Українська термінологія в професійному спілкуванні

Знання перекладацьких відповідностей без автоматизму  їх вживання не є достатнім для  усного перекладача, оскільки у нього  немає часу на "пригадування" еквівалентів. Коливання і тривалі паузи при перекладі заважають адекватному сприйняттю тексту , що перекладається, порушують комунікацію між партнерами. Природно, що іноді при перекладі особливо складних місць перекладач може дозволити собі невелику паузу для обдумування. Але для того, щоб таких пауз було якомога менше, усний перекладач повинен з високим ступенем автоматизму використовувати найбільш уживані перекладацькі відповідності, тоді і невелика пауза при обдумуванні "важкого ходу" буде сприйнята такими, що слухають так само, як і невелика пауза у людини, що говорить на рідній мові і підшукує найбільш відповідні слова для виразу своїй думці.

Нерідко перекладацькі  відповідності вводяться списком  за принципом "початкове слово - перекладене слово". Даний спосіб у ряді випадків можна використовувати, проте його не можна визнати достатньо ефективним, оскільки такому способу властиві всі недоліки двомовних словників. Мовні еквіваленти абсолютизуються, вони сприймаються  як універсальні міжмовні відповідності, а не як відповідності лише для даного контексту і ряду інших аналогічних контекстів. Наслідком цього є некоректне перенесення відповідностей з одного контексту в інший.

Крім того, цей спосіб не дає студентам відомостей про  вживання мовної одиниці, а як відомо, незнання правил слововживання значно знецінює знання слова, особливо при перекладі з рідної мови на іноземну.

Значно ефективніше "заучування" перекладацьких еквівалентів в контексті. Окрім всього іншого такий спосіб введення перекладацьких відповідностей забезпечує міцніше їх запам'ятовування.

Що можна тут рекомендувати?

Точне запам'ятовування мовних одиниць і моделей забезпечується шляхом неодноразового їх повторення. При перекладі найбільш вигідним є багатократне вживання мовних одиниць, що підлягають засвоєнню, проте слід уникати монотонності. . Монотонність долається шляхом виконання щоразу іншого завдання.

Велику роль в навчанні усному перекладу відіграють стандартні речення, що використовуються як звернення, вітання , побажання, вираз радості, співчуття, подяки, пошани, підтримки тощо. Ці стандартні речення доцільно заучувати. Їх список складається за принципом гнізд, наприклад, гнізда: "побажання", "звернення". "ораторські речення" та інш.

Необхідно  також у  всіх видах усного перекладу добре  володіння технікою усної мови. Перекладач повинен володіти правильною дикцією, уміти інтонаційно правильно висловлюватись. Мають рацію ті, хто стверджує, що усний перекладач має бути професійним оратором. Необхідно також  мати хорошу оперативну.

Письмовий переклад

Письмовий переклад має  свої особливості:

• По-перше він жорстко не прив’язаний до трансформаційної або денотативної моделі. Скажімо, не такою ж мірою, як усний послідовний, де чітко вимальовується денотативна модель, чи синхронний, в якому переважають трансформації. Перекладаючи письмово, перекладач користується як прямими міжмовними трансформаціями, так і застосовує вільну інтерпретацію смислу вихідного тексту.
• По-друге, переважання тієї чи іншої моделі перекладу пов’язане з жанром тексту оригіналу і його стилем чи, радше, з тим, в якій мірі можливі прямі відповідності між мовним оформленням смислу у вихідній мові і мові перекладу.

Очевидно, що, наприклад, у поезії можливість прямих відповідностей мінімальна, а перекладаючи технічний чи науковий текст (технічний переклад), інтерпретатор, навпаки, нерідко вдається до прямих відповідників. Переклад художньої прози посідає в цьому випадку проміжне місце: там, де можливо, - трансформації, і перехід до інтерпретації,  коли прямі трансформації неприпустимі з погляду точності оригіналу.

На відміну від усного, письмовий переклад як комунікативний акт не спрямований на конкретного  адресата і необмежений вимогами конкретної особи чи групи. Він виконується відповідно до загальноприйнятих термінологічних та інших стандартів художньої, наукової і технічної прози.

Саме тому до письмового перекладу висуваються вищі вимоги — це письмове джерело і воно повинне задовольняти всі норми граматики, стилістики й орфографії цільової мови. Перекладаючи усно, інтерпретатор може дещо пропустити в оригінальному тексті  і підібрати не відповідний синонім — його зрозуміють ( в цій ситуації — не це головне для слухача). Письмовий переклад буде читати не одна людина. До нього, якщо він містить важливу інформацію, будуть не раз звертатися, переказувати його, цитувати у своїх працях. А переклади роману, оповідання, вірша стануть невід’ємною частиною (української, німецької тощо) літератури, хоча написані вони, скажімо, англійською чи китайською. Тому, щоб перекладати письмово потрібно  врахувати всі чинники, які визначають вибір перекладного еквівалента.

Точність перекладу

Ступені наближення до оригіналу

Існують ріфзні ступені наближення до оригіналу, різні типи «присвоєння» іншомовних текстів

• власне переклад,
• переспів,
• адаптація,
• переробка тощо,.

кожен з яких виявляє  певне співвідношення «свого і чужого». Скажімо, пропуск епізодів або розширення тексту, забарвлення його іншим стильовим  і національним колоритом, зміна епохи, місцевості, імен персонажів та інші значні відхилення характерні для переспіву й переробки, які творчо змінюють оригінал відповідно до концепції інтерпретатора, а також адаптації — суто ужиткового пристосування стилістики, композиції та змісту оригіналу до культурно-історичних, вікових, професійних особливостей і естетичних уподобань читацької аудиторії. Така практика поширена в жанрі байки (сюжети Езопа у переробках Лафонтена, Лессінга, Красіцького, Крилова, Глібова), в галузі сучасної молодіжної та навчальної літератури (адаптації для дітей романів «Гарґантюа і Пантагрюель», «Робінзона Крузо», «Мандрів Гулівера» та інших популярних творів).

Посередництво

Повноцінний художній переклад передбачає знання мови першотвору і  здійснюється переважно з тексту оригіналу, що дає можливість перекладачеві  точно передати зміст, відтворити відтінки стилю, полісемію слова, нюанси звукопису. Однак, на практиці неодноразово доводиться відступати від цього правила. Коли перекладач не знає мови оригіналу, на допомогу йому приходить переклад-посередник та підрядник.

Посередником, переважно німецьким, часто користувався Іван Франко, щоби донести до українського читача твори літератур Сходу. Микола Вороний свій відомий переклад «Інтернаціоналу» теж здійснив з німецького тексту, хоча й володів французькою. Як згодом згадував поет, оригіналу в нього не було під руками, та згодом, ознайомившись із ним, він побачив, що змінювати що-небудь у перекладі немає потреби.

Частіше перекладачі  користуються підрядником. За німецьким  підрядним текстом російський поет Василь Жуковський перекладав «Одіссею» Гомера. У XX ст. таким способом здійснив переклад поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» український поет Микола Бажан. Ці переклади визнані шедеврами перекладацького мистецтва.

Поширена практика роботи з підрядником виробила певні  вимоги до цього своєрідного «жанру». Якщо слово в оригіналі має  два або кілька значень, кожне  значення повинно бути збережене  й пояснене: перекладач шукає найбільш відповідний еквівалент у ресурсах рідної мови. Важливе також сприйняття тексту на слух для відтворення евфонії, суттєву роль у перекладацькім «ремеслі» відіграє версифікаційна майстерність інтерпретатора, його знання рідної мови, її лексичних пластів та фразеології, без чого переклад не буде сприйматися як художній твір.

Критерії точності перекладу

Критерії точності перекладу  є предметом постійних дискусій. Буквальний переклад, навіть зі споріднених мов, практично неможливий, бо точність передачі лексичних, синтаксичних, версифікаційних особливостей оригіналу супроводжується втратою важливих змістових нюансів, а дослівне калькування фразеологізмів призводить до комічних ефектів. Вільний переклад використовує образні засоби, невластиві першотворові, з метою відтворити його дух.

Багато дослідників  пропонують оцінювати переклади  за критеріями «точність» і «вірність». Вірність — це художність, якість. Точність — збереження обсягу, форми тощо. Проте, на думку відомого літературознавця Анатолія Ткаченка, такий критерій часом служить самовиправданням для прихильників досить вільного поводження з оригіналом у їх полеміці проти «буквалістів».

Можливості творчого самовираження перекладача полягають  не лише в широкому спектрі різновидів міжмовної інтерпретації (точний і вільний переклад, переспів, переробка), а й у винайдені мовностилістичного способу наближення читача до оригіналу.

Відмінності у перекладах

Відмінність підходів і  тенденцій в історії перекладу  особливо помітна, якщо зіставити перекладні версії одного й того ж твору. Низка таких перекладних версій творить серію, що й відрізняє переклад від оригіналу, який має унікальний характер.

Якщо розглянути серію  українських «Гамлетів», яку започаткував Павлин Свєнціцький (перша дія трагедії, опублікована у львівському журналі «Нива», 1865), а продовжили Юрій Федькович (вільний переклад з німецького посередника, 1870-ті роки), Михайло Старицький (1870-ті роки; тут п'ятистопний ямб оригіналу замінено на хорей), Пантелеймон Куліш (між 1882 і 1886, опубліковано 1899 за редакцією І. Франка), Леонід Гребінка (1939), Віктор Вер (1941), Михайло Рудницький (переклад для Українського театру у Львові, прем'єра — 1943), Юрій Клен (розпочато 1930—1931 р., а завершено в еміграції), Григорій Кочур (1964), можемо помітити тенденцію від вільного до більш точного перекладу, а також наявність паралельних підходів.

Перекладається не лише текст, але й культурно-історичні  його контексти. Поняття «мовна картина  світу», «національне світовідчуття», «творча індивідуальність письменника», «мистецький шедевр» мають безпосереднє відношення до перекладу: відмінності в будові мовних систем і специфіка національно-культурних середовищ, у яких функціонують першотвір і переклад, неоднаковість життєвих досвідів і духовно-світоглядних орієнтацій автора й перекладача і, нарешті, мистецька унікальність оригіналу зумовлюють неможливість перенесення всіх його параметрів в нову культурно-мовну систему. Очевидно, треба виходити з того, що з об'єктивних і суб'єктивних причин переклад не може бути адекватним оригіналові, не може бути цілковитим перенесенням у нову культурно-мовну систему всіх параметрів оригіналу. Перекладач передає лише частину оригіналу, натомість додає щось від себе. У такому разі порівняння оригіналу з перекладом треба (і можна) здійснювати за критеріями їх збігу і розбіжності, мірою співвідношення між ними. Великі твори чинять опір перекладові, тому цю галузь вважають не просто посередницькою, а творчою.

Історія українського перекладу

 Український переклад має свої початки в середньовічних перекладах Святого Письма старослов'янською мовою. У IX столітті слов'янські просвітителі Костянтин (Кирило) і Мефодій переклали Святе Письмо старослов'янською (староболгарською) мовою. Звідси започатковується переклад в Україні та інших слов'янських народів, які прийняли кириличну абетку. В наступних найближчих століттях з давньогрецької на старослов'янську витлумачували наукові і художні твори. Зокрема, було перекладено книги «Олександрія» про Олександра Македонського, «Повість про Варлаама і Йосаафа», «Сказання про Індійське царство» та інші найпопулярніші твори середньовічної Європи.

Перша школа слов'янського мистецтва перекладу, започаткована  монументальними працями Костянтина, Мефодія та їх учнів, характеризується багатьма рисами, які є спільні  для всього європейського Середньовіччя, а саме:

• переклад здійснювався на мову-посередницю (латину в Західній Європі й старослов'янську — у Східній Європі),
• перекладні тексти тієї епохи (навіть хроніки чи наукові трактати) ритмізовані, їм  притаманна технічна викінченість і насиченість найскладнішими засобами поетичного перекладу,
• імена тодішніх перекладачів залишилися здебільшого невідомими^[1].

                У XV — XVIII ст. з'явилися українські версії поезій Овідія ( перекладали Іван Максимович, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода) і Горація (перекладав Григорій Сковорода), «Повість про Трістана та Ізольду» (автор перекладу невідомий), «Листи без адреси» Франческо Петрарки (переклав Клірик Острозький), епіграми відомого польського ренесансного поета Яна Кохановського (перекладач невідомий),  англійського письменника Джона Овена (переклав Іван Величковський), славетної поеми італійця Торквато Тассо «Визволений Єрусалим» (перекладач невідомий), однієї з новел Бокаччівського «Декамерона» (перекладач — М.Кулик) та інших видомих творів зарубіжної літератури.

Український переклад тих  часів розвиває традиції середньовічного  перекладу, зорієнтованого на візантійські та західноєвропейські взірці. Ще зберігається ритмізованість. Вимоги до перекладу залежали від жанру: найближчим до оригіналу мав бути, звісно, переклад Святого Письма, а твори інших жанрів можна було вільно інтерпретувати в переспівах та інших видах творчих переробок.

Прикладом такого вільного пристосування тексту-оригіналу  задля потреб національної культури є й славетна Вергілієва «Енеїда», «перелицьована» Іваном Котляревським, перше видання якої з'явилося друком 1798 р. Поема українського автора стоїть в одному  ряду переробок-травестій-переспівів італійця Дж. Б. Лаллі (1633), француза П. Скаррона (1648—1653), австрійця А. Блюмавера (1783—1786), росіянина М. Осипова (1791—1796).

                  Поети-романтики відмовились від  пересміювання твору-оригіналу і  передавали його, як правило, у  більш-менш точному перекладі чи вільному переспіві, намагаючись осягнути сильне емоційне враження твору. Прикладами можуть бути переспіви балад Й. В. Ґете («Рибалка») і А. Міцкевича («Твардовський»), що їх опублікував в 1827 р. П. Гулак-Артемовський, переклади «Полтави» О. Пушкіна, які здійснили в 1830-х роках Є. Гребінка і О. Шпигоцький, наслідування і переспіви Левка Боровиковського творів Горація, А. Міцкевича, О. Пушкіна, переклади з польської, чеської, сербської та інших слов'янських мов, що їх здійснили учасники «Руської Трійці» і Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, поетичні інтерпретації біблійних текстів (псалмів Давидових) і «Слова о полку Ігоревім» виконані Маркіяном Шашкевичем, Тарасом Шевченком.