Середньовічна
література породила безсмертні шедев-ри-символи.
Серед них «Лейлі і Меджнун» Нізамі.
Численні фольклорні варіанти, усні перекази
і обробки сюжету в арабській
літературі про чистоту і трагічність
кохання юних Лейлі і Меджнуна,
що в перекладі означає «одержимий»,
привернули увагу азербайджанського
поета. З цим твором — шедевром східної
літератури — перегукується трагедія
В. Шекспіра «Ромео і Джульетта». Про паралелізм,
універсальність та іносказання в символі
писав відомий український скульптор
Олександр Архи-пенко, за словами якого
символіка — найскладніша і найважливіша
з усіх психофізіологічних дій та реакцій.
«Кожне вимовлене слово,— писав він,—
кожний жест або міміка, кожна написана
літера або цифра — все це символи. Музика,
мистецтво і релігія грунтуються на символіці».
У своїй власній творчій практиці скульптор
надавав виняткового значення символові
як носієві думки і почуття, спонуки до
інтелектуальної творчості, до освоєння
художньої мови. Символ — це іносказання,
непрямий спосіб висловлення смислу, який
потрібно донести до реципієнта. Тому
так важливі тут паралелі. «Якщо символ,—
підтверджує цю ідею О. Архипенко,— у художньому
творі немає ніяких паралелей ані з чим,
він перетворюється на свавілля думки»
30. Позбавлення твору мистецтва його символічності
як ключового творчого елементу, паралельності
співставлень, асоціативності призводить,
на думку автора, до анархічної тенденції
в мистецтві.
Алегорія
(іносказання) становить також один із
засобів художньої виразності в образотворенні.
Вона супроводжує розвиток мистецтва
протягом багатьох віків, з того моменту,
коли уявлення про неоднозначність зображуваного
входило шляхом перенесення смислу з одного
30 Архипенко
Олександр. Теоретичні нотатки // Хроніка
— 2000. Укр. культурологічний альманах.
1993. № 7. С 224.
предмета
чи явища на інший. Алегорія має свої
особливості, хоч і є елементом
більш загальної системи художньої
мови та образності, а якоюсь мірою
служить різновидом художнього символу.
«Голуб миру» Пабло Пікассо — це і символ,
і алегорія. Перша ознака алегоризму в
мистецтві полягає в тому, що у ньому поєднано
два плани — абстраговане поняття, ідея
та конкретний предмет в його однозначності,
своєрідній емблемності: лотос, наприклад,—
алегоричний символ влади для індійського
епосу й індійської семантики значень.
В алегорії уособлюється явище або ідея
— і тоді перед нами постануть агнець,
голуб, змія, сокіл, лотос — символи чистоти
миру, мудрості, влади, краси тощо.
Алегоричним
називав Шеллінг «те зображення,
в якому особливе означає всезагальне
чи в якому всезагальне споглядається
за допомогою особливого»31. Для продовження
даного визначення в найзагальнішому
тлумаченні алегорії як тотожності особливого
у всезагальному необхідно відзначити
таку його рису, як поєднання абстрактної
ідеї чи поняття з конкретним явищем.
В алегорії не вимагається, щоб поняття
було повністю втілене в образі або
зрощене з ним. Предметність в
зображенні умовна, оскільки вона повинна
означати інше — переведення її
в площину всезагальних абстрактних
суджень. Якщо породжена в лоні міфології
алегорія певний час залишалась однаковою
мірою всезагальним поняттям та його
уособленням (сили і стихії природи,
людські пристрасті, музи), то в кінцевому
підсумку вона набула властивостей умовно-демонстративного
іносказання. Тут йдеться не про аналогії
чи уподібнення згідно з властивостями
метафори і певним допущенням зближення
предметів.
В
алегорії поняття залишається таким,
що має тенденцію до абстрактного
самоствердження, але воно може читатися
в нашій свідомості через зовнішнє
конкретне одухотворення чи «опредметнення».
Міфологія, релігія, фольклор, різні притчеві
жанри (казки, байки, апокрифи, билини)
звернені до алегоричних персоніфікацій.
У
ставленні до алегорії — не лише
данина минулому чи моралістичні сентенції
в живих уособленнях, а й визнання
високої поезії, довіри до свободи і духовних
прагнень того, хто спілкується мовою
мистецтва.
31 Шеллинг
Ф.-В.-И. Философия искусства // История
эстетики. Памятники мировой эстетической
мысли. Т. 3. С. 158.
В
алегорії може бути і глибокий художньо-філософський
сенс. Один з шанованих багатьма
митцями алегоричних персонажів
давньогрецької міфології Псіхея (образ
душі) послужив сюжетною основою картини
Рафаеля «Поклоніння перед красою
Псіхеї». В цій картині не лише
символіка поклоніння перед благом
краси, а й передчуття драматизму, колізій,
адже Псіхеї, за «Метаморфозами» Апулея,
заздрила навіть богиня Афродіта. Звертання
до алегорії відмічені поетичною символікою
втілення образу долі, сильних і чистих
людських почуттів, як, скажімо, в «Тополі»
Т. Г. Шевченка та «Лісовій пісні» Лесі
Українки. Навіть своєрідний раціоналістичний
дух алегорії, якщо він належить великому
талантові митця, набуває ліричного іносказання,
в чому ми переконуємося, дивлячись картину
«Три царівни підземного царства» В. Васнецова,
де уособлюються скарби земних надр —
золото, коштовне каміння, вугілля. Однак
вони є і символами людської краси, гордої
незалежності.
Хоч
алегорія правічна в художній самосвідомості
людства, вона не може бути забутою, оскільки
залишаються безсмертними «Прикутий
Прометей» Есхіла, «Божественна комедія»
Данте, «Лебедине озеро» П. Чайковсько-го.
Алегорія Добра і Зла, темного
і світлого — двох кольорів душі людської.
Два алегоричних образи буття — Ерос і
Танатос. В алегорії як динамічній частині
художньо-образної системи мистецтва
— естетичний феномен Всеєдиного.