Моніторинг ринку та основних проблем інноваційної діяльності промислових підприємства

     У зв'язку з цим уряди нових індустріальних країн прагнуть надавати підтримку не індивідуальним підприємствам, а їх групам або галузевим асоціаціям.

     Так, корпорація CORFO підтримує поїздки за рубіж менеджерів 5 і більше чилійських фірм для ознайомлення з рівнем розвитку технологій в провідних транснаціональних компаніях, співфінансує створення приватних центрів передачі технологій, що надають свої послуги усім компаніям відповідної галузі або сектора.

     У Бразилії через взаємодію з асоціацією Valexport урядове агентство CODEVASF сприяло  координації зусиль місцевих виробників, направлених на модернізацію і диверсифікацію продукції, вирішення конкретних проблем (знищення фруктової мухи), встановлення і виконання стандартів якості, розвиток експорту. Уряд Кореї забезпечує умови  для сумісного використання малими інноваційними компаніями устаткування, що є у розпорядженні великих  корпорацій і державних дослідницьких інститутів.

     Подібний  підхід істотно знижує витрати уряду на здійснення програм і одночасно сприяє формуванню інноваційних кластерів, в рамках яких стає можливим сумісне навчання і ефективний обмін кращим досвідом між малими і середніми фірмами.

     Можна відзначити, що в рамках експериментів  з "інститутами розвитку" уже  в даний час можлива реалізація ряду локальних інноваційних програм. Ось що можна виділити в їх числі.

     1) Створення "фонду фондів" (у цілях стимулювання розвитку венчурної індустрії; можливий аналог – ізраїльська програма Yozma).

     Проект  Фонду фондів повинен стати платформою для розвитку венчурного капіталу. В той же час він повинен бути орієнтований не стільки на акумуляцію коштів для венчурної індустрії, скільки на забезпечення управлінської експертизи для нових комерційних проектів.

     У більшості країн СНД нестача  фінансових ресурсів є меншим обмеженням, чим відсутність технологій управління проектами. І саме в цій сфері  фонд фондів повинен генерувати необхідний досвід і навики.

     2) Програма підтримки експорту для малого і середнього бізнесу (підприємства всіх галузей з числом зайнятих до 1000 чол.), що передбачає часткову компенсацію витрат на встановлення контактів із зарубіжними партнерами, витрат на участь в міжнародних виставках і ярмарках, стартових витрат на маркетинг і т.д. Можливий аналог – програми корпорації CORFO в Чилі.

     3) Програма підтримки сертифікації на ISO-9000/ISO-14000 для малих і середніх підприємств (з частковим співфінансуванням з бюджету і виплатою відповідних субсидій не компанії-заявникові, а міжнародному агентові, провідному сертифікацію). Можливий аналог – відповідна програма, що реалізовується в Чилі корпорацією CEPRA.

     4) Програма підтримки регіональних інноваційних кластерів. Така програма може бути орієнтована на "університетські" міста, що володіють достатнім науковим і освітнім потенціалом. Вона може включати конкурсний відбір і співфінансування проектів, спільно розроблених муніципалітетами, університетами і/або академічними інститутами за участю бізнес-структур. Можливий аналог – комплекс заходів зроблених національним і місцевим урядом. 

     3.2. ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД СТВОРЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ

     ІНФРАСТРУКТУРИ ТА МОЖЛИВІСТЬ ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ ДЛЯ УКРАЇНИ

     Як  свідчить світовий досвід, головна роль в стимулюванні інноваційного розвитку промислового підприємств України полягає в створенні державою сприятливих умов для здійснення промисловими компаніями науково-дослідної діяльності, введення у дію різних видів податкових та амортизаційних пільг.

       Необхідність системи пріоритетів за стадіями інноваційного процессу очевидна. Всі вони практично однаково важливі для загального розвитку економіки країни, різниця полягає лише в ступені їх стимулювання. Основним завданням держави в цьому напрямі, головним об’єктом прямої державної підтримки мають стати фундаментальні, потім прикладні дослідження [1].

       В останнє десятиріччя українська  економіка знаходиться у якісно  нових економічних, соціальних і політичних умовах, які багато в чому визначили її нинішній стан.

     Сучасні процеси в економіці України  не сприяють технологічним змінам належної інтенсивності. Висока інфляція у перші роки незалежності, постійна зміна інституційного середовища сприяли тому, що багато інноваційних проектів припинили функціонувати [2-3].

     З метою забезпечення оперативної концентрації трудових, матеріальних, фінансових ресурсів на оптимальному напрямку структура елементів інноваційної інфраструктури повинна будуватися із багатьох організацій. Зокрема можна виділити основні групи організацій:

     - бізнес-інкубатори;

     - технопарки;

     - технополіси.

     Сьогодні  більшість інкубаторів України  існують з обмеженим асортиментом послуг та можливостей, не ведуть науково-дослідні роботи [4]. Технопарки – це певний науково-виробничий потенціал, основною метою якого є впровадження нових технологій. Як правило, кожен технопарк включає в себе бізнес-інкубатор, тобто будівлю або кілька будівель, де впродовж обмеженого строку орендують приміщення новоутворенні малі підприємства.

     Технопарки  функціонують по-різному. Наприклад, в США держава проводить чітку інноваційну політику: з одного боку, зменшується загальне бюджетне фінансування університетів, з іншого, – більше коштів виділяється на фінансування конкретних програм спільної діяльності університетів та технопарків.

     У Великобританії діє потужний Кембриджський  парк, створений на базі всесвітньо відомого університету. Сьогодні він налічує понад 350 фірм, які функціонують у сфері високих технологій.

     Активно технопарки розвиваються також в  Китаї, Індії, Сінгапурі. Китай здивував світ створенням першого в світі технопарку в 1985 р. у місті Шеньчжень. Не маючи ні провідного університету, ні наукового центру, ні адекватних джерел венчурного капіталу, ні висококваліфікованого капіталу, ні висококваліфікованої робочої сили, він керувався цілком тверезими розрахунками: Шеньчжень розташований неподалік від Гонконгу, цього невичерпного джерела капіталів та інформації. Академія наук Китаю стала одним із засновників технопарку, надала йому технологічну підтримку [5].

     Більшість вчених вважають, що технопарк – це організація, де створюють нові технології, тоді як для цього існують НДІ, університети. Вагомою помилкою російських парків є те, що НДІ здавали свої площі багатьом фірмам, які не мали ніякого відношення до інноваційної діяльності.

     Франція є піонером серед західноєвропейських країн у сфері створення технопарків. В усьому світі технопарки отримують вагомі кошти від уряду влади для подальшого розвитку. В Німеччині гроші, вкладені державою в технопарки чи бізнес-інкубатори, повертаються через нові робочі місця.

     Програми  будівництва технополісів здійснюються в Таїланді, Індонезії, Філіппінах, Малайзії. У технічні мегаполіси перетворюються Японія й Австралія. Інтенсивне зростання технополісів було пов’язане з комплексом причин. Перша, найбільш важлива з них – вичерпання ресурсів розвитку промисловості, яке ще більш поглибилося внаслідок росту цін на нафту. Для багатьох розвинених країн стала очевидна стагнація галузей важкої  промисловості: автомобілебудування, кораблебудування й сталеливарного виробництва.

     Друга, не менш важлива причина народження технополісів-потреба в

розвитку  технологій, які будуть визначати  економічну особу розвинених країн  у попередньому тисячоріччі, а також  нових наукомістких галузей виробництва, створюваних на базі таких технологій, як електроніка, біотехнологія, освоєння ресурсів світового океану, випуск нових промисловихматеріалів, математичне забезпечення ЕОМ, спеціальна хімія, оптика, індустрія інформатизації, індустрія дозвілля, дизайн і ін. Від успіху цих галузей залежить перспектива завоювання тією або іншою країною ринку наукомісткої продукції, за яким велике майбутнє.

     Третя причина популярності в багатьох країнах світу ідеї технополісів

пов’язана із двома першими. Вона полягає в тому, що технополіси уявляють собою перспективну форму взаємодії науки й виробництва. Функціонування технополісів можливо тільки на основі органічного з’єднання новітніх наукових ідей і впроваджувальної діяльності, доведеної до стадії масового випуску нової продукції. Технополіси долають відносну автономність науки й виробництва, перетворюють їх у заінтересованих партнерів. У цьому змісті технополіси й технопарки можна охарактеризувати як досить багатообіцяючий феномен, оскільки вже сьогодні зовсім очевидно, що подальший розвиток виробництва просто неможливо без з’єднання його з наукою.

     Нарешті, слід назвати й таку причину поширення  технополісів за

рубежем, як можливість розв’язати з їхньою допомогою досить актуальну сьогодні проблему реорганізації існуючої системи  освіти (у першу чергу вищої)- наближення її до потреб розвитку сучасного наукомісткого сектору. Багато технополісів навчальні заклади, що мають у своєму складі вищі, або підтримуючі з ними тісні контакти, займаються підготовкою висококваліфікованих фахівців безпосередньо для своїх науководослідних підрозділів і фірм. Традиційна система вищої освіти завжди відстає від практики. Утехнополісахже з’являється унікальнийшанс виховувати фахівця, який, починаючи з перших років навчання, виявляється залученим до завдань розвитку високотехнологічного виробництва [5].

     Якщо  в США до останнього часу технополіси  виникали стихійно, то в

Японії  вони із самого початку стали стратегічною метою держави й розвиваються відповідно до чітких державних планів. Японці першими побачили в технополісах модель майбутнього суспільства й поставили його формування на рейки державного планування. Це не означає, що будівництво технополісів фінансується тільки державою.

     Нетипові  джерела фінансування технополісів у Японії такі: 30%- державне фінансування, 30%-муніципалітети, 30%-підприємства й приватні особи, 10%-іноземні інвестори. Першим японським технополісом був Цукубе. Надалі Японія не пішла по шляху будівництва нових городків із чисто науковими напрямками.

     Японські  технополіси мають не тільки наукову  спрямованість, хоча

вона  і є і ядром технополісу, але й чисто виробничу. Багато технополісів (як, наприклад, Хамамацу) виникають уцентрах із традиційними галузями, наприклад, автомобільної промисловості, які не тільки не звиваються, але й одержують додатковий стимул, формуючи навколо себе високі технології-виробництво електроніки, програмного забезпечення, робототехніки, біотехнології, виробництво нових матеріалів і нових джерел енергії.

     Технополіси функціонують відповідно до статутів і на госпрозрахунковій основі з  урахуванням державних субсидій і кредитів. Аналізуючи сучасний стан інноваційної діяльності України, не можна не брати до уваги інерцію в організації досліджень і розробок, намагання зберегти діючи протягом десятиліть інституційні структури, що відповідали вимогам адміністративно-командної економіки [6].

     Як  свідчить зарубіжний досвід, головна роль в стимулюванні інноваційного розвитку в Україні полягає в створенні державою сприятливих умов для здійснення промисловими компаніями науководослідної діяльності, введення у дію різних видів податкових і амортизаційних пільг і все це повинне втілюватися на законодавчомурівні. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновок

     Одним з головних завдань будь-якого  суспільства є оволодіння найновітнішими науково-технічними досягненнями, широке використання  загальнолюдського інтелектуального надбання через створення та розвиток інформаційних мереж, забезпечення на цій основі соціального прогресу встановлення моральних обмежень щодо небезпечних наслідків науково технічного прогресу. Вирішення цих проблем вимагає формування раціональної системи управління нововведеннями, яка б враховувала специфіку та динаміку об'єкту управління, взаємозв'язок елементів всередині системи, вплив зовнішнього середовища на функціонування системи.

     Нині  в Україні не створено сприятливих  умов для формування технополісів, майже відсутня державна підтримка інноваційної діяльності, що спонукає до комерціалізація підприємств, які мають використовування інноваційних розробок у власному виробництві.