Микола Вiнграновський. Життя

                                                                                                                                                34

«Дивіться, гляньте: мій  – то голос ваш»

Про свого Учителя і хресного батька в літературі й кіномистецтві  Олександра Довженка поет, прозаїк  і кінорежисер, лавреат Державної премії України імені Т. Шевченка Микола Вінграновський висловився з особливою влучністю:

…Він  не зійшов до народу вниз, 
А тихо злетів до народу свого! 
І, повен звитяги, згорів на землі…

Такі  слова з повним правом можна сказати  й про Миколу Вінграновського. Славний  учень Великого Вчителя!

«Я  народився, – сповіщатиме згодом про себе Микола, – на півдні України. Встанеш – де не глянеш: степ. Я  тоді не знав ні Дніпра, ні лісів, ні Десни, ні Довженка. Кози та молочай. Небо. Тато і мама. По воду ходили далеко…».

Тато  Степан і мама Зінаїда (з роду Садівниченків) – колгоспники. Колгоспи, як форма  рабства ХХ століття, подекуди, зокрема  на півдні України, давалися взнаки селянам  ще й на початку нашої Незалежності. «Колгоспи розігнано, – тішився  М. Вінграновський у листі 5 липня 2000 року до українського поета у США  Володимира Біляєва. – Боже милий, аби  до цього дожив мій батько! Якою б він був найщасливішою на землі людиною!»

Десь  у 4 – 5 класі Микола Вінграновський мріяв стати священиком. Потім  бажання мінялися. Але, як свідчить у спогадах «Трохи про Миколу» (Сучасність. – 2009. – № 11) дружина письменника, Олександра Білинкевич-Вінграновська, він «через усе життя проніс…  Боже благословення і беріг його в собі».

Закінчивши 1955 року середню школу в місті  Первомайську (така була колись гарна  назва – Богопіль!) Миколаївської  області, Микола вступив до Київського театрального інституту. Саме тут і  виявив талановитого юнака О. Довженко, навідавшись до цього закладу. Глянув на виснажене юнакове обличчя, за яким вгадувалося недоїдання, на зношені  «балетки» з прив’язаними дротом підошвами, відтак поцікавився, який твір читав Микола на вступному інститутському екзамені, й попросив повторити. Микола прочитав розділ «Гонта в Умані» з  Шевченкових «Гайдамаків». Довженко тут же дав свою адресу й повелів  переводитися до Всесоюзного інституту  кінематографії у Москві, де викладав режисуру. В Києві, таким чином, провчився  М. Вінграновський заледве місяць. Не хотілося їхати з України, але  й утратити такого Вчителя не хотілося. Не відав тоді Микола, – хоч невдовзі дізнався, – що Москвою було не велено жити Довженкові в Україні. За кілька тижнів до смерті Довженко благав Президію Спілки радянських письменників УРСР: «Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом. Давно колись його одібрано в мене…». Помер 25 листопада 1956 року. І досі не виконано заповіту корифея української літератури і кіно – не перепоховано його в  Україні.

 
                                                                                                                                                35 
Олександр Довженко часто запрошував Миколу Вінграновського на московську свою  
квартиру. Учив життєвої принциповості, радив, що читати («Прочитайте, Миколо, «Рідну сторону» Земляка»). Слухав і благословив Миколині вірші. Особливо любив «Тополю», яка… приходить здалека й шелестить під вікном, ніби закликаючи вертатися в Україну.

У своєму щоденнику М. Вінграновський тоді записав: «Усе докладу до того, аби виправдати довіру Олександра Петровича». А далі: «Я щасливий… але чому мене тягне в рідну кохану Україну? Саме тут я зрозумів, що люблю  її понад усе на світі. Україно, моя  Україно, хороша ти, поетична моя Україно, спасибі за те, що частинку цієї поезії дала і мені. Я буду завжди з тобою, цілувати буду тебе, плекати, оспівувати…».

Частими зустрічами-бесідами у Москві Учитель  і Учень рятувалися від ностальгії.

Скорботою, а водночас великою вдячністю  за посіяне добро сповнений вірш-пеан М. Вінграновського «Слава художнику» («В небо піднявшись, осінь прощалася  в небі з Москвою…»), написаний  відразу після смерті О. Довженка. Власне «я» у тій вдячності  поет мудро вкладає в народне  «ми»: «Добре, що ти нас на крила узяв у довір’ї своєму… Добре, що ти – наша совість і мужня упевненість  наша». Характерно, що прізвище Довженка у творі не називається, й для  невтаємниченого – це Художник узагалі.

Дружина О. Довженка Юлія Солнцева 1958 року приступила до екранізації чоловікової «Повісті полум’яних літ», і на головну роль – Івана Орлюка – запросила  Миколу Вінграновського, третьокурсника Інституту кінематографії.

Фільм вийшов 1961 року, тож Вінграновський-актор  дебютував дещо раніше від Вінграновського-поета. Це, правда, – якщо під поетичним  дебютом розуміти першу збірку, а  якщо брати до уваги початок літературного  визнання, то актор і поет дебютували, вважаймо, одночасно.

Той 1961 рік був для української  літератури, сказати б, знаменитий. Ніби Пророк наш, Тарас Шевченко, у  соту річницю свого відходу в  засвіти «хлюпнув нам свіжі лави», і першим у цих лавах був  Микола Вінграновський. Того року, 7 квітня, в «Літературній газеті» (від 16 лютого 1962 року – «Літературна Україна») з’явилася  майже на всю сторінку його, Вінграновського, велика добірка (16 поезій) під назвою «З книги першої, ще не виданої». Невдовзі там само на окремих сторінках  побачили світ поезії Віталія Коротича (5 травня), поема Івана Драча «Ніж у сонці» (18 липня), поетичні твори  майбутнього майстра прози Євгена Гуцала (17 вересня). Усе новаторське, сміливе, з широкою, часто неоднозначною  асоціативністю, з духом непокори «соцреалізмові» та й взагалі  режимові.

М. Вінграновський тоді, закінчивши 1960 року московський інститут, працював режисером  на Київській кіностудії художніх фільмів  імені О. Довженка.

 
                                                                                                                                               36 
Ще навчаючись у Москві, Микола Вінграновський вислав кілька своїх віршів і листа Максимові Рильському. Не знати, що то були за вірші, але з відповіді поета-академіка видно, що 20-річний Вінграновський принагідно дозволив собі в листі покритикувати неабияких авторитетів «української радянської поезії». Цю відповідь, написану 4 липня 1956 року, наводимо повністю:

«Дорогий  Миколо! Ваші вірші досить симпатичні. Аналізувати їх не маю, на жаль, часу. Пересилаю їх в редакцію «Літературної  газети», яка інколи відкриває свої шпальти для молодих авторів.

Ваші  зауваження про наш[их] поетів досить цікаві, – тільки де Ви бачите «чеканку»  П. Усенка? І що значить: «У Нагнибіди  – пластика без динаміки, у Воронька – динаміка без пластики»?

З привітом – М. Рильський».

Чи  відкрила тоді літгазета бодай дещицю шпальти для М. Вінграновського, теж не знаємо, – не перевіряли.

Тепер же, із появою сенсаційних поетичних  добірок у «Літературній газеті» 1961 року, М. Рильський пише статтю «Батьки  і діти», в якій характеризує три  перші добірки – М. Вінграновського, В. Коротича та І. Драча. «Із усіх трьох, – відзначає метр, – Вінграновський, мабуть, найбільш національний». Чи ж  не мала така оцінка окрилити молодого поета?

Ця  трійця – Вінграновський, Драч, Коротич  – у 1960-х роках була особливо популярною. Це передовсім вони були «новобранцями  поезії», як охрестив Л. Новиченко найперше І. Драча. Вони, а також інші неординарні  таланти української літератури, які заявили про себе в той  час, – Є. Гуцало, І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк та ще декотрі – з  чиєїсь легкої руки отримали назву  «шістдесятники». До «шістдесятників» зачисляють і В. Симоненка, який передчасно згорів 1963 року.

Перша збірка поезій Миколи Вінграновського  побачила світ 1962 року – під назвою «Атомні прелюди». Початкова назва  була – «Чуєш, Дніпре мій!». Нею усе  ж найменовано один із двох розділів збірки.

Дніпро  в «Атомних прелюдах» (і не тільки в цій збірці поета) частий аж до зримості. Слід мати на увазі, що в умовах режиму так безпечніше було виявляти патріотичні почуття, бо слово «Дніпро» менше кидало в лють «блюстителів імперії», ніж слово «Україна». Автор  «Атомних прелюдів» сам давав  ключ до розуміння образу Дніпра: «Відбилася в Дніпрі своєму вся Україна» (цикл «Золоті ворота»).

«Перебираючи  архів Миколи, – свідчить у вже  згадуваних спогадах «Трохи про Миколу»  дружина поета, – я знайшла  його рукою записаний вірш «Вас так  ніхто не любить…». Заголовок цього  вірша був «Україні». 
 
 
                                                                                                                                                 37

Сенсація! Адже без заголовку цей вірш, датований 1976 роком, друкувався не тільки в радянській добі – зокрема, в поетовій книзі  «Цю жінку я люблю» (1990), а й  в упорядкованих поетом його «Вибраних  творах» у трьох томах, виданих  у Тернополі вже у наш час (2004).

Вас так ніхто не любить. Я один. 
Я вас люблю, як проклятий. До смерті. 
Земля на небі, вечір, щастя, дим, 
Роки і рік, сніги, водою стерті, –  
Вони мені одне лиш: ви і ви… 
Димлять століття, води і народи… 
Моя ви пам’ять степу-ковили, 
Зорі небесний голос і свободи. 
Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш: 
Як світиться він тепло на світанні… 
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш, 
Як ліс у грудні свій листок останній.

Не  про жінку це, отже, – про Україну! Чи забув у поспіху М. Вінграновський узаконити над віршем заголовок  у тритомовику (а видно, що спішив: не одна гарна поезія – приміром, неординарна для самого поета  «Тополя», – не потрапила до видання; та й упорядковував тритомовик після  інсульту – наче відчував близький відхід), чи не хотів поет руйнувати  усталене, – хто знає? Хвалили  його, чи критикували, – Вінграновський ніколи нікому нічого не пояснював, а  переробляти друковане не любив.

І поезія з маскувальною під любов  до жінки назвою «Її ім’я», датована 1960-м роком, – теж про Україну. Поет, здається, навмисне ориґінальною грою слів на початку вірша відвертав  увагу запопадливих цензорів, щоби далі протягнути замасковану архіважливу  ідею, вірячи, що хтось таки – хай  п’ятий-десятий – докопається  до тієї ідеї. Мабуть, найбільше це стосується поезії «Вона була задумлива, як сад…». Це Україна під червоним колоніальним гнітом «була, що наче й не була. Але  вона була! Була!».

Поезія  М. Вінграновського – з вельми складною метафористикою, вона вимагає  глибокого думання, співтворчості  читача.

Був до кінця Микола Вінграновський вірний головній «вічній темі»: «Батьківщина і народ». Ще на початках творчості  молився: «Подаруй мене, Земле, Вітчизні» (вірш «Синій сон у небесному морі…»). А в поетичному циклі «Золоті  ворота» звертався уже не до Землі, а до Вітчизни: «Не згуби мою  молодість, Україно… Бо других Україн не шукає мій зір».

Щодо  теми «народ», то не можна без щему серця читати поезії М. Вінграновського  про нещасливу долю «звичайної людини», людини з народу, в «щасливій радянській дійсності». Такі, як «Опісля війни» («Сумні без батька двоє діток цих…»), «Марія»  
 
                                                                                                                                             38 
 
(«На базарі рученьки ісклала…»). «Баба Марта» («Двадцять рублів пенсії, коза…»).

У середині 1990-х років М. Вінграновського  запросили земляки на зустріч  у його рідну школу на Миколаївщині. В листі до В. Біляєва 5 лютого 1995 року поет повідомляв: «Зустрівся я  з однокласниками, яких не бачив 40 років… Мої однокласники – це сьогоднішні  тітки і дядьки, в зморшках і  беззубі, один словом, люди з обличчям «розвиненого соціалізму», за який так  боровся Горбачов. Кругом по селах  – колгоспи і комуністи, мордаті, сизі від горілки…». Звичайно, витравила  сили з поетових земляків радянська  система. Але ж інформація про  колгоспи й паразитування мордатих п’яних комуністів стосується вже, зважмо, перших років Незалежності!

З надзвичайною точністю охарактеризував  М. Вінграновський ситуацію в Україні  за півтора року до своєї смерті (в листі до того ж адресата від 1 грудня 2002 року): «Україна кипить від  політики і політиків, усі обіцяють краще майбутнє, а простий народ  – жебраки». На жаль, на сьогодні ситуація не змінилася.

Поезія  М. Вінграновського – з тривогами  доби, пропущеними крізь його серце. Художньо трансформувати ці тривоги  було непросто, бо серце у поета  було ліричне. Увесь був зітканий з любові.

Серед ліричних творів поета – такі перлини, як «У синьому небі я висіяв ліс…», «Качки летять, Марієчко, – качки…»,  «Ще під інеєм човен лежав без весла…», «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…» та інші.

Безперечно, це майстерність найвищої проби. Хоча, як казала Ірина Вільде, «секрет  майстерності полягає в тому, що секрету немає, – є просто талант».

Відчутно  збагатив М. Вінграновський українську дитячу літературу. Саме за твори для  дітей – за поетичні збірки «Літній  ранок» (1976), «Літній вечір» (1979), «Ластівка  біля вікна» і «Надобраніч» (1983) –  йому була 1984 року присуджена Шевченківська  премія.

Узагалі за п’ятнадцятиріччя – від 1970 до 1985 року – присвятив Микола Вінграновський головним чином роботі над книгами  для дітей і про дітей, хоч  немало дитячих поезій написав ще в 1960-х роках. До творів про дітей, зокрема, належать видані 1977 року його повісті «Первінка» (про тяжку  повоєнну долю хлопчика Миколки і  його годувальницю й помічницю у  праці – бо й плуганила в  полі – корову) та «Сіроманець» (про  дивовижну дружбу малого Сашка, а  відтак і такого ж Андрійка, зі старезним, що й осліп від старості, вовком). Хіба три книжки за те п’ятнадцятиріччя вийшло в поета не для дітей: «Поезії» (третя поетова збірка, 1971; другу  – «Сто поезій» – видано  1967 року), «На срібнім березі» (1978) і «Київ» (1982), та і в цих трьох наявні дитячі вірші.

В останньому десятиріччі минулого –  на початку нашого століття М. Вінграновський  
 
                                                                                                                                             39 
майже не писав поезій – займався переважно художньою прозою та кінематографією. 
 
Працюючи над найбільшим своїм твором – романом «Наливайко», письменник у листі до В. Біляєва 28 січня 1990 року зізнавався: «Я завжди боявся слова, а тепер, хоч і досвід, все одно боюся. Встаєш ранком, чи коли, і йдеш до столу, береш ручку, і – страшно. Чи я один такий словобоязливий, чи ще є такі, як я?..». І ще – з листа до названого адресата від 19 січня 1995 року: «…Сиджу над «Манюнею» [повість про конячину, яку подарували М. Вінграновському його шанувальники, і яку він тримав у сестри на Миколаївщині. – М. Ш.]. Вона, як і все, що я написав до цього, йде в мене дуже повільно. А як же інакше? Ніколи не вірив і не повірю тим, хто каже, що пише легко й відразу. Так не буває. Слово вимагає уваги й серця. А увага й серце – це витримка й час».