Микола Вiнграновський. Життя

Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського  стала його перша  поетична збірка «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року. (До речі, майже одночасно  вийшла і перша збірка Василя Симоненка «Тиша і грім», як і перша збірка Івана  Драча «Соняшник»). Книжка вразила і багатьох окрилила своєю незвичайністю — масштабністю поетичної  думки й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; високим моральним тонусом і  самостійністю громадянської позиції, тією гідністю ісуверенністю, з якими  говорилося про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос,  людство, земля, народ, доба, Україна — ось який масштаб узяла поетична мова  Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой. Наступна поетична збірка Миколи Вінграновського вийшла через п'ять років.  Звалася вона «Сто поезій», але насправді в ній їх було... дев'яносто дев'ять. Це  сталося внаслідок різних цензурних втручань і «перетрясок», і така  невідповідність виглядала символічно, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача. На той час уже відбулися не лише ідеологічні погроми, жертвами яких стали поети-шестидесятники та інші молоді  митці, а й політичні арешти національно активної молоді. На зміну хрущовській  відносній «відлизі» приходило те, що пізніше дістало назву брежнєвського  «застою», хоч фактично було не застоєм, а реакцією.

Суспільна атмосфера стала  вкрай несприятливою для вільної  творчості, для реалізації таланту в будь-якій сфері мистецтва і культури. Потрібнабула велика душевна опірність, щоб  вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола  Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові  обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, — а відповідно змінювався і характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і  роздумливість; патетичні та героїчні інтонації обростають обертонами журливості,  гіркоти, тихої радості; масштабність притишується зосередженістю. Вже вгадується внутрішній рух від душевної «романтики» до душевного «реалізму». Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На  срібнім березі» (1978). Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося  внутрішнє ускладнення й збагачення його лірики, підвищилася прихована, в собі  зосереджена інтенсивність душевного життя.  
 
А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка — «Губами теплими і оком  золотим». В ній органічно переплелися і картини природи, і спогади дитинства, й  інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра  витівка, і гумор, і затамована жура:і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура: 
                                                                                                                                                  9

найбуденніші будні людини і природи  постають як світова  містерія...

Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка «Вибраного» (1986), в якій, до  речі, була представлена і проза (до неї ми ще повернемось). Остання ж збірка — «Цю жінку я люблю» (1990) — містить, крім інтимної лірики, ще  й раніше не публіковані вірші з 60—70-х років та нові поезії, в яких  Вінграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу періоду  «шестидесятництва», але вже в іншій якості — із складнішим, драматичнішим  розгортанням думки й переживання... Поезія Миколи Вінграновського вся напружено й тремко зосереджена на «клятих  питаннях» — і вічних, і нашої доби. Щоб переконатися у цьому, варто перечитати  бодай кілька давніших та новіших творів — «Демона», «Елегію», «Український  прелюд», «Оксані», «Поїхали на Сквиру...», «До себе», «Останню ніч Богуна»,  «Хтось опівночі...»; власне чи не кожен вірш це засвідчить. Але його поезія  переступає через декларативне і понятійне з'ясування цих питань буття  особистості, нації, людства — і оперує глибинними емоційними планами, образами  уяви, драматичними картинами душевних переживань. У химерній і пристрасній медитації «Води із очерету хлюпавиця...» не вжито жодного поняття із сфери  громадянського життя (хіба що найзагальніше: «твоя свята мета»), а проте вірш з  великою силою і пластичністю відтворює драматизм сааме громадянського  самопочування, громадянської місії українського поета другої половини XX  століття. У Вінграновського майже завжди світоглядне й громадянське  самоозначення включається в ширшу й незглибнішу сферу, в загальну динаміку  душевного життя, стає всепроникним і всюдиприявним у душі: розпросторює свою  владу на все духовне єство людини, а не залишається, як це здебільшого буває в  менш суб'єктивній поезії, відокремленою ділянкою спеціальних силкувань. Неповторна індивідуальність Вінграновського невловна і біжуча, як живе срібло.

Його поезія — це стихія, що в ній цілковито відсутня якась  навмисна спрямованість, передбаченість. Постійне переливання настроїв, станів, натхненна  гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з  глибинних нутрів його душі і який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб  поступитися місцем іншому... Все, чого коли-небудь сягав його душевний зір і що  чутно чи нечутно торкалося колись його душі, — все воно живе в ньому постійно,  глибоко жевріє здатною щомиті спалахнути живою жариною; живе, готове щохвилі 
полинути водоспадом, упасти росинкою чи вдарити громом — з  
найнепомітнішого і найнесподіванішого приводу. Але в цій непідлеглій  
стихії його поезії є тремке ядро, осереддя, навколо якого  розгортається увесь  
вміст душевного життя і до якого все так чи інакше знову й  знову повертається, все невтримно тяжіє. Це — народ, нація. Україна. Україна в усій складності її історичної долі — це для нього не тема, не мотив, не образ,  до яких звертаються рідше або  
                                                                                                                                                 10 

частіше, віддаючи данину злоби, традиції чи  власному сентименту. Це щось більше, це те, чим живее його душа. І, зрештою, все,  що він пише, — про неї. Навіть у найінтимніших поезіях не варто надто дослівно  сприймати адресування.

Може виявитися, що мова йде  «не про ту любов», про іншу.  Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана,  Надія, дитя, ластів'ятко, Дніпро, Рось — всі і все, кому й чому він звіряється в  любові, — все це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про  свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності. Вона для  нього — в усьому житті. Одна з підстав душевної структури Вінграновського — його глибока, органічна  народність і національність. Звідти ж багато що і в душевному типі, і в  поетичному стилі його. Колись Довженко говорив про вроджений такт і цноту, розважну гідність та душевну мудрість свого батька й діда — українських селян,  про їхню внутрішню культуру й аристократизм, про дивовижну артистичність. Щось  із цих якостей «дніпровського племені» відчувається в підґрунті поезії  Вінграновського (плюс «містерія» українського степу, півдня), і це певною мірою  ріднить її з довженківським духом. Як і з Шевченком. У мові про свій народ  Вінграновський має щось таке, що йде від Шевченка. Це і ота всеприсутність образу України, і  всепоглинальність любові до неї, і  почуття відповідальності за свій народ, і безоглядність поетичного переживання. Читаючи цю книжку, багато хто, певне, зверне увагу на багатство і часом  незвичність поетичної мови. У нас досить поширене спрощення ставлення до мови за  принципом: оцього слова я не знаю, а цього не розумію, а цього немає в  словниках, а так у нас не кажуть і т. д. і т. п. Так не можна підходити до мови взагалі, а до поетичної особливо. Кожен із нас володіє в найкращому разі лексиконом із кількох тисяч слів, а всього їх у мові народу — сотні тисяч, і  жоден словник не спроможний охопити всього національного мовного багатства. Мови  треба вчитися все життя і з довірою та вдячністю пізнавати нове, кожне незнане  тобі слово чи незвичний зворот. Особливо коли читаєш поета, бо поет не раб мови,  а її творець, він максимально використовує всі очевидні і приховані можливості національної мови, може вдаватися до словотворення, а може й просто поставити  слово в такий контекст, що воно зазвучить по-новому, або ж за допомогою якогось  префікса чи суфікса повернути новою гранню відоме слово, надати йому  несподіваної барви тощо. Оттаким чарівником слова є і Микола Вінграновський. Українське слово постає в  ньому шляхетним і вишуканим, летким і перевтільним, гнучким і улягливим, всією  своєю природою спочутливим до найтонших нюансів думки й чуття. І водночас при всій легкоплинності, натхненній грайності слова — воно в нього буває грізне,  суворе, й лапідарне, і завжди ненапружено точне. Поетична фраза в нього вищою мірою «елегантна», пружна, й необтяжена, і водночас  раз у раз афористична. Вражають уже не просто лексичні, морфологічні, синтаксичні дива української мови, а її безмежна «слухняність» поетовомуголосові, «покірність» кожному відтінкові думки й почуття, найніжнішому леготові  душі. Ще давно, майже одночасно з поезією, почав він писати і прозу.  
                                                                                                                                                11

Створив кілька  повістей та багато оповідань. Нині працює над сторичним романом про Северина  Наливайка (опубліковані в періодиці уривки з нього дають підстави сподіватися,  що це буде річ незвичайна!).

Але із закінчених і повністю видрукуваних прозових творів кращі, на мій погляд,  — це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини і живої природи  (а власне, вся природа у Вінграновського — вищою мірою жива). У повістях та оповіданнях останнього часу Вінграновський якоюсь то веселою, то  сумовитою поетичною барвою поєднує світ людей і світ звірів, птахів, рослин,  життя всього живого й «неживого». Причому в зображенні «персонажів» з фауни він  показав себе не лише художником, а й — несподівано — оригінальне спостережливим  натуралістом (оригінальне, тому що спостережливість його межує з фантазією і в неї переходить), а також, сказати б, вигадливим «зоопсихологом». Ідучи від народної казки, він натхненно одухотворює звірів і птахів і так цепсихологізує  і злагіднює гумором, що часом здається: так, мабуть, і справді могли б  «подумати» або «сказати» ті істоти! І вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського свою особливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого  світу, відчуття якої втрачене дорослими. Діти для Вінграновського — не просто тема. Це і особливе ставлення до життя, внутрішньо близьке йому, це компенсація втрат дорослої тверезості і практичної  доцільності. Не випадково, мабуть, він останнім часом з великою радістю (це  відчувається!) пише вірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше є  собою. Бо сягає тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку  згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші — принципово новаторські  тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове  світло на природу всієї поезії Вінграновського як такої, в якій живе дарована  людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота. Зрештою, його «дитячі» твори — ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі):  вони для всіх і про всіх. І тут — ще один напрям творчих можливостей поета, який  і в майбутньому ще дивуватиме і дивуватиме нас... Тридцять років тому Микола Вінграновський входив у поезію з гордою поставою,  сильним голосом і «стодумною думою» про народ, про добу, про життя. Багато що  змінилося за той час. Творчість його вже всіма визнана як одна з окрас нашої  літератури, один із яскравих її здобутків. Але сам поет весь час виходить на нові й незнані обрії. Він весь час у дорозі. У великого таланту завжди попереду більше, ніж позаду.  

                                                                                                                                                 12

Лiрика М. Вiнграновського, як джерело пiзнання свiту для дiтей.

Світ дитинства у творчості  М. Вінграновського завжди посідав  важливе місце. У прозових та поетичних  творах митець без зайвої дидактики  та пафосу часто звертався до теми дитинства та щиро змальовував взаємодію  дитини та природи, життя дітей у  жорстоких умовах війни, момент пізнання дитиною світу з метою створення  власної системи цінностей.

Дослідники неодноразово зверталися до виявлення особливостей передачі дитячої психології у прозі  Миколи Вінграновського. Зокрема, Л.Романюк  наголошувала натому, що у своїх  оповіданнях митець передусім розкриває  проблему „становлення особистості, прагне показати у дитячих характерах найсуттєвіші й найприродніші риси”  І. Дзюба вважав, що кращими з прозових творів М.Вінграновського є ті, де відтворено сферу дитинства або сферу співжиття людини та живої природи. Л.Старовойт акцентувала увагу на тому, що у так званій дитячій прозі автор передусім „привертає увагу читача до проблем морального плану, мобілізовує ті духовні резерви кожного, які можуть запобігти заподіяному злу, боротися з хижацьким ставленням до природи” . Ця думка суголосна твердженню М.Слабошпицького, на думку якого твори з відображенням взаємодії світу дитинства та світу природи морально вивищують і виховують, хоча в них безпосередньо не йдеться про екологічні проблеми.

Питання становлення дитини як особистості у ліриці М.Вінграновського  висвітлене недостатньо. І. Дзюба у  статті „Чарівник слова”, побіжно  згадуючи дитячу лірику М.Вінграновського, влучно вказує на одну з найважливіших  рис цих віршів – вони принципово новаторські тим, що є співмірними  з дитячою уявою, з поетичністю  дитячої душі та можуть бути ідентифіковані як вірші для всіх і про всіх.

В.Моренець, даючи загальну оцінку творчості митця, також звернувся  до характеристики „дитячих” поезій митця та визначив як їхні домінантні риси „гармонійність, незасмученість і особливу пере­конаність в істинності власних уявлень, що з віком полишає людину” .

Т. Салига у передмові  „Поет – це слово. Це його життя”, окреслюючи загальні мистецькі принципи митця, вказав на те, що маленький герой  „дитячої” лірики М.Вінграновського  „свідомий своїх патріотичних почуттів”, тобто зазначив важливий виховний момент у ліриці лише побіжно. Саме відсутністю спеціальних праць, присвячених дослідженню впливу лірики М.Вінграновського на формування дитини як індивідуальності, і зумовлена актуальність цієї статті.