і гомеостатичність;

-складність і поліструктурність;

-нестаціонарність окремих параметрів системи;

-унікальність поведінки системи в конкретних умовах;

-здатність змінювати свою структуру і формувати варіанти поведінки;

-здатність протистояти ентропійним тенденціям;

-здатність пристосовуватися до змін зовнішнього середовища;

-здатність та прагнення до ціле встановлення.

            1.2 Загальні вимоги до операційної системи підприємства і її елементи

Особливістю змісту операційної системи є  те, що насамперед її елементами виступають люди й машини. Крім того, виявляється, що більшість подібних систем перетворюють одну кількість ресурсів-входів (матеріали, гроші) в іншу, більш цінну кількість  ресурсів-виходів (товари, послуги). Тому така система, як правило, містить чотири класи елементів: люди, машини, матеріали і гроші.

Для вивчення ефективності використання персоналу  фірми можна застосувати три  основних підходи. Насамперед можна  покращити початковий добір працівників  або шляхом підвищення кваліфікації вже наявних працівників навчанням, або використавши обидва ці способи. Уже давно визнано, що організація  може розвиватися тільки за умови  вдосконалювання кваліфікації кадрів. Саме особистість, її потенційні можливості й таланти є невидимими цінностями, що не фігурують у балансах фірми, але в кінцевому результаті визначають фактори її успішної діяльності. Крім того, значний час і засоби сьогодні виділяються на здійснення добору кадрів, з’являються спеціальні фірми, що консультують саме в цій галузі.

Набравши  новий висококваліфікований персонал, можна суттєво поліпшити показники  роботи фірми, підвищити ефективність діяльності. При такому підході переглядаються виробничі процеси (операції), що мають  виконуватися, і починаються спроби поліпшення трудових показників працівників  на цих операціях. Такий підхід доречний при аналізі виробничої діяльності, яка, як правило, включається в сферу  організації виробництва.

Третій  підхід до поліпшення показників діяльності персоналу передбачає зміну середовища, в якому протікає ця діяльність: поліпшення трудових показників за рахунок  зміни фізичних умов праці, психологічного і соціального клімату, в яких виконується робота. Поведінка людини піддається непрямому регулюванню  шляхом зміни системи стимулювання й порядку службового підпорядкування, взаємовідносин між керівниками  та працівниками, а також наданням працівникам можливості для відпочинку і додаткових пільг.

Іншою важливою складовою частиною підприємства є  машини. Питання розробки конструкції, виготовлення й обслуговування окремих  машин, об’єднання всіх машин у єдиний технологічний комплекс, конструювання, виготовлення й обслуговування окремих  машин, призначених для виконання різноманітних технологічних операцій і процесів, є сферою діяльності класичних технічних дисциплін – механіки, хімії, будівельної техніки, електротехніки та ін. Традиційний підхід усіх цих дисциплін полягає в спробі синтезувати оптимальний технологічний комплекс шляхом об’єднання індивідуально сконструйованих машин, кожна з яких вважається найкращою з погляду функцій, для виконання яких її створено. Подібний підхід може призвести до серйозних помилок, тому необхідно розглянути деякі з них. Практикою встановлено, що багато видів устаткування виявляються малоефективними через те, що при конструюванні їх творці виходили з необґрунтованих або нереальних вимог до оператора. Урахування особливостей людини при конструюванні машин і устаткування є предметом дослідження інженерної психології та ергономіки.

Найважливішу  роль за ринкових умов господарювання в операційній системі відіграє вчасне надходження коштів. Одержання  інформації, необхідної для підтримки  грошового обігу, є завданням  бухгалтерського обліку, а оцінювання якості надходжень, як правило, входить  у функції контролера. Останніми  роками фахівці з бухгалтерського  обліку починають цікавитися не тільки питаннями одержання інформації, а й тим, яким способом використовується ця інформація. Економісти-практики все  частіше звертаються до методів  математичного аналізу, а отже, у  їхньому підході, з технічного погляду, є багато спільного з підходом системотехніків і операціоністів.[1,145-176c]

Люди  як елемент системи мають бути здатні реагувати на дії один одного й на зміну навколишнього середовища, використовуючи дані безпосереднього  спостереження або інформацію, отримувану від тих, хто веде таке спостереження. Отже, саме комунікації об’єднують частини системи і забезпечують її контакт із навколишнім середовищем.

Істотним  в операційній системі є те, що елементи мають бути взаємопов’язаними (взаємозалежними, взаємодіючим). Найрізноманітніші  частини можуть бути об’єднані в  ціле, але це ціле ще не система, поки не сформовано певний діючий організм. Будь-яка система може розглядатися як підсистема певної більш великої системи. Для того щоб зрозуміти, як система виконує свою функцію, необхідно знати, як усі її елементи взаємопов’язані один з одним і як сама вона пов’язана з системою, що утворює її зовнішнє середовище.

Суперечки з приводу систем мають не тільки академічний характер. Занадто широке вивчення системи для локальної  мети стає даремною тратою коштів, а  занадто вузьке може призвести до підвищення ефективності однієї з підсистем  за рахунок інших. Якщо якась система  прагне досягти певної мети з мінімумом  витрат, то навряд чи вона зможе це зробити, мінімізуючи окремо витрати кожної підсистеми, тому що мінімізація витрат у цілому може призвести до збільшення їх у якійсь одній підсистемі.

Головним  тестом, за яким можна визначити  ефективність операційної системи, є спроможність компанії конкурувати  на ринку. Застосовуючи цей критерій, можна говорити про те, що використовувані  системи управління переважної більшості  наших підприємств не відповідають сьогоднішнім ринковим вимогам з  таких причин:

• життєвий цикл товару став коротшим, номенклатура ширшою, обсяг випуску меншим. Проте багато підприємств продовжують діяти, використовуючи системи управління, розраховані на випуск великих партій стандартних товарів в умовах жорсткого централізованого управління народним господарством;
• технологічні процеси істотно ускладнилися порівняно зі старими конвеєрними лініями, зросли вимоги до кваліфікації та рівня підготовки робітників і фахівців;
• вимоги до рівня якості обслуговування та часу виконання замовлень стали занадто високими для традиційних виробничих систем і механізму ухвалення рішень;
• хоча частка вартості робочої сили у витратах виробництва зменшується, а обсяг інформаційної роботи зростає, продуктивність, як і раніше, вимірюється витратами праці.

Динамізм  ринкових відносин вимагає створення  більш простих і гнучких систем управління. Найбільш конкурентоспроможним системам управління операціями властиві такі характеристики: невеликі підрозділи, укомплектовані меншою кількістю, але  більш кваліфікованим персоналом; невелика кількість рівнів управління; структура, заснована на групах (командах) фахівців; графіки і процедури робіт, орієнтовані  на споживачів; спроможність гнучкого складання (комплектації); мінімальний  обсяг запасів; швидка реакція на зміни; гнучке переналагодження устаткування; висока продуктивність і низькі витрати; висока якість продукції та орієнтація на міцні зв’язки зі споживачами.

На жаль, багато керівників наших підприємств  занадто покладаються на традиційні системи управління. Це відбувається тому, що вони або не хочуть здійснювати  необхідні зміни, або не знають, що робити. У світовій практиці є чимало прикладів раціонального підходу  до управління операціями. Відомі світові  гіганти, працюють значно продуктивніше  від своїх конкурентів саме завдяки  більш ефективній системі управління, що постійно вдосконалюється з використанням  складових частин нової, так званої соціотехнічної, системи, яка складається з двох взаємозалежних частин: технічної і соціальної.

Як відомо, технічна підсистема включає не тільки обладнання, а й процедури організації  виробництва, компонування робочих  місць, раціонального використання виробничих площ, навчання працівників  передових навичок, підвищення їхньої кваліфікації. У сучасній технічній  підсистемі найбільше уваги заслуговують шість взаємозалежних характеристик.[2,86-99c]

Функціональне призначення технічної підсистеми полягає у забезпеченні умов найбільш ефективного використання речового фактора при виробництві й доставці на ринок таких товарів і послуг, які здатні забезпечувати комерційний успіх не тільки сьогодні, а й у майбутньому.

Соціальна підсистема має забезпечувати ефективну  роботу технічної системи. Вона створюється  в тісному взаємозв’язку з  технічною системою. Соціальна підсистема включає добір і просування кадрів, забезпечення й розподіл відповідальності в процесі прийняття рішень, ефективну  систему оплати і преміювання, розв’язання  проблем символів, статусу тощо. Усі ці компоненти соціальної підсистеми забезпечують сприятливіші умови для  ефективної роботи, ніж просто створення  гуртків якості та поліпшення системи  комунікацій.

Незважаючи  на переваги описаного вище соціотехнічного підходу до управління, багато фірм його не використовують. Причини такого становища полягають у тому, що компанія має усвідомити необхідність переходу і бути готовою перейти на нові методи управління. Якщо такої готовності немає, може бути знайдено тисячу причин, чому докорінну реорганізацію проводити не слід. Дуже важливим моментом є готовність не тільки керівництва, а й працівників відійти від застарілих традицій, виявити творчий підхід і готовність іти на тимчасові жертви заради одержання позитивних результатів у майбутньому [5, c. 463-466].