Микола Вiнграновський. Життя

Ще студентом Вінграновський зіграв головну роль у «Повісті полум'яних літ», а фахом своїм обрав кінорежисуру (він створив 10 художніх фільмів, серед  яких — «Берег надії», «Климко» тощо).

З 1960 p., після закінчення ВДІКу, Вінграновський був режисером  Київської кіностудії художніх фільмів  ім. О. Довженка. Від 1989 р. по 1993 р. був  головою Українського відділення ПЕН-клубу, і ця почесна неоплачувана посада — єдина з керівних, яку колись обіймав поет.

Перші вірші побачили світ у 1957 р. в журналі «Дніпро», чотири поезії було опубліковано в 1958 р. в «Жовтні», але справжній розголос принесла добірка віршів «З книги першої, ще не виданої», яка з'явилася в  «Літературній газеті» 7 квітня 1961 р. Наступного року ця книжка вийшла у  світ під назвою «Атомні прелюди» й стала одним із найголовніших  побудників полемічного виру навколо  нової поетичної  
                                                                                                                                               19 
генерації. Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів викликали такі гарячі відгуки та полеміку, як це сталося з Миколою Вінграновським. Багато читачів вітали їхню появу, система ж зустріла новаторство негативно, звинувачуючи молодого поета в абстракціонізмі та сюрреалізмі.

Збірка «Атомні прелюди» стала вагомим актом поетичного самовираження Миколи Вінграновського. Ця книжка, за словами І. Дзюби, «вразила й багатьох окрилила своєю незвичайністю  — масштабністю поетичної думки  й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; самостійністю  громадянської позиції, тією гідністю і суверенністю, з якими говорилося про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна — ось який масштаб  узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой».

Лірика «Атомних прелюдів»  була зіткана з красивих прагнень і благородних закликів, що ставило  її в опозицію до реальності життя  й мистецтва.

Поетика цієї збірки живилася істинністю поривань та ідей, а не форм. Але для творчого Прориву у  світ свободи, правди й краси, на що були настроєні Вінграновський і  все його покоління, цього було замало, тому в автора з'явилося почуття  невдоволеності, неповноти, непритульності:

Кого мені, глибокомудра земле?  
Чи, може, поля? Ось мої поля...  
Чи роду-племені? Тут рід мій, і сім'я,  
І мир, і злагода... Собі ж не ворог я!

Людина та весь людський світ — недосконалі, і подолати цю недосконалість, на думку поета, можна  тільки творенням іншої реальності, якою тут виступає мистецтво. У цьому  плані художник, поет — ворог  собі як людині певного часу з усіма  притаманними їй оманами. Уже в «Атомних прелюдах», у тих моментах, де заявляє  про себе образотворча сила Вінграновського, його абсолютне художнє чуття, наявний  сумний парадокс: наближення до справжнього, неперехідного, дійсного стає рухом  від цієї самої дійсності. Реальність етично й естетично перевтілюється, в естетиці поета правдою є  краса, а не утилітарно тлумачена  «правда життя»:

Червоні рожі синьою водою  
В саду учителя я поливав... 
На крилах журавлів весна вже сушить весла, 
Загомоніли про життя діди, 
І на стежин пахучі перевесла 
З снопів тополь тече зелений дим.

                                                                                                                                                20

Патетика суджень, властива «Атомним прелюдам», дедалі рішуче витіснялася  патетикою художніх форм і образних значень. Із цього погляду красномовним є вірш «Остання сповідь Северина Наливайка» (1966 p.), який десятиліттями  ходив у списках і лише нещодавно  був опублікований. Поет творить  простір, дуже подібний до звичайного життя, але набагато кращий, цілісніший, красивішій за нього:

...В суцільних ворогах  пройшли роки-рої, 
Руїна захлинається руїною. 
Ми на Вкраїні хворі Україною, 
На Україні в пошуках її...

...Забудьмо все у цю  священну мить.  
Забудьмо наші розбрати і чвари.  
Я — вас веду, і воля нам горить.  
Вона горить нам вічно, як Стожари...

 
...Забіліли сніги мої чорні,  
Засміялась душа молода:  
Воріженьки стоять видзігорні,  
Воріженьки стоять, як вода, 
І солона моя Солониця  
На погибель мені ще гряде,  
Ще у міднім бику задимиться  
Моє тіло, як сон, молоде...

Можна тільки дивуватися, з  якою майстерністю й запеклістю поет виривається зі стихії простих, патріотичних, високих тез у дотикально-образний простір.

У ліриці 1960-х pp. відбувся несподіваний вибух метафоричного мислення, пов'язаний зі стрімким розвитком суспільної свідомості, науки та техніки, вивільненням особистості  від унітарних світоглядних схем. Крім того, мистецтво слова повертало  собі власну сутність, упосліджену  тоталітарною свідомістю. На той час  уже відбулися не лише ідеологічні  погроми, жертвами яких стали поети-шістдесятники  й інші молоді митці, але й політичні  арешти національно активної молоді. На зміну хрущовській «відлизі»  приходило те, що пізніше дістало  назву брежнєвського «застою», хоча фактично це було «реакцією». Суспільна  атмосфера стала вкрай несприятливою  для вільної творчості, для розвитку та реалізації самобутнього таланту  поета.

Микола Вінграновський за цих умов, звичайно, змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний  внутрішній розвиток, — а відповідно, змінювався й характер його поезії. На місце громадянської вибуховості  починають приходити  
розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації набувають відтінків  
                                                                                                                                                 21

журливості, гіркоти, тихої  радості; переважає зосередженість, вгадується внутрішній рух від душевної «романтики» до душевного «реалізму».

Ці особливості поетики  Вінграновського й увиразнилися в книжці «Сто поезій» (1967 p.). Збірка свідчить про активні творчі пошуки самовираження. Вінграновський випробовує місткість форм, удаючись, наприклад, до верлібру («Я сів не в той літак») і хоку. Та головні зміни в його поетику внесло освоєння фольклорної  традиції та живої народномовної  стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами  цвіло...»); художній паралелізм («Прилетіли коні — ударили в скроні...»); казкові  прийоми ліричної композиції («Невірна ніч, непевна — тупу-тупу — безнебна ніч — татари де?! — прийшла...»); безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний  досвід народу, а також особлива втаємничена неконкретність, що лишає  місце для дива, казки («На болоті»).

Твори двох зазначених збірок, а також кілька нових віршів склали збірку «Поезії» (1971 p.). Серед нових  привертають увагу дві невеличкі  поеми — «На Псло, на Ворсклу, на Сулу...», яка в пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей», і  «Гайавата». Епічний розмах, що з'єднує  фрагменти світу в концептуально-гармонійну цілісність, дозволяє назвати ці твори  малими поемами:

Благословенна будь, оселе  на землі,  
На березі, над юною водою.  
Де з діда-прадіда неквапною рукою  
Ми творимо добро в душі і на столі.  
Хай буде вічно так, як воно є...

(«Голубі сестри людей»)

Поетичні лики українських  малих річок у їхньому земному  характерному плині витворюють єдиний образ — ріку народного буття, віддзеркалюють український історичний усесвіт від часів Дажбога  по сьогодні, яким його відчуває та мислить  поет.

Поема «Гайавата» свідомо  зорієнтована своєю ритміко-інтонаційною будовою на відомий твір Лонгфелло. Звичайне земне життя зі своїми щоденними  клопотами й тривогами, статками й нестатками подається тут як найвище благо, у світлі якого  всяке вигадане щастя є просто зайвим.

Привертають увагу також  «дитячі» вірші «Поезій». У них  — гармонійність, не-засмученість і  особлива переконаність в істинності власних уявлень, що з віком полишає  людину. У цих віршах висвітлилася природа таланту Миколи Вінграновського, котрий бере від дійсності рівно  стільки, скільки потрібно для свободи  та краси. І саме тому ця лірика однаково багато говорить і дорослому, і  
дитині. 
                                                                                                                                                22

З роками художній зір поета  надзвичайно загострюється. Він  прагне зафіксувати, утривалити в слові  найтонші рухи природи й душі, ним  керує вимога повноцінного, адекватного  перекладання художнього світовідчуття  в образ, котрий і є для Вінграновського  справжньою дійсністю.

Виразним свідченням подальшого творчого розвитку письменника стала  збірка «На срібнім березі» (1978 p.). Відбулося внутрішнє збагачення його лірики, підвищилася прихована, зосереджена в собі інтенсивність  душевного життя. Наприклад, у вірші  «В кукурудзинні з-за лиману» підбивається певний підсумок пережитого, осягнуте порівнюється з «невиказаними» на порозі зрілості думками:

А множество вже стало  станом  
Позаду мене в небесах...  
І я заплакав над лиманом,  
Де голубим сміявся птах!

І сама ця підсумковість, творча незабутність — драматичні. Це —  драматичність таланту, мука творця, котрий завжди лишається більшим  за власний витвір, хоча цього «ніхто не бачить».

У плані найповнішої самовіддачі  розгортається й інтимна лірика Миколи Вінграновського, зібрана в  книжці «Цю жінку я люблю» (1990 p.), але переживання його ліричного  персонажа набагато ширші за особисті, вони наповнені спрагою віри й  надії на те, що душа здатна перейти  в щось вічне, суще:

Я тебе обнімав, говорив, цілував,  
Цілував, говорив, обнімав — обнімаю,  
Говорю і цілую — сльозою вже став  
З того боку снігів, цього боку немає...

1984 р. вийшла просто  дивовижна невеличка книжечка  «Губами теплими і оком золотим», у якій органічно переплелися  й картини природи, і спогади  дитинства, й інтимна лірика, і  предметна реальність світу, і  химерія, і казка, і добра  витівка, і гумор, і затамована  жура: найбуденніші будні природи  й людини постають як світова  містерія. Потім були ще поетичні  збірки, була велика книжка «Вибране»  (1986 p.), у якій була представлена  й проза. Поезія Миколи Вінграновського  вся напружено зосереджена на  «клятих питаннях» — і вічних, і нашої доби. Але його поезія  переступає через декларативне  та понятійне з'ясування цих  питань буття особистості, нації,  людства й оперує глибинними  емоційними планами, образами  уяви, драматичними картинами душевних  переживань, з великою силою та  пластичністю відтворює драматизм  громадянського самопочування, громадянської  місії українського поета другої  половини XX ст.

                                                                                                                                                23              

Неповторна індивідуальність Вінграновського невловна й біжуча, як живе срібло. Його поезія — це стихія, у якій цілковито відсутня якась  навмисна спрямованість, передбаченість, постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних  нетрів його душі та який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися  місцем іншому. Ядро, осереддя, навколо  якого розгортається весь вміст  душевного життя й до якого  все так чи інакше знову й знову  повертається, усе невтримно тяжіє. Це — народ, нація, Україна в усій складності її історичної долі, у її незбагненності й невизначальності. Вона для нього — в усьому житті. Одна з основ душевної структури  Вінграновського — його глибока, органічна народність і національність.

Українське слово постає шляхетним і вишуканим, легким і  перевтільним, гнучким, усією своєю  природою чутливим до найтонших нюансів  думки й чуття. І водночас при  всій легкоплинності, натхненності слова  — воно в нього буває грізне, суворе, лапідарне, завжди ненапружено  точне.

Поетична фраза Вінграновського  найвищою мірою елегантна, пружна, не-обтяжена й водночас афористична. Вражають не просто лексичні, морфологічні, синтаксичні  дива української мови, а її «слухняність»  і «покірність» голосу поета, кожному  відтінку його думки й почуття.

Майже одночасно з поезією  Микола Вінграновський писав і прозу. Він створив кілька повістей та багато оповідань, і вони також стали  важливою сторінкою його творчості (особливо повісті й оповідання 1980-х pp.). Письменник виробив оригінальний стиль, який, по суті, відповідає поетичному письму. Сюжети прозових творів мають  дуже відносну подієву основу й рухаються  завдяки почуттям, якими автор  щедро наділяє звірів, птахів, рослини  й воду, — вони сполучені в  єдиний, самому собі зрозумілий і достатній  світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи, не занадто обтяжений дослідженням питань буття, але ці питання мовби  навмисне випрозорюються в ньому. У  Повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986 р.) показана стоїчна витривалість українського народу, його життєлюбний  дух; повість «Первінка» (1971 р.) відображає моральне становлення особистості; повість «Сіроманець» (1977 р.) — конфлікт цивілізації та природи; «Літо на Десні» (1983 р.) — безпричинність справжньої доброти.

Із прозових творів Миколи Вінграновського найкращими вважаються ті, у яких відтворено світ дитинства  або сферу співжиття людини та живої природи (власне, Уся природа  у Вінграновського вищою мірою  жива). У повістях і оповіданнях 1980-х pp. письменник поетичними барвами поєднує  світ людини та всього живого й «неживого» Зображуючи персонажі з фауни, Вінграновський виступає не лише художником, але й  оригінальним, спостережливим натуралістом. Спостережливість автора межує з 

                                                                                                                                               24 
 
фантазією й часом у неї переходить. Ідучи від народної казки, митець натхненно      одухотворює звірів і птахів, психологізує та злагіднює все це гумором, і часом здається, що, мабуть, і справді так могли подумати або сказати ці істоти.

Вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом у Вінграновського має свою особливість: єдність живого світу, відчуття якої втрачено дорослими, немовби відновлюється  в дітях. Діти для автора — це й особливе ставлення до життя, яке  внутрішньо близьке і йому самому. Тому він з великою радістю  пише вірші для дітей і про  дітей, і в них, на думку Івана  Дзюби, найбільше є собою, бо «...сягає  тієї свободи самовираження, яка  є тільки в дитинстві і яку  згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші — принципово новаторські  тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І  проливають нове світло на природу  всієї поезії Вінграновського як такої, в якій живе дарована людям  у дитинстві безпосередність  сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота. Зрештою, його дитячі твори — ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх. І тут  — ще один напрям творчих можливостей  поета, який і в майбутньому ще дивуватиме й дивуватиме нас...»