Микола Вiнграновський. Життя

Усі згадані риси поетики  Миколи Вінграновського вповні виявилися  в його новому й на сьогодні центральному прозовому творі — романі «Наливайко» (1991 p.). Цей твір можна визнати  явищем сучасної української літератури, у найщільнішому образному письмі якого розкрита трагічна й героїчна українська історія, а точніше —  її увічнений поетом дорогий лик.

Микола Вінграновський увійшов  в українську літературу в 1960-ті pp. Увійшов  з гордою поставою, сильним голосом  і «стодумною думою» про народ, про  добу, про життя. Багато що змінилося  з того часу. Сьогодні творчість  Вінграновського всіма визнана  як одна з окрас нашої національної літератури, один з її найяскравіших  здобутків, відзначена Державною премією  «Благовіст» і премією Фундації Антоновичів (США)                                                                                                          

                                                                                                                                           25

Студентські роки в Москві

Познайомився  я з Миколою Вінграновським восени тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого  року в Москві в гуртожитку Всесоюзного  державного інституту кінематографістів  – як ми називали його, неабияк пишаючись  престижним звучанням імені альма  матері – ВГИКу. Мені було під тридцять, точні-ше, повних двадцять шість років, я на той час уже закінчив Одеське  державне художнє училище, Миколу ж  – двадцятирічного – забрав на свій курс з театрального інституту  імені Карпенка-Карого сам Олександр  Петрович Довженко – уже тоді метр кіномистецтва, що про нього режисер  Лукіно Вісконті сказав високі слова  визнання: «...Без Довженка, можливо, не було б італійського неореалістичного кіно». 
Я навчався на художньому факультеті, Вінграновський – на режисерському, і я вже й не пригадаю, за яких обставин відбулося знайомство, адже минуло відтоді без року півсторіччя. Зате я добре пам’ятаю яскраве враження, яке земляк Микола справив на мене. Це був рум’янощокий юнак, на усміхненім обличчі й у очах якого світилися цікавість і привітна доброзичливість. Було в нім щось таке, що відразу привертало увагу до нього, відрізняло від хлопців, які мешкали з ним в одній кімнаті. Коли я заговорив українською мовою, одразу відчув, як це було йому приємно. До того ж, розговорившись, ми з’ясували, що ми земляки. 
Нам було про що порозмовляти й що згадати. Пізніше, коли ми по-справжньому заприятелювали, а я, як старший, мабуть, ще й був авторитетом для Вінграновського, ми могли, захопившись, проговорити цілу ніч, не помічаючи часу. Микола тоді дуже скучав за Україною, за рідним Первомайськом, за мовою, адже він як поет не міг без неї жити. Відсутність спілкування українською пригнічувала його, – слід сказати, що українських студентів у ВДІКу було чомусь аж надто мало. У кожному разі, в процентному співвідношенні значно менше, аніж естонців, латишів чи грузинів. Не кажу вже про москвичів. Навіть на знаменитому довженківському «інтернаціональному» курсі їх було всього троє: Микола Вінграновський, Лариса Шепітько та Роллан Сергієнко. Тому-то Микола завжди був радий зустрічі з земляками. Ностальгійно, сказав би я, радий... 
Цілий стос зошитів, ущерть списаних віршами, майбутній кумир усієї читаючої України лишав на столику, а почитати було майже нікому. 
Як показав час, саме в ті роки нашого навчання ВДІК переживав найбільший злет своєї історії, – в нім-бо викладали живі класики вітчизняного й світового кіно. «Педагоги у нас чудові, – записав Микола в своєму щоденнику, – О. Довженко, О. Герасимов, М. Ромм, Інна Макарова, Бібіков. Все докладу до того, аби виправдати довіру Олександра Петровича». 
І все ж, хоч який щасливий був Микола Вінграновський спілкуватися з самим (!) Довженком, бувати в нього вдома й читати йому свої вірші, ностальгія за рідним краєм не полишала його. 
«Я щасливий, – сповідався він своєму щоденнику. – Але чому мене тягне в рідну кохану Україну? Саме т у т я зрозумів, що люблю її понад усе на світі. Україно, моя Україно, хороша ти, поетична моя Україно, спасибі за те, що частинку цієї поезії дала і мені. Я буду зажди з тобою, цілувати буду тебе, плекати, оспівувати»... 
І він любив, плекав у своєму серці, оспівував її як ніхто інший із сучасних поетів України. Яку тугу за Україною, за рідним краєм переживав з притаманною тільки  
                                                                                                                                                26 
йому ніжністю у ті роки Вінграновський, читачі відчували вже в ранніх віршах молодого поета, зокрема в присвяченій нашому Учителю Олександрові Довженку «Тополі»:

Коли  засне, немов дитя шалене, 
Глибоке місто – неспокійним сном, 
Вона приходить здалеку до мене 
І шелестить у мене під вікном; 
Щоб повертався я на Україну 
Плугами чорнокрилими орать 
І тополята в полі поливать 
І поливати землю тополину.

Пам’ятаю, в перші місяці нашого знайомства Микола буквально «засипав» мене своїми віршами!.. Фактично я був  тоді чи не єдиним слухачем його поезії, якщо не згадати сусіда по кімнаті  в гуртожитку з осяйною усмішкою, тепер сказали б, світової кінозірки  Брюса Уїлліса, худорлявого сина священика з чернігівської (довженківської!) Сосниці Роллана Сергієнка. Але  Роллан був ровесником Миколи, що вже  ставило його на щабель нижче за мене, бувалого в бувальцях, до того ж він мав «матрімоніальний»  роман з москвичкою Лєною, що, жартома  скажу, зробило його вже «напівукраїнцем». Принаймні ностальгія за рідною землею почала промовляти в його свідомості значно пізніше. Імперська велич  Москви, схоже, все-таки зачарувала його на все життя. 
Мою індиферентність до поезії Микола Вінграновський як автор переживав неабияк. Мовляв, художник не має бути нечутливим до мистецтва слова! І він заповзявся неодмінно, будь-що ліквідувати цей мій недолік, бо вважав, мабуть, що як він не навчить мене любити поезію, то буде для мене лише хорошим приятелем і тільки, тоді як він хотів, аби я бачив у нім Поета. Отож він і став терпляче, послідовно призвичаювати мене до розуміння й любові до поетичного слова силою самої поезії. Вінграновський читав мені не тільки свої вірші (а читав він їх, слід сказати, чудово, неповторно, адже Микола був не лише поетом, а й харизматичним актором!), читав також Тараса Шевченка, Тичину, Хікмета, Уїтмена, Поля Елюара. Високо цінував Блока і часто цитував його напам’ять. Та найбільше він любив читати вірші раннього Тичини. 
– Ось послухай, Толю, – казав він, помахуючи томиком автора «Сонячних кларнетів». – «Ген неба край, мов золото поколото...». Це геніально! – Ти відчуваєш, як це геніально?! 
І хоча я знав цей вірш ще зі шкільної парти, в устах Вінграновського знайомі рядки звучали по-новому, і я починав відчувати, що ті поезії справді геніальні. Відтак помалу, поступово мій друг крок за кроком уводив мене в чудовий світ Поезії. І – диво дивне! – минув якийсь час, і я став відчувати потребу в поезії. Тепер я вже не тільки слухав вірші, які читав Микола, а й сам читав без жодного примусу. А якось, пригадую, уже сам я, розмахуючи томиком Тютчева, захоплено, щиро вигукнув: «Ось послухай, Миколо!..». І ми обидва радісно зрозуміли, що його благородна, шляхетна праця не пропала марно. 
Слід сказати, що саме на ті – кінець п’ятдесятих – шістдесяті – роки припадає найбільше талановитих студентів режисерського факультету ВДІКу, які згодом стали  
                                                                                                                                               27 
 
окрасою, «класиками» радянського і світового кіно. Достатньо назвати Андрія Тарковського, Василя Шукшина, Микиту Михалкова, Елема Клімова, Ларису Шепітько, Андрона Михалкова-Кончаловського, молдаванина Еміля Лотяну, грузинів Ельдара Шенгелая та Отара Іоселіані, щоб пересвідчитися в цьому, не кажучи вже про знаменитий довженківський курс, на якому навчалися студенти понад п’ятнадцяти національностей з різних країн світу, котрі потім, подібно до апостолів, рознесли світами силу і вчення свого великого Вчителя. 
У ті ж самі роки настав і «зоряний час» Миколи Вінграновського. Навесні п’ятдесят восьмого року дружина Олександра Петровича Юлія Іполитівна Солнцева приступила до екранізації на «Мосфільмі» «Повісті полум’яних літ» за сценарієм О. Довженка. Годі й говорити про те, який великий інтерес це викликало серед кінематографістів. Річ у тім, що це був перший фільм кінорежисера Солнцевої, доти відомої лише як актриси, тому і так, і сяк точилися розмови: чи впорається вона з таким складним фільмом, а головне – чи зуміє вона передати на екрані той неповторний довженківський стиль і його образну систему мислення, котрими вже захоплювався цілий світ... Одна справа, мовляв, бути дружиною і соратницею генія, інша – поставити конгеніальний фільм за його сценарієм. 
Звичайно, Юлія Іполитівна розуміла, як багато залежатиме від актора – виконавця головної ролі, спроможного донести до глядача всю велич і непоборність людського духу, що їх вклав Довженко в образ Івана Орлюка. Пошуки такого актора виявилися нелегкими. Більше десяти прекрасних артистів пробувалося на роль Орлюка, та жоден з них на влаштовував Солнцеву. Не було, не відчувалося в їхній грі того духовного наповнення, яке було притаманне творчості Олександра Довженка. 
Уже йшли зйомки батальних сцен у районі Ржищева, уже були затверджені худрадою «Мосфільму» всі актори, а виконавця головної ролі не було знайдено. І тоді Юлія Іполитівна вирішила ризикнути: запросила несподівано для всіх на роль Орлюка тоді ще нікому не відомого в кінематографічних колах двадцятирічного студента другого курсу ВДІКу Миколу Вінграновського – харизматичного красеня з українського південного степу. Ризикнула – і не помилилася. І хоча зовні Іван Орлюк уявлявся чоловіком кремезним, на вигляд років сорока, та коли на кінопробах мій товариш прочитав відомий монолог з екрану, всім стало ясно: ОРЛЮК – Є!.. І художня рада «Мосфільму» затвердила новачка на головну роль одноголосно. 
Через три дні потому я отримав листа від Миколи Вінграновського уже із Ржищева. Ось що він писав:

«Толя! День-у-день збираюсь тобі написати, і  кожний день тривога на тривозі! 
А зараз їду до тебе, на Україну: Орлюк – мій. Іван Орлюк мій, і через 5 днів починаються зйомки. Жаль, що тебе немає в дні оці в Москві і що нікого нема, хоч свисни! 
Толя, дорогий мій, але ж це тільки криха діла – попереду картина... 
Скучив за піснями як! Нема з ким і поспівати, а самому сумовито... 
Гей яром, яро-о-ом 
За-а товаром!.. 
А лугами за волами 
Гей-й... 
                                                                                                                                                 28

Худрада затвердила, конкуренти відпали, їду  на Україну, Орлюк у мені – благословіть, мамо, мої нетвердії руки... 
А ти ж як? Коли побачимось, де? 
Я буду 3 місяці у Ржищеві під Києвом – експедиція, як будеш їхати – сповісти, а поки що напиши мені на Київ: головпоштамт. От. 
Уже не пишу тобі, як скучив, як на душі зібралося різного і хорошого, саме головне – затвердили і треба трошечки порадуватись перед зйомками. 
А ти, мабуть, і намалював чимало і розумного, і натхненного, га?! 
Чи бачився на студії з Ігорем Грабовським? 
Сестрам твоїм привіт і найбільший привіт – тобі, бо дні летять, а бачимося ми рідко і хтозна чи будем частіше. 
Та найголовніше, що ми є такі на білім світі і у землю поки що не ростемо! 
Цілую. Твій Микола. 
13. 8. 59 р.»

...З  1963 року я почав працювати художником-постановником  Київської кіностудії імені О.  П. Довженка. Микола ж одержав  диплом 1961-ого. Тепер наші шляхи  розійшлися. Бачилися рідко. Після  виходу на екран картина мала  величезний успіх. Наступного  дня після прем’єри в Будинку  кіно всі газети, кіножурнали  хвалили фільм. Кінорежисер Рошаль  порівнював гру Вінграновського  в ролі Орлюка з майстерністю  самого Олександра Довженка. І  тут Микола, як кажуть, прокинувся  знаменитим. 
Ну, а що поезія? Микола Вінграновський, як і раніше, писав вірші. І навіть більше, ніж раніше. Але друкувався мало, та й то переважно в газетах. Одначе після виходу фільму «Повість полум’яних літ», коли пішла злива статей, рецензій, інтерв’ю, життя мого товариша змінилося. Про Миколу заговорили вже і як про поета. І сталося те, що повинно було рано чи пізно статися. Редактор харківського журналу «Прапор» Юрій Барабаш розгледів у Миколі Вінграновському майбутнього поета з великої літери. 
«Я чекав, – писав Ю. Барабаш у передмові до добірки віршів, – от прийде поет цілком незвичний, ні в чому не схожий на інших, і прихід його буде одкровенням. Так воно і сталось». 
Журнал надрукував безпрецедентну, як на ті роки, велику добірку поезії. Тепер уже не Микола шукав, де б надрукувати свої вірші, а його шукали з проханням дати вірші для того чи іншого журналу. І якщо раніше його поезію знали здебільшого в літературних колах, то тепер його вірші полюбили всі шанувальники поетичного слова і до кінематографічної слави додалася ще й приголомшлива слава поета, яка з роками затьмарила славу Вінграновського – актора і кінорежисера. 
1962 року вийшла перша книжка Миколи Вінграновського «Атомні прелюди». Хвала і хула переганяють одна одну. Після закінчення ВДІКу Вінграновського запрошують працювати на Київській кіностудії імені О. П. Довженка. Він збирався поставити там за власним сценарієм, що його написав іще студентом, фільм «Світ без війни». Не пригадаю вже, чому, але сценарій фільму не був включений до плану кіностудії. Натомість Вінграновському запропоновано було поставити фільм «Людина і зброя» за романом Олеся Гончара. 
У листі до мене Микола писав: «Працюю над екранізацією роману О. Гончара «Людина і зброя». Ти вже можеш вважати себе затвердженим головним художником. Про все вже домовлено. Прочитай роман, через місяць закінчую кіносценарій, і в  
                                                                                                                                                 29 
добру путь! 
Пиши мені, як настрій, як справи? Де мені розшукати Валерія Кваса? 
Толічка, будь здоров. Обнімаю тебе. Твій Микола. 26. 2. 63». 
Щодо моєї участі в роботі над фільмом «Людина і зброя», то це було нереально, позаяк я ще був студентом. Коли ж у квітні приїхав в Україну і почав працювати на Київській кіностудії художніх фільмів, ситуація змінилася: справи у Миколи були кепські, фільм «Людина і зброя» «закрили». 
Микола одружився з Лідою Максимовою. Невдовзі народився в нього син Андрійко. Родина зазнала скрути. Роботи у Вінграновського не було. Не було і житла (одружених у гуртожиток не брали). Деякий час Микола мешкав з дружиною і малям в однокімнатній квартирі Івана Драча, що саме навчався в Москві на вищих сценарних курсах при Літінституті. Довелося мати притулок у тій кімнаті й мені, прислужилася для цього Іванова розкладачка. Втім, десь через місяць мені запропонували бути художником-постановником фільму «Ракети не повинні злетіти» (режисер Л. Швачко). Це дало можливість мені найняти кімнату, а також по змозі допомагати Миколі матеріально. Микола ж, не отримавши роботи на київській кіностудії, переїхав до Одеси, де оселився разом з дружиною та сином у студійному гуртожитку, відомому кінематографістам як «Кураж». Працював Вінграновський тоді спільно з режисером Бєлінським над фільмом «Ескадра повертає на захід». Відтоді наші шляхи розходяться. Бачимось рідко, і так триває аж до літа шістдесят восьмого року, коли ми нарешті зустрілися в роботі над постановкою фільму «Дума про Британку». 
Усього мені пощастило працювати з Миколою Вінграновським у семи фільмах: у трьох художніх і п’яти документально-просвітницьких. На жаль, із циклу «Чотирнадцять гетьманських столиць» зреалізувати вдалося лише п’ять. 
Крім ролі Івана Орлюка, М. Вінграновський зіграв ролі у фільмах «Сейм виходить із берегів» (Дончак), «Берег надії» (Вацлав Купка), «Дума про Британку» (Несвятипаска). Найяскравішою режисерською роботою Вінграновського є, безперечно, «Дума про Британку». Це я можу свідчити як професіонал – людина, безпосередньо причетна до створення фільму.

Дума про британку

Це  мав бути фільм, близький нам по духу. Усе в творі збігалося з  нашими уявленнями про те, яким має  бути справжнє кіно. Матеріал давав  рідкісну можливість створити стилістично  витриману кінокартину. Сам жанр – саме слово «Дума», винесене в  заголовок, спонукало до того. Та ще й легендарний був автор –  Юрій Яновський за своїм образним мисленням і символікою, як письменник, був цілковито суголосний Олександрові Довженку, якого Микола Вінграновський просто обожнював. Подобалось нам і  те, що дія п’єси відбувається на півдні України, а значить, це внесе  на екран щось свіже, неочікуване  в пейзажній частині. Важливо  також, що ми маємо змогу уникнути красивостей, характерних для багатьох українських фільмів: саме свіжа  натура, саме матеріальне середовище, в якім мали відбуватися зйомки фільму, обіцяли стати головним виразником стилістики майбутньої картини. Звичайно, були й певні труднощі, які неминуче виникають при переведенні п’єси  в кінематографічну форму, основою  якої є зображення, рух кінокамери, крупний план облич, що фіксує персонажів, та інші засоби зорового порядку. П’єса, як відомо, оперує лише словом – монологами, діалогами, дикторським текстом. Якщо, скажімо, театральний глядач  
                                                                                                                                               30 
прочитає в ремарці: «За лаштунками чути тупіт копит», то він лиш безсторонньо зафіксує цю умовність, а в залі – імітацію звуку, тоді як кіноглядачеві цієї умовності недостатньо – він має б а ч и т и отих самих коней... Були в нас розходження зі сценаристом, який, на наш погляд, не знайшов гармонійної відповідності жанру думи. Не було в сценарії тієї високої умовності, яка дозволяє кінорежисеру вийти на узагальнення високого порядку, не було – на противагу оригіналу – високої поетичності та образності, що притаманна як письменникові Юрію Яновському – згадаймо хоч його геніальних «Вершників». А був здебільшого побутовізм, який межував з натуралізмом, такий собі, як у просторіччі кажуть, «жизняк»... 
Особливо не подобався Миколі Вінграновському початок майбутнього фільму: сцена, в якій дядьки смалять кабана й, зчинивши бійку, шпурляють один одному в обличчя віхтями палаючої соломи. Не схвалили кіносценарій і в комітеті, тому його було відправлено на доопрацювання. Коли ж сценарій був відхилений удруге, а потім утретє, постала загроза закриття картини. Микола був у розпачі, адже він уже загорівся ідеєю знімати саме цей, як він бачив, «потрясаючий» фільм. 
І от у моїй майстерні ми почали мізкувати, шукати вихід. Розклали сторінки сценарію на підлозі, і я, підбадьорюючи товариша, з розумним виглядом сказав: «У мистецтві – на відміну від математики – від перестановки доданків сума змінюється! І при тому значно!» 
Так ми почали монтувати майбутній фільм. Передусім ми викинули всі натуралістичні сцени. Що ж до початку фільму, я запропонував режисерові Вінграновському своє бачення картини як художника: фільм мав починатися з епічної панорами, яка увібрала б у себе якомога більше простору – степу, лиманів, прилиманських сіл аж до селянської «оборони», що закріпилася на дальніх і ближніх горбах, оборони, яку будують британці всім селом. Миколі сподобався такий початок. Він був органічним для нього, бо як актор і поет у «Повісті полум’яних літ» і в «Атомних прелюдах» сам давно оцінив і унаочнив, випробував таку панорамність, масштабність мислення. Відтак сцена за сценою, кадр за кадром ми пройшлися по всьому тексту. 
Цього разу Комітет схвалив сценарій, і фільм був запущений у «підготовчий період», що в нім кожен член кіногрупи працює згідно зі своєю професією. Я засів за написання ескізів, як павільйонних, так і натурних декорацій, намагаючись передати в них своє бачення зорового ряду майбутнього фільму. Звичайно, художникові приємно, коли його ескізи відповідають стилю картини, і це бачать і схвалюють члени художньої ради. Пригадую, Дмитрові Павличку, який був тоді членом художньої ради кіностудії, сподобався намальований в ескізі дядько з дерев’яною ногою, що сидів охляп на коні, озброєний вилами-трійчатами (забігаючи наперед, скажу, що такого дядька ми таки знайшли, і він охоче знімався в батальних сценах. Щоправда, вила довелося зробити гумові, щоб герой, увійшовши в роль, не покалічив кого-небудь з «денікінців», котрих грали солдати кінного полку). 
Микола Вінграновський як режисер був чутливий до думки своїх колег і, принаймні від мене, вдячно приймав цікаві пропозиції. Вмів він і похвалити, і щиро захопитися талановитістю чужих ідей. Так, йому настільки сподобалася моя ідея, щоб Несвятипаска (персонаж фільму), вкотивши гармату просто до хати, стріляв з неї через вікно по атакуючих лавах «денікінців», що вирішив сам зіграти цю другорядну роль. При цьому він ще й як метафорично збагатив ідею! – зажадав, щоби за першого ж пострілу зі стін попадали ікони і хата наповнилася б пороховим димом. Така собі  
                                                                                                                                                 31 
 
органічна вийшла пацифістська ідея: людські оселі для миру, а не для війни, де діти  
одних матерів стріляють у дітей інших, і сам Бог гнівається на це бойовисько й сваволю... 
До речі, про дітей. У «Думі про Британку» Микола Вінграновський зняв в епізоді в хаті «під рушниками» свого гаряче любленого синочка Андрійка-«говорійка» – героя його однойменної поетичної збірки, а за компанію і на рік старшого мого Тараса. Батьківська ніжність і надія садовила хлопчиків на покуті, як гордість свою, спадкоємність і продовження в майбутньому. 
Худраді заімпонував намальований на моїм ескізі об’єкт селянської оборони, збудованої на кшталт козацьких укріплень із возів, якими козаки огороджуються під час облоги. І справді, в тому укріпленні вдалося передати народний характер двобою ворогуючих сторін. 
Окремо слід сказати про вибір натури, що в нашім фільмі мала відігравати особливу роль. Як саме вона мала виглядати, про те Вінграновський написав ще за дванадцять років до того, як ми розпочали зйомки «Думи про Британку». У вірші, присвяченому Юрію Яновському, він написав:

На  срібнім ковилі, на сизім полині, 
На півдні України при лимані 
В гнідих степах на степовім коні 
Та гнівна воля стала у Британі.

Нам лишалося тільки податися на південь  України і там знайти краєвид, що його бачив митець у своїй поетичній  уяві. І ми вирушили в оті «гніді степи», туди, де на курганах бовваніють скіфські баби, туди, де заворожують-виблискують  на сонці води лиманів, туди, де багато неба, на тлі якого щодня постають велетенські вежі хмар, сягаючи стратосфери... 
І от ми вже в прилиманськім селі Холодна Балка, що за двадцять п’ять кілометрів на південь від Одеси. Кіногрупа розмістилася в місті в паршивенькому готелі, ми ж з Миколою та ще кілька акторів, аби не трястися щодня туди й назад студійним «газиком», вирішили розташуватися в селі. Вінграновський оселився в баби Насті, позаяк її старенька хата стояла найближче до лиману, так що закинути вудочку можна було, сидячи на порозі хати. 
Взагалі Микола любив село, особливо вабили його коні. У селі він почувався як удома, залюбки ходив босоніж, у кухвайці, а по сезону то й у кожусі. Якось до мене з Одеси приїхав мій приятель художник Слава Божій. Він був у захваті, побачивши такий етнографічний раритет – Миколу Вінграновського в кожусі. Тут я й порадив Святославові написати портрет Миколи Степановича у всій красі, на повен зріст. Микола не заперечував і досить органічно позував – щось-бо гетьманське й без камери та допитливих очей художника раз по раз частенько прозирало в ньому. Портрет С. Божія схопив щось важливе в натурі Вінграновського, – тим-то він і вмістив його на авантитулі у збірці своєї лірики «Цю жінку я люблю». 
Бувало, у вихідні до Миколи приїздили з Одеси знайомі поети, переважно юнаки. Пили молоде вино, читали вірші. Читав свої поезії, щасливо купаючись у захоплених поглядах колег, і сам Микола Вінграновський. Саме тоді він написав цикл віршів  
                                                                                                                                                32 
 
«В Холодній Балці» та «Гайявату». Дивно, але, здається, у ту пору цілодобової зайнятості на зйомках та режисерського напруження поет написав чимало віршів, які свідчили про повну свободу й стихію його волелюбної натури. 
Там, на півдні, ми знайшли майже все, що було потрібно для зйомок фільму, крім самої Британки. Ми, звичайно, розуміли, що то вигадане Юрієм Яновським село. Не було отих чепурненьких, із жовтого й білого ракушняка будинків, критих червоною марсельською черепицею. Холодна Балка, всуціль покрита шифером, нам не підходила. Побудувати ж село і панський маєток, як те зробили б у Голлівуді, ми, ясна річ, не могли через брак коштів. Єдине, на що ми спромоглися, то це побудути кілька будинків у стилі німецьких колоній, та й то лише тому, що за сценарієм вони мали згоріти під час бою... Одне слово, треба було шукати якесь інше рішення. І ми постановили: місце майбутніх затягло димом. Було знято кілька дублів загального плану. Наступного дня знімали середні плани. 
Під час перерви на обід генерал запрошував нас з Миколою Степановичем до свого намету і частував «солдатською кашею». Ми знічено перезиралися на такий сухий закон, зате після зйомок діставали полегкість: старшина Барило пригощав нас чистісіньким спиртом. Фронтові сто грамів все-таки запах пороху та бою мали розбавити!.. 
Знімали ми батальні сцени швидко, без простоїв, – кавалерійський полк вже-бо чекали в Казахстані і в Підмосков’ї. 
Час летів швидко, робота дарувала насолоду і навіть захоплення. Певно, ми з Миколою були з тих дітей війни, які не одвоювалися, не помстилися невидимому ворогові. Не встигли ми відзняти й половини літньої натури, як настала осінь. Полетіло павутиння над лиманом. І хоча глиняні кручі Хаджібея ще були теплі, як добре натоплена піч, а води лиману ще зберігали літнє тепло, всі в групі розуміли: не встигнемо, не встигнемо ми відзняти натуру. Так воно й сталося. За кілька днів надійшов наказ «згорнути експедицію», продовжити зйомки декорацій у павільйоні кіностудії... 
«Молода осінь поспішала», – записав Микола Вінграновський у своїм блокноті...баталій винести із села (якого не було) на «селянську оборону», побудовану переважно з возів. Замовили в Балті сорок возів, а ще двадцять позичили в селах Овідіопільського району. Окрім підвод, котрі стали основою укріплень, були ще й тачанки, гарби, шатки, борони, колеса, старенькі скрині. І навіть... скіфські баби, що їх «британці» приволокли, бідолашних, зі степу кіньми. Ще кілька скіфських баб (для комплекту та більшого візуального ефекту) люб’язно надав нам на час зйомок Одеський історичний музей. Ці «героїні» призначалися спеціально для крупних планів. Поруч з кулеметниками... 
Режисер Вінграновський часто відвідував будівництво «оборони», прикидаючи подумки, де і як краще розіграти майбутню баталію. Обійшовши укріплення, він попросив мене продемонструвати, як будуть відчинятися й зачинятися ворота під час вилазки британської кінноти проти денікінських супротивників. 
Я подав знак дядькам, і вони відкотили «оборону» кілька разів ліворуч і кілька – праворуч, утворивши отвір, достатній, щоби кіннота могла прорватися в поле й там контратакувати денікінську піхоту. Точно так само «ворота» й зачинялися після того, як кіннота поверталася у табір. Микола був задоволений обороною, як маршал генштабом. Лишалося тільки дочекатися кавалерійського полку під командуванням  
                                                                                                                                             33 
 
легендарного генерал-лейтенанта Осліковського (він же був і нашим консультантом баталій). 
За кілька днів довгождана кавалерія вивантажилася на станції «Сортировочная» і своїм ходом прибула до Холодної Балки, розташувавшись неподалік від нашої «оборони». Усього за якісь півдня було змонтовано навіс-накриття для коней і стайні, намети для солдатів, кухню, лазарет та інші допоміжні служби. Окремо був поставлений і намет для генерала. 
Облаштувавшись, кавалеристи стали об’їжджати коней, привчаючи їх не боятися вибух-пакетів. Окрема каскадерна група привчала коней перестрибувати через вози. Коли все було готове, всі готові, на позицію прибув генерал, щоб керувати боєм. А керував генерал завжди сидячи на своєму персональному стільчику і частенько під час зйомок засинав (як той Кутузов при Бородіно). І тоді режисер Микола Вінграновський змушений був командувати не тільки «обороною» Британки, а й атакуючими лавами денікінської кінноти, передаючи команди по рації... 
Ревнули гармати, почувся важкий тупіт атакуючої кінноти – не минуло й хвилини, як оборону затягло димом. Було знято кілька дублів загального плану. Наступного дня знімали середні плани. 
Під час перерви на обід генерал запрошував нас із Миколою Степановичем до свого намету і частував «солдатською кашею». Ми знічено перезиралися на такий сухий закон, зате після зйомок діставали полегкість: старшина Барило пригощав нас чистісіньким спиртом. Фронтові сто грамів все-таки запах пороху та бою мали розбавити!.. 
Знімали ми батальні сцени швидко, без простоїв, – кавалерійський полк вже-бо чекали в Казахстані і в Підмосков’ї. 
Час летів швидко, робота дарувала насолоду і навіть захоплення. Певно, ми з Миколою були з тих дітей війни, які не одвоювалися, не помстилися невидимому ворогові. Не встигли ми відзняти й половини літньої натури, як настала осінь. Полетіло павутиння над лиманом. І хоча глиняні кручі Хаджібея ще були теплі, як добре натоплена піч, а води лиману ще зберігали літнє тепло, всі в групі розуміли: не встигнемо, не встигнемо ми відзняти натуру. Так воно й сталося. За кілька днів надійшов наказ «згорнути експедицію», продовжити зйомки декорацій у павільйоні кіностудії. 
«Молода осінь поспішала», – записав Микола Вінграновський у своїм блокноті...