Закони ХІІ таблиць у Римі та інші ранні джерела права

Історичним  походженням приватних деліктів пояснюється ряд особливостей, властивих деліктних зобов'язаннях в класичному римському праві, на відміну від договірних зобов'язань.

Договірне зобов'язання (чи йде мова про його активній моменті - право вимоги кредитора  або про пасивне - обов'язку боржника) було одним з елементів майна і тому переходило у порядку спадкоємства (див. розд. VIII) на спадкоємців як кредитора, так і боржника; < br /> цього не бувало тільки в тих договорах, які припускали особливу особиста довіра або особливі особисті якості боржника, як, наприклад, mandatum, договір доручення. Позови з деліктних зобов'язань надавалися спадкоємцям кредитора, за винятком тих, які, за римським висловом, "дихають помстою" (vindictam spirantes), наприклад, позов про особисту образу дається тільки скривдженому, але не його спадкоємцю. Спадкоємець боржника за деліктних зобов'язань взагалі не відповідав, а проте до нього міг бути пред'явлений позов, якщо в його майно надійшло щось отримане в результаті делікту, і тоді спадкоємець правопорушника відповідав у межах свого

збагачення.

Якщо в  договірному зобов'язанні брали  участь декілька осіб на тій чи іншій  стороні, то сума вимоги або боргу  або ділилася між ними по часткам, або встановлювалося солідарне  зобов'язання. У деліктних зобов'язаннях  штрафна відповідальність нерідко покладалася на кожного з винуватців, і не в певних частках і не за принципом солідарної відповідальності, а за принципом кумуляції (множення стягнення); наприклад, штраф, що справляється за actio furti з злодія, в разі вчинення крадіжки кількома особами стягувався з кожного з них у повному розмірі.

Дієздатність  до вступу в договірні зобов'язання і до несення відповідальності за делікти не завжди збігалася;

наприклад, неповнолітні (impuberes) були нездатні укладати договори без участі піклувальника, а за делікти відповідальність несли. В області деліктів підвладних дітей і рабів склалася (як відгомін епохи приватної помсти) не відома договірному праву ноксальная відповідальність: у разі вчинення делікту рабом або підвладним особою давався так званий ноксальний позов проти домовладики винної особи або раба; по ноксальному позовом домовладики надавалося (за його вибором) або відшкодувати потерпілому збитки від делікту, або видати йому винного для відпрацювання боргу.

 У процесі  історичного розвитку йшла деяка асиміляція договірних і деліктних зобов'язань. Штрафи з деліктів стали нерідко замінюватися відшкодуванням збитків, внаслідок чого рідше стало застосовуватися множення відповідальності і т.п. Однак в основному зазначені риси відмінності договірних і деліктних зобов'язань залишилися.

Iniuria. Термін iniuria вживався і в загальному  сенсі неправомірної дії (omne quod non iure fit - все, що відбувається  не по праву), і в спеціальному  сенсі особистої образи. Ще законами XII таблиць були відомі окремі види особистих образ: а) пошкодження кінцівок людського тіла (membrum ruptum), що карається по початку "око за око", якщо тільки сторони не досягнуть угоди про викуп; б) пошкодження внутрішньої кістки (os fractum), карається штрафом (на користь позивача); в) інші особисті образи дією, також караються штрафом на користь позивача.

У класичному римському праві делікт iniuria був  узагальнений (будь-яке умисне протиправне  заподіяння особистої образи). При  цьому, з одного боку, поняття делікту  було розширено, оскільки iniuria більше не обмежувалася образою дією, але охоплювала всяке образливе, зневажливе ставлення до чужої особистості, а з іншого боку - звужене, оскільки було висунуто в якості необхідного елемента намір образити (animus iniurandi ). Змінилася і санкція цього делікту: на місце колишніх фіксованих сум (штрафних такс) було введено визначення штрафу судом в кожному окремому випадку залежно від обставин справи: характеру образи, соціально-економічного становища кривдника й скривдженого (позов придбав характер так званого оцінного позову, actio iniuriarum aestimatoria).

Furfum. Найбільш  відповідний російський термін, відповідний furtum, - крадіжка. Однак  furtum не збігалося повністю з  сучасним поняттям крадіжки. По-перше,  до категорії furtum в Римі ставилися і ті делікти, які в сучасному праві іменуються крадіжкою, і ті, які тепер називаються привласненням, розтратою і т.п. По-друге, furtum не обмежувалася викраденням речі; можна було також здійснити furtum usus, крадіжку користування річчю (тобто корисливе, навмисне користування річчю за відсутності на те права), furtum possessionis, крадіжку володіння (дану різновид делікту, наприклад, здійснював власник речі, якщо забирав у кредитора передану йому в заставу річ). По-третє, furtum є приватним правопорушенням (втім, у праві імператорського періоду намічається деяка тенденція до наближення цього делікту до кримінальних злочинів).

Таким чином, до furtum відносилося всяке протизаконне корисливе зазіхання на чужу річ (contrec-tatio rei fraudulosa). Однак таке визначення даного делікту не можна визнати точним: furtum possessionis (як видно з наведеного вище прикладу) могло мати предметом власну річ особи, що здійснював цей делікт.

У найдавнішому римському праві, вираженому в законах XII таблиць, злодій, захоплений на місці злочину (furtum manifestum), a також злодій, у якого річ виявлена після крадіжки в результаті обшуку, виробляти особливо урочистим способом, карався бичуванням, після чого віддавався у владу потерпілого; у разі нічному або збройної крадіжки злодія можна було навіть вбити на місці. Злодій, не захоплений на місці злочину (furtum пес manifestum), карався штрафом у розмірі подвійної вартості вкраденої вещі1.В більш пізньому право саморасправа потерпілого з злодієм не допускалася навіть при furtum manifestum. Юридичні наслідки делікту крадіжки стали виражатися в наступних позовах. Перш за все потерпілому давався позов про повернення викраденого (condictio furtiva). Власник викраденої речі мав, правда, у своєму розпорядженні віндикаційний позов; але condictio furtiva, яку можна було пред'явити натомість віндикації. була легше щодо доказування: у віндикаційним процесі від позивача було потрібно доказ його права власності на дану річ; пред'являючи condictio furtiva, позивачу достатньо було довести факт крадіжки у нього речі відповідачем. Таким чином, надання потерпілому condictio furtiva полегшувало йому повернення речі. Крім того, кондікція була зручна тим, що дозволяла у випадку, якщо злодій збув річ з рук, витребувати від нього "збагачення", що залишилось у його майну в результаті крадіжки.

Витребування  від злодія викраденої речі (або  що надійшов замість неї збагачення у майно злодія) юридичні наслідки furtum не вичерпувалися. Потерпілий мав  можливість пред'явити крім condictio furtiva ще штрафний позов - actio furti. За допомогою останнього позову стягувався штраф: при furtum manifestum - в четверний розмірі вартості викраденого, при furtum пес manifestum - у подвійному розмірі. Співучасники в крадіжці відповідали в такому ж розмірі (множення штрафної відповідальності).

Damnum iniuria datum (неправомірне знищення або пошкодження  чужих речей). Незаконне посягання  на чуже майно могло висловитися  не тільки в корисливому його  присвоєння (повного чи часткового), але також у винному знищення чи пошкодження чужих речей. У древнерес-публіканском римському праві такого загального делікту не було:

закони XII таблиць  знали тільки деякі окремі випадки  заподіяння майнової шкоди, особливо гострі в умовах життя хлібороба, як-то: порубка дерев, підпал хліба або будинки та ін

Загальний делікт ушкодження чужих речей з'явився тільки з виданням закону Аквіли de damno iniuria dato (приблизно в III ст. До н.е.). Аквилиев закон складався з трьох розділів, з яких до делікту пошкодження  речей ставилися перший і третій. У першому розділі говорилося, що, хто вб'є чужого раба чи чотириногі тварина, той зобов'язаний сплатити за нього вищу ціну, яка існувала на раба або тварина протягом попереднього року. У третьому розділі Аквіліева закону було постановлено, що якщо буде поранений раб чи чотириногі тварина або буде знищена або пошкоджена якась інша річ, то винний зобов'язаний сплатити вищу ціну пошкодженої чи знищеної речі, яку вона мала протягом останнього місяця.

Первісна  практика застосування Аквіліева закону суворо дотримувалася його букви про відшкодування шкоди "согрога corpori datum": під дію цього закону підводилися лише такі випадки, коли шкоди завдавалось тілесним впливом (согрога) на тілесну річ (corpori). Так, наприклад, особа, винним чином залишило чужого раба без, їжі, внаслідок чого раб помер голодною смертю, при такому буквальному тлумаченні закону не несла відповідальності. З часом закон Аквіли стали застосовувати ширше: у випадках заподіяння шкоди майну третіх осіб такою поведінкою особи, в якому не можна було вбачати фізичного впливу на річ (согрога corpori), стали також застосовувати Аквилиев закон, даючи позов за аналогією (actio legis Aquiliae utilis).

Необхідною  умовою застосування Аквіліева закону було заподіяння шкоди iniuria (в сенсі  поп iure - протизаконно). В порядку тлумачення закону була введена вимога суб'єктивної вини, хоча б то була найслабша її форма (culpa levissima, найлегша необережність).

Тлумачення  юристів була розширена сфера  застосування Аквіліева закону: закон  передбачав тільки випадки заподіяння майнової шкоди власнику; практика застосування закону поширила захист також на узуфрук-Туар, залогопрінімателя, сумлінного власника і навіть на осіб, що мали зобов'язальне право вимагати передачі речі.

У разі вчинення делікту кількома особами вони відповідали солідарно.

 У деяких  випадках зобов'язання виникає  з недозволеного поведінки особи,  проте за таких обставин, коли  немає ні одного з передбачених  у нормах права деліктів (римське  право дотримувалося системи  переліку приватних деліктів і не знало загального принципу, що будь-яке винне неправомірне заподіяння майнової шкоди породжує деліктне зобов'язання) . Зобов'язання з недозволених дій, що виходять за межі переліку деліктів, дістали назву зобов'язань як би з делікту (quasi ex delicto).

 Як приклади  зобов'язань як би з делікту  можна навести наступні.

Якщо з  вікна будівлі що-небудь вилито або  викинуто на громадський проїзд, то кожен, хто зазнає від цього будь-який збиток, отримував по преторського едикту actio de effusis et deiectis (позов про вилито або викинутому) проти господаря будинку або квартири, звідки було вилито або викинуто. Відповідальність господаря будинку або квартири наставала незалежно від їх особистої вини (внаслідок чого такий випадок не можна було підвести під який-небудь делікт, наприклад пошкодження чужих речей). Відповідальність за цим позовом була різна, залежно від характеру заподіяної шкоди: за пошкоджене майно власнику присуджувалася подвійна ціна; за поранення вільної людини стягувався штраф "за справедливою оцінкою" судді; за заподіяння смерті вільній людині стягувався (на вимогу будь-якого громадянина, actio popularis) штраф в сумі 50 тис. сестерціев1.

Інший приклад  зобов'язання як би з делікту: якщо на підвіконні будівлі що-небудь належить або на будівлі підвішене так, що загрожує падінням і заподіянням шкоди, то будь-який громадянин міг пред'явити позов (який був, отже, також actio popularis) проти господаря будинку або квартири, не чекаючи факту заподіяння шкоди. За таким позовом "про покладеному або підвішеному" (actio de positis et suspensis) стягувався штраф в 10 тис. сестерціїв.

Висновок 

Римське право  займає в історії людства виняткове  місце: воно пережило народ, що створив  його і двічі підкорило собі світ.

Зародилося  воно в далеких глибинах часу - тоді, коли Рим являв ще ледь помітну пляму на території земної кулі, маленьку громаду серед багатьох інших подібних громад Італії. Як і весь примітивний склад життя цієї громади, римське право являло собою тоді нескладну, багато в чому архаїчну систему, перейняту патріархальним і вузьконаціональних характером. І якби воно залишилося на цій стадії, воно, звичайно, було б давним-давно загублене в архівах історії.

Але доля вела Рим до іншого майбутнього. Борючись за своє існування, маленька civitas Roma поступово росте, поглинаючи в себе інші сусідні civitates, і міцніє у своїй внутрішній організації. Чим далі, тим все більш і більш розширяється її територія, розповсюджується на всю Італію, захоплює сусідні острови, перекидається на все узбережжя Середземного моря, - і на сцені історії з'являється величезна держава, що об'єднує під своєю владою майже весь тодішній культурний світ; Рим став синонімом світу.

Разом з  тим Рим змінюється і внутрішньо: старий патріархальний лад руйнується, примітивне натуральне господарство замінюється складними економічними відносинами. Успадковані від давнини соціальні перегородки утрудняють. Нове життя вимагає найвищого напруження всіх сил, всіх здібностей кожного окремого індивіда. Відповідно до цього римське право змінює свій характер, перебудовуючись по початках індивідуалізму: свобода особистості, свобода договорів і заповітів робляться його наріжними каменями.

Закони таблиць  регулювали сферу сімейних та спадкових  відносин, містили норми, що відносяться  до займовим операціях, до кримінальних злочинів, але зовсім не стосувалися державного права. Починаючи з IV-III ст. до н. е.. закони Таблиць стали коригуватися новим джерелом права - преторського едикту, що відбивали нові економічні відносини, породжені переходом від стародавніх архаїчних форм купівлі-продажу, позики і позики до більш складних правовідносин, викликаним зростанням товарного виробництва, товарообміну, банківських операцій та ін

Цей же реферат  присвячується аналізу основних правових інститутів римського права  по Законам XII таблиць.

Перша римська  кодифікація права сходить до середини V століття до н. е.. Вона отримала назву "Законів XII таблиць". Протягом багатьох століть вони вважалися  в Римі основним джерелом права - публічного і приватного (fons omnis publici privatique juris).

Свою назву  Закони отримали в зв'язку з тим, що були написані на 12 дерев'яних дошках, виставлялися на міській площі. Ніхто  тому не міг "відговорюватися незнанням  закону". За деякими відомостями, від усякого вступає до лав  Громадян юнака було потрібно знання законів напам'ять. Вважалося, що без цього не можна виконувати обов'язки громадянина, особливо суддівські.

Закони XII таблиць  були у своїй основі записом звичайного права. Більше всього її потребували  плебеї (для захисту від свавілля патриціанських суддів). Кодифікація права була для них етапом у боротьбі за рівняння з патриціями.