Микола Вiнграновський. Життя

Мета цієї статті полягає  в тому, щоб висвітлити своєрідність виховного  потенціалу поезії М. Вінграновського  на прикладі лірики для дітей. Завдання дослідження сформульоване як  аналіз конкретних поезій з книги  „Андрійко-говорійко” в аспекті  
                                                                                                                                                13 
 
морального та пізнавального впливу на особистість дитини.

Книга „Андрійко-говорійко” репрезентує 15 віршів для дошкільного  та молодшого шкільного віку. У  статті ми розглянемо лише частину  поезій, а саме – ті вірші, у яких простежується наявність проблем  пізнання світу („Ця казка на білих  лапах”, „Іде кіт через лід”, „Що  робить сонце уночі”), встановлення зв’язків із природою („Сама собою  річка ця тече” та „Ходімте в  сад. Я покажу вам сад...”), та самопізнання („Прилетіли гуси, сіли у воротях” та „Ластівко біля вікна”).

Поезії, у яких розкривається  проблема пізнання світу („Ця казка  на білих лапах”, „Іде кіт через  лід”, „Що робить сонце уночі”), очевидно, написані для наймолодшої  читацької аудиторії, адже тут чітко  простежується і наявність казкових образів (казки та кота), і типова, знов-таки казкова, антропоморфність світу (олюднення казки, зими, кота), і майстерне  відтворення саме перших дитячих  вражень про світ.

Поезія „Ця казка на білих лапах” має функціональне  навантаження колискової, хоча формально  все ж таки більше подібна до казки  про фантастичні пригоди героїв. Головним, так би мовити, героєм поезії є казка. Митець подає нам елементи не тільки зовнішнього („на білих  лапах”), а й психологічного портрету („і в казки на віях сльози ”), таким чином формуючи в маленькому читачеві (чи слухачеві) поняття про співчуття до чужого горя. Ця поезія містить також виразний пізнавальний момент: зазначаючи, звідки іде казка („з верблюдних пустель голодних,/ з тюленячих вод холодних” ), автор подає, можливо, перші відомості про географічні особливості нашої планети та про її фауну, дає можливість усвідомити основні особливості пустель та місця перебування тюленів. Остання строфа поезії ( Іде вона, наша казка,/ Аж дивиться – наша хата!// Андрійко не міг іще спати,/ Заходь в нашу хату, будь ласка!) опосередковано навчає дитину гостинності (оповідач запрошує казку як довгоочікувану гостю до хати) та ввічливості (запрошення оформлене в абсолютній відповідності до мовного етикету словами „будь ласка”), що загалом відповідає принципам української народної моралі та традиційному ставленню до подорожніх.

Проблема пізнання світу  репрезентована також у поезії  „Іде кіт через лід”. Невелика розповідь  про зустріч зими та кота у дусі казки змальовує і абстрактне поняття, і тварину, персоніфікуючи їх обох. Зустріч чорного кота й  білої зими дає можливість дитині усвідомити принципи контрастності  й осягнути, що  головна специфіка  такої пори року, як зима, –  це домінування  білого кольору („зима/ його біла підзива” ). Крім того, в поезії мовою, зрозумілою навіть маленькій дитині, майстерно передано перехід від однієї пори року до іншої та зазначено, що на зміну зимі приходить весна (що відображене в рядках „стала зимонька сумна:// за котом ішла весна!”), яка, на противагу зимі з її білими кучугурами та кригою, справді асоціюється із першими чорними цятками землі поруч із талим снігом. 
                                                                                                                                                14

У поезії „Що робить сонце  уночі” проблему пізнання світу відображено  через низку простих і природних  для дитячого світосприйняття питань:

Що робить сонце уночі,  
Коли у лісу на плечі  
Тоненька зіронька сидить...

У вірші майстерно відтворено не тільки таку характерну рису дитячої  психіки, як перманентна допитливість, але й показано перші спроби до аналітичного осмислення відомостей, адже маленький ліричний герой не лише задає питання, а й намагається  дати на них відповіді („Сонце спить”). Твір Вінграновського „Що робить сонце уночі” формує в дитини вміння виокремлювати найважливіші деталі, оскільки характерною прикметою  нічного періоду доби названа  „тоненька зірочка”, спрямовує  на усвідомлення протилежних процесів (приходу ночі та сходу сонця), а  також допомагає осягненню одного з принципів світобудови, за яким постійно відбувається зміна дня  та ночі.

Окрім важливого пізнавального  елементу, поезія „Що робить сонце  уночі” відіграє важливу роль в  аспекті виховання дитини, адже вірш орієнтує маленького читача на необхідність створення гармонійних стосунків  зі світом природи. Рядки

На сіножать сніги сніжать  
І снігурі в снігу лежать?  
Тоді їм холодно обом  
З нашим собакою й котом

формують почуття відповідальності за світ природи (репрезентантами якого  в наведеному уривку є птахи і  тварини) та навчають співчуттю, оскільки ліричний герой цієї поезії сприймає тварин як  психологічно тотожних йому самому істот, а відтак, екстраполює  свої думки та почуття й на них, водночас виявляючи гуманність і  антропоморфізучи  світ природи („З них кожен холодно сія, /І літа ждуть вони, як я”).

Уже в зазначених вище поезіях (без спеціального акцентування уваги  на цьому моменті) виразно простежується  глибока зацікавленість світом природи  і велика любов до неї, яку митець непомітно, а може, й несвідомо  прищеплює усім читачам своїх  творів. Проблемі встановлення зв’язків із природою, усвідомлення гармонійності  світу присвячені у збірці „Андрійко-говорійко” вірші „Сама собою річка ця тече” та „Ходімте в сад. Я покажу вам сад...”. 

Вже перші рядки поезії „Сама собою річка ця тече”  вводять читача у винятковий казковий світ дитинства, де ще не простежуються  причиново-наслідкові зв’язки (яких, до речі, тут ще ніхто й не потребує), а є лише глобальна констатація  того, що є зараз. Саме тому таким  природним і рідним є змальований  пейзаж – він не обтяжений  
                                                                                                                                               15 
жодною конкретикою і легко накладається на будь-який час і простір, апелюючи не просто до читацької  уяви, а до читацької пам’яті, яка неодмінно допоможе пригадати аналогічну річку з власного дитинства.

Винятковою любов’ю, патріотизмом у вищому сенсі цього слова (без  пафосу та декларатизму) пронизаний весь опис цієї річки. Кожний з пестливих  епітетів („Маленька річечка, вузенька, як долоня, / Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,/ Маленька донечка без імені іще”) не просто виховує в читача дошкільного віку любов до своєї малої батьківщини, а й сприяє через один із найважливіших патріотичних образів-символів вукраїнській літературі – образ Дніпра – усвідомленню єдності нашої країни, адже маленька річечка урочисто названа „Дніпра тихенька синя доня”.

У традиційному для дитячої  поезії дусі річка наділена людськими  якостями: „і наша хата пахне їй борщем”  і „ця річечка тече для клена і для мене”, тобто на образному рівні автор перманентно наголошує на необхідності збереження гармонійних стосунків зі світом природи, адже у свідомості маленької дитини (так само, як  у міфологічній свідомості наших давніх пращурів, коли людина розуміла необхідність гармонійного існування суспільства з природою) все навколо є антропоморфним. Оскільки свідомість дитини абсолютно природно ставить на один щабель і її саму (маленьку людину), і будь-які елементи довкілля (у нашому випадку – клен), М.Вінграновському вдається невимушено й легко через такі прості та зрозумілі образи донести до читача думку про необхідність шанобливого ставлення до природи і про потрібність збереження всієї краси навколишнього середовища.

Проблема встановлення зв’язків із природою й усвідомлення гармонійності  світу відбита також у поезії  „Ходімте в сад. Я покажу вам сад” . Цей вірш – гімн природі, кожний рядок якого утверджує унікальність і неповторність усіх елементів цього загадкового світу. Будь-який образ цієї поезії (вітер, що „на колінах яблуні спить” ; „сливи на сучках, що настромились, падаючи мовчки” ; груша, яка затисла „в жовтих кулачках смачного сонця лагідні жовточки” ) оповитий казковим серпанком одухотворення. Ліричний герой твору неквапливо, з дбайливістю та турботою старшого брата, ділиться з маленьким читачем своїми враженнями про красу природи, вчить розуміти гармонійність цього світу і водночас непомітно прищеплює той надзвичайний вітаїзм, який дозволяє й дорослому зберігати (через милування світом природи і вміння бачити щастя в маленьких радощах життя) „оптимістичність і емоційність світобачення”.

Питання взаємодії свідомості дитини та дорослого, проникнення проблем  дисгармонійного світу дорослих у гармонійний світ дитини, проблема дорослішання і водночас проблема самопізнання є одними з найскладніших і  найцікавіших з усіх питань, які  виникають у людини впродовж її життя. Проблема самоусвідомлення та розуміння  свого місця в цьому світі  в книзі „Андрійко-говорійко” відображена  в  
                                                                                                                                             16 
 
поезіях „Прилетіли гуси, сіли у воротях” та „Ластівко біля вікна”.

Поезія „Прилетіли гуси, сіли у воротях” складається лише з одного катрену, проте цей твір, незважаючи на обсяг, дуже місткий. Ця поезія цікава своєюлатентною хронологічною  інтерференцією (хоча це ніде чітко  не відбите, але трохи іронічний  останній рядок „я ще маленький” фактично вказує на опис своїх вражень і відчуттів з певної часової відстані, і таким чином знаменує зіткнення двох часових площин – минулого (яке у поезії репрезентоване як теперішнє через відображення світу дитинства) і теперішнього (яке взагалі у поезії не демонструється). 

Цей твір має виразне пізнавальне  начало, оскільки подає відомості  про таких птахів, як гуси (поетично, але деталізовано змальовано всі  прикметні ознаки цих птахів –  „оті білі гуси в червоних чоботях,/ в червоних чоботях, в хустинках рябеньких” ).

Сама манера образного  та поступового опису зі зверненнями  до порівнянь (гусячі лапки – чоботи; голівка – рябенька хустинка)  і епанадиплозису („в червоних чоботях,/ в червоних чоботях, в хустинках  рябеньких” ) вказує на виняткову любов до світу природу, усвідомлення своєї гармонійності з цим світом, адже образ гусей, як і багато інших образів у дитячій ліриці митця, є антропоморфним, а отже, вчить читачів шанобливому ставленню до природи.

Найголовнішим рядком, фактично кульмінаційним, є останній: „заґелґали гуси, що я ще маленький…” . Це, очевидно, одна з перших спроб маленького ліричного героя усвідомити своє місце у загальній концепції світобудови, осягнути перші закони життя людства і виявити апелятивність свого розуму.

Проблеми світу дорослих хвилюють і маленького ліричного  героя поезії „Ластівко біля вікна”. Виявляючи через пригощання ластівки характерну для українського народу гостинність, ліричний герой демонструє наявність певного життєвого  досвіду та уявлень про світ: 

Ластівко біля вікна,  
Ластівко нашої хати,  
Що тобі, ластонько, дати:  
Меду, борщу чи пшона?

Ліричний герой цього  твору, очевидно, є школярем, оскільки для нього кінець літа асоціюється  із початком процесу навчання. Більш  того, з поезії зрозуміло, що хлопчику подобається навчання і вчиться  він добре, адже закликає до навчання й ластовенят і прагне і їх навчити  тому, що вміє сам:  

Ластонько, літа кінець.  
Діток твоїх би до хати,  
                                                                                                                                                17 
Я научу їх писати:  
Небо. Дніпро.горобець…

Таким чином ліричний герой  цієї поезії власним прикладом виховує  у своїх ровесників гостинність, сумлінність до навчання, прагнення  допомогти іншим.

Найважливіші, кульмінаційні, рядки цієї поезії сформульовані  афористично „Мало налітатись вволю:// Ще народись та удайсь/ В небо, Вітчизну і волю”. У цій істинно філософській медитації про сенс життя, долю та призначення людини сконденсовані основні домінанти аксіологічної системи самого митця.  Ця поезія, як і попередня, не просто демонструє спроби осмислення шляхів гідного існування та формування себе як особистості, а й також, як твір „Прилетіли гуси, сіли у воротях”, репрезентує часовий зсув, який зумовлює накладання свідомості дорослого ліричного героя на його дитячі враження. Дорослий ліричний герой із висоти свого життєвого досвіду формулює основні принципи життя справжньої особистості: життя дароване людині не для задоволення своїх потреб („мало налітатись вволю” ), а для виконання своєї місії – для того, щоб, зберігши найголовніші цінності свого народу та гармонійні стосунки зі світом природи („ще народись та удайсь/ В небо, Вітчизну і волю” ), стати корисним своїй Батьківщині. 
 
 
 
 
 
 
 
 

 
 
 
                                                                                                                                               18

Стаття: «Художній  світ Миколи Вінграновського»

Художній світ Миколи Вінграновського - весь у його ліриці. Вона по-своєму кінематографічна: коли на першому плані ліричне осягнення, інтимне переживання, то на другому — глибинне філософське осягнення сутності, чи навпаки. Вінграновський — шістдесятник за суттю цього поняття, за ємністю ідей і образів у його творчості. У цьому переконують нас його книги: «Сто поезій», «Поезії», «На срібнім березі»,« Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», «З обійнятих тобою днів», низки книжок для дітей і роман «Северин Наливайко»

Народився Микола Вінграновський 7 листопада 1936 р. в селі Богополі на Миколаївщині. Цей рік дав українській  літературі цілу плеяду видатних творців, яких пізніше назвали поколінням шістдесятників. На їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття  та повоєнної відбудови, і саме ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Великі історичні  події, картини зрушення світу, запавши  в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, у якому  визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності  до історії та почуття відповідальності за долю свого, народу.

У 1943 р. Вінграновський пішов  у нульовий клас початкової школи  в Кумарах, а продовжував навчання в богопільській десятирічці, яку  закінчив 1955 р. Тоді ж уступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторський відділ, де вже через  два тижні обдарованого юнака  помітив Олександр Довженко й  «коронував» на долю артиста, кінорежисера й поета, за влучним висловом І. Дзюби, «на болісну й щасливу причетність  до вічного творення духовності свого  народу». Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу  позначилося на всій творчій долі Вінграновського. Довженкове розуміння  творчості як торжества свободи  та краси резонує у кожному  слові поета.