Соцiально-полiтичний розвиток свiту наприкiнцi XIX - початку ХХ ст.

Могутня хвиля шовінізму охопила всю Європу. Не обійшла вона і Росію, у тому числі й її опозиційні партії. Частина російської колонії у Парижі вирішила навіть добровільно вступити до французької армії “для захисту демократії і культури від варварства». На 21 серпня 1914 р. до неї записалося 9 тис. російських емігрантів. Республіканський загін, до якого увійшли більшовики, соціал-демократи, есери, бундівці та анархісти, нараховував 70—80 чоловік, у тому числі 11 більшовиків. Більшовицький комітет закордонних організацій у Парижі розпався.

У Росії більшість політичних партій підтримала царизм в імперіалістичній війні. Головні партії російської буржуазії — октябри­сти і кадети виступали єдиним фронтом з самодержавством і мо­нархічним дворянством. Вони без застережень схвалили зовнішню політику царизму і проголосили гасло «війна до переможного кінця».

Більшість есерів і меншовиків по суті також стала на бік само­державства. Відверто шовіністичні позиції зайняв Г.В.Плеханов. Вва­жаючи Німеччину основним винуватцем війни, Г.Плеханов всіляко захищав Францію та Англію і фактично відкидав агресивні наміри ца­ризму. У 1915 р. Плеханов прямо вимагав від меншовицьких депутатів Думи голосувати за воєнні кредити.

Невелика група меншовиків-інтернаціоналістів на чолі з Марто-вим, а також Троцький, на словах виступали проти війни, а насправді були у згоді з відвертими соціал-шовіністами.

    На підтримку імперіалістичної війни виступили і політичні партії країни. На ці позиції стали Товариства українських поступовців (1908 р.), частина Української соціал-демократичної робітничої партії, яку очолював Симон Петлюра. Керівники західноукраїнських національних партій з початку війни зайняли виразно антимосковську позицію.

На початку війни у Львові з представників трьох політичних партій — національно-демократичної, радикальної Й соціал-демокра­тичної — було засновано Головну українську раду на чолі з Костем Левицьким. Це була організація австрійської орієнтації. Вона ставила завдання охороняти інтереси українців в Австрії і закликала всіх ук­раїнців стати на боці Австрії у війні. Рада створила військову організацію — добровільний легіон Українських січових стрільців для боротьби  з російськими військами.

На початку серпня 1914 р. група політичних емігрантів з України (Наддніпрянщини) заснувала у Львові «Союз визволення України», який вів пропаганду ідеї самостійності України у таборах військовополонених українців на території Австро-Угорщини.

Рішуче і послідовно виступили проти тактики оборонства більшовики. Вже 26 липня 1914 р. більшовицька фракція у IV Дер­жавній думі, яку тоді підтримали і меншовики, виступила проти війни, відмовилась голосувати за воєнні кредити і залишила засідання. На жаль, незабаром депутати-меншовики змінили свою позицію.

Виходячи з власного розуміння характеру війни, більшовики у своїй роботі керувалися такими основними тактичними гаслами: 1) пе­ретворення війни імперіалістичної у війну громадянську; 2) поразка свого уряду в імперіалістичній війні; 3) повний розрив з II Інтерна­ціоналом, і створення нового, III Інтернаціоналу.

Першими кроками на шляху реалізації цієї тактики мали бути:

відмова від  голосування за воєнні кредити, повний розрив з політикою «національного миру », створення скрізь нелегальних антивоєнних ор­ганізацій, братання солдатів ворогуючих армій на фронтах, підтримка масових виступів робітничого класу проти війни.

4.Що слід розуміти під крахом ІІ Інтернаціоналу ?

На початку першої світової війни стався ідейний і організаційний крах II Інтернаціоналу. Під крахом II Інтернаціоналу слід розуміти передусім зраду більшості офіційних соціал-демократичних партій своїм переконанням, урочистим заявам і рішенням, що були прийняті міжнародними конгресами у Штутгарті (1907 р.), Копенгагені (1910 р.) і Базелі (1912 р.). На цих конгресах партійні діячі II Інтернаціоналу виступали проти війни. Насправді ж, німецькі, французькі, англійські, бельгійські та інші соціал-демократи голосували у своїх парламентах за військові кредити, активно підтримували воєнні заходи буржуазних урядів.

5.Загострення внутрішніх суперечностей, визрівання революційної ситуації у воюючих країнах  в умовах першої св. війни.

Політична обстановка в Європі у ході війни дедалі загострювала­ся. Тягар війни, що спричиняв значне погіршення становища трудя­щих мас, призвів до посилення страйкового руху. У Німеччині кількість страйків зросла з 137 у 1915 р. до 240 у 1916 р., а кількість їхніх учасників з 14 тис. до 129 тис., у Франції кількість страйків зрос­ла з 98 до 314, а їхніх учасників — з 9 тис. до 41 тис. Маси почали відкрито виявляти незадоволення війною.

Якою ж була обстановка в Росії"?

Світова імперіалістична війна, як і слід було сподіватися, вкрай погіршила і без того тяжке становище трудящих мас Росії. Поразки царської армії на фронті, розвал економічного життя .країни, голод, епідемії та інші біди, що їх породила війна, усім тягарем лягли на плечі народу.

На грунті загострення економічних труднощів, починаючи з 1915 р., зростають революційні настрої, з місяця на місяць посилюєть­ся революційний рух. Протягом цього року в Росії відбулося 900 страй­ків, у яких брало участь понад 500 тис. робітників.

У 1916р. революційний рух значно посилився. До боротьби про­летаріату Петрограда і Центральних промислових губерній приєдна­лися робітники Уралу, Донбасу та інших пролетарських центрів. У 1916" р. в Росії відбулося понад 1400 страйків, у яких брало участь понад 1 млн. чол. На підприємства українських губерній припадало майже 220 страйків, або 15% загальної кількості. У них брало участь понад 190 тис. промислових робітників (приблизно 1/6 страйкарів Росії). Багато страйків супроводжувалося демонстраціями, що мали яскраво виражений політичний, антивоєнний характер.

Революційний рух пролетаріату зімкнувся з антивоєнним рухом селянських мас. За роки війни у Росії відбулося 300 селянських вис­тупів, у тому числі в Україні — близько 160.

Революційна хвиля охопила армію і флот. Почастішали випадки солідарності солдатів із страйкарями. У 1916 р. були факти відмови цілих військових частин від наступу, особливо на Північному фронті. Відбулися серйозні антивоєнні заворушення у 17-му і 55-му Сибірських стрілецьких полках Північного фронту, повстання у

\го Універсалу ЦР брала на себе державні функції. Це була своєрідна форма відродження української державності.

Через декілька днів, 15 червня, для поточної роботи був обраний Генеральний Секретаріат, як Уряд Украї­ни, в якому державні функції виконували 8 Генеральних секретарів, 5 із них були соціал-демократами. Очолив Генеральний Секретаріат В. Винниченко.

Проголошення Універсалу викликало в Україні дру­ге за силою після повалення царизму піднесення рево­люційного ентузіазму мас.

ІІ-й Універсал. Занепокоєні станом на Україні, засуд­жуючи український «сепаратизм», 29 червня до Києва прибули міністри Тимчасового уряду — О. Керенський,М. Терещенко, І. Церетелі, М. Некрасов. Під час перего­ворів було знайдено компроміс і підписана угода про стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом. Зміст цього документу УЦР оформила як ІІ-й Універсал. Зміст його суперечливий, а тому й відношення до нього різних по­літичних сил в Україні було неоднозначним.

З одного боку, визнавалася автономія України, така бажана й довгожданна; Центральна Рада визнавалася найвищим крайовим органом управління на Україні; доз­волялося формувати українські військові частини. З ін­шого,— ЦР відмовлялася від самочинного введення ав­тономії і погоджувалася чекати рішення Всеросійських Установчих зборів щодо автономії України; склад Гене­рального Секретаріату затверджувався Тимчасовим уря­дом, а УЦР повинна була поповнитися національними меншинами; процес формування українських національ­них частин повинен був знаходитися під контролем росій­ського командування і воєнного міністра.

Хоча Центральна Рада і зробила істотні поступки Тимчасовому урядові, все ж прийняття 1-го та ІІ-го Універсалів до українського народу відкривало нову сторін­ку в українській історії: починалася доба будівництва державних органів в центрі і на місцях. В черговий раз український народ зробив спробу розбудувати своє жит­тя з врахуванням національних інтересів.

ІІІ Універсал.  ІІІ Універсал було прийнято 7 (20) листопада на засіданні Малої Ради УЦР. Широко проголошений він був 9 листопада 1917р. на Софійському, майдані в Києві.

М.Грушевський зачитав текст Універсалу.

1.Заявляється, що Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише УЦР та Генеральному Секретаріату.

2.  Україна стає_ Українську Народною Республікою

3. До її території належать землі, населені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, .Харківщина. Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з Україною територій з переважаючим українським населенням має вирішува­тися шляхом переговорів,

4. На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські кабінетські та церковні землі скасовується. Генеральний Секретаріат зобов'язується негайно прийняти закон про розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських Установчих Зборів.

5. В Україні проголошується 8-годинний робочий день.

6. Запроваджується державний контроль над виробництвом.

7. Україна виступає за негайне укладення миру між воюючими сторонами.

8. Скасовується смертна кара й оголошується амністія.

9. В Україні повинен бути створений дійсно  незалежний суд.

10. Україна визнає національно-персональну автономію для меншин.

11. На 27 грудня (9 січня) призначаються вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, які планується скликати 9(22) січня 1918 р.

Історики неоднозначне оцінюють III Універсал Центральної Ради. Більшість погоджується, що головне історичне значення мало проголошення Української Народної Республіки, тобто було розпочато етап державно-національного будівництва. Історичне значення III Універсалу було в тому, Проголошення Третього Універсалу Центральної Ради було, безперечно, актом великої історичної ваги: уперше за 250 років український народ рішуче задекларував свою волю,  свій  потяг до свободи,  своє право  розпоряджатися  всіма справами власної держави.

IV Універсалу11 січня Мала Рада ЦР прийняла ІV-й Універсал, який на другий день в будинку Педагогічного музею на відкритому засіданні проголосив М. Грушевський. Перш ніж зачитати текст Універсалу, Грушевський у коротко­му виступі наголосив на двох мотивах прийняття рішен­ня: «дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу краї­ну».

Зміст IV Універсалу: 1) проголошувалася незалеж­ність, суверенність УНР; 2) стверджувалося, що Україна хоче жити в мирі з усіма сусідами, але жоден з них не має права втручатися в її внутрішні справи; 3) урядові Доручалося довести до кінця переговори з Центральними Державами, укласти з ними мир; демобілізувати армію, яка по укладенню миру буде замінена міліцією; 4) всю землю роздати селянам без викупу на початку весняних робіт; 5) націоналізувати ліси, води і підземні багатства краю; 6) проголошувалося, що держава бере під свій контроль усі банки; 7) ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі Збори, що схва­лять Конституцію УНР.

Зразу після прийняття IV Універсалу Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Мі­ністрів, головою якої обрано В. Винниченка.

Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він, проголосивши незалежною суверенною державою УНР, завершив процес складного, суперечливого розвит­ку українського національно-визвольного руху, який врешті-решт з великим запізненням відкинув ідеї авто­номії і федералізму. Прийняття Універсалу означало ос­таточний розрив з імперським центром. Але, на жаль, цей кульмінаційний момент в історії державотворення Ук­раїни було досягнуто не на хвилі піднесення українського національно-визвольного руху, а в один з найкризовіших періодів його історії часів громадянської війни.

4.Перший Всеукраїнський з’їзд Рад. Створення другого центру влади в Україні.

11 —12(24—25) грудня 1917 року е Харкові відбувся І Всеук­раїнський з'їзд рад. Було проголошено Українську республіку, яка ма­ла стати «федеративною частиною Російської республіки», тобто Ра­дянської Росії з відповідними державними атрибутами. Одночасно з'їзд зробив заяву про те, що буржуазна Центральна рада не може бути визнана як уряд робітників і найбідніших селян України. У свою чергу керівництво Центральної ради вважало, що «купка більшовиків» інсценувала «фальшивий з'їзд», а тому не визнавало його рішень і ви­борних органів.

Делегати харківського з'їзду обрали Центральний Виконавчий Комітет (35 більшовиків, 4 ліві есери, один лівий український соціал-демократ та один меншовик-інтернаціоналіст). Вирішено також дообрати згодом 20 членів ЦВК від селянських рад.

ЦВК створив уряд України — Народний секретаріат, до якого ввійшли В.П. Затонський, М.О.Скрипник та інші. У січні 1918 р. го­ловнокомандувачем радянських збройних сил України став Юрій Ко­цюбинський, син видатного українського письменника Михайла Ко­цюбинського. РНК Росії визнала Українську Радянську Республіку»

Таким чином, в Україні створилися два осередки влади: ЦВК і Народний секретаріат у Харкові і Центральна рада з Генеральним сек­ретаріатом у Києві, дві українські держави — УНР, яку творили ук­раїнські соціалісти, і більшовицька Радянська Україна. Парадокс історії полягає в тому, що ці дві ворогуючі влади стали складовими єдиного процесу державотворення в Україні і не були антиподами ні за соціальною базою, ні за головним спрямуванням своєї політики.

5.Війна Радянської Росії проти УНР(кінець 1917 – початок 1918 рр.).Причини поразок укр. військ.

Більшовицькі сили складалися з: більшовизованих солдат Західного фронту та моряків Балтійського й Чор­номорського флотів; червоної гвардії, що прийшла з Петрограда, Москви, Брянська та ін. міст Росії, це були добровольці, переважно робітники і матроси, переконані більшовики, що ненавиділи «буржуазну» ЦР і українців взагалі; значну допомогу подавали зкомунізовані латишські стрілки; добре озброєні загони Червоної гвардії в самій Україні (переважно на Донеччині та Лівобереж­жі). Ці об'єднані 160-тисячні військові сили були «вру­чені» М. Муравйову.