Соцiально-полiтичний розвиток свiту наприкiнцi XIX - початку ХХ ст.

Відбулося 9 конгресів II Інтернаціоналу. На них було прийнято важливі рішення про ставлення робітничого класу до війни, до ко­лоніальної політики буржуазії, про поєднання політичної і економічної •боротьби пролетаріату, про розв'язання аграрного питання. На ос­танніх трьох конгресах було затверджено резолюції, що засуджували :імперіалістичні війни і мілітаризм.

1.3.   Становлення й розвиток соціал-демократичного руху на Заході, II Інтернаціонал.

Згадаємо, що у кінці XIX ст. знач­ного впливу на розвиток світових соціальних процесів набули соціалістична ідеологія, соціалістичний рух. Він розвивався переважно на теоретичній базі марксизму. В кінці 70-х — на початку 80-х рр. виникли пролетарські партії у Франції, Бельгії, Італії, Швейцарії, соціалістичні групи й організації в Англії, Росії, Сполучених Штатах Америки. Трохи пізніше було створено пролетарські партії в Австрії, Швеції, Норвегії та інших європейських країнах. Із зміцненням робітничих партій зростало прагнення до встановлення зв'язків між ними. Значною подією в соціалістичному русі було створення II Інтер­націоналу. Це відбулося 14 липня 1889 р. в Парижі на марксистському конгресі, В роботі конгресу взяли участь 400 делегатів від соціалістич­них організацій 22 країн, у тому числі від таких великих і впливових партій як німецька, австрійська, французька, двох соціалістичних ор­ганізацій США та ін. Це був найзначніший міжнародний з'їзд за всю історію робітничого руху.

Відбулося 9 конгресів II Інтернаціоналу. На них було прийнято важливі рішення про ставлення робітничого класу до війни, до ко­лоніальної політики буржуазії, про поєднання політичної і економічної боротьби пролетаріату, про розв'язання аграрного питання. На ос­танніх трьох конгресах було затверджено резолюції, що засуджували  імперіалістичні війни і мілітаризм.

1.4.   Виникнення   реформістського   напрямку   в   соціал-демократичному   русі,   його   суть. Е.Бернштейн.

Відомо, що в кінці 90-х рр. у II Інтернаціоналі стався розкол. Німецький соціал-демократ Е.Бернштейн, який поряд з К.Каутським зробив значний внесок у справу утвердження марксизму в німецькому робітничому русі, спробував критично переглянути ортодоксально-марксистську теорію. Він не піддавав сумніву цільові установки соціалізму на зміну суспільного ладу. Але внаслідок емпіричних досліджень дійшов висновку, що твердження про неминучість краху капіталізму, про зубожіння народних мас. про спрощення класової структури суспільства шляхом його поляризації на буржуазію і пролетаріат, не відповідає фактичному ходу подій. «Кінцева мета — ніщо,  рух — все" — це суть системи суспільно-політичних поглядів Е.Бернштейна. До останнього часу інтерпретація цієї формули марксистами зводилась до того, що її автор нібито відкидав соціально-економічні основи соціалістичної революції, протиставляв їй курс на реформи, спрямовані на поліпшення економічного становища пролетаріату в умовах капіталізму. Як правило, проголошення боротьби за реформи пов'язувалось з опортуністичною теорією мирного вростання соціаліз­му в капіталізм. Ця система поглядів характеризувалась як прояв інтересів вузького прошарку робітничої аристократії кінця XIX — по­чатку XX ст.

1.6.   Розкрийте суть народницького руху, покажіть його еволюцію наприкінці XIX - поч. XX ст.

Народники — це рух різночинної інтелігенції в Російській державі, що знайшов широкий вияв і в Україні. Виник він наприкінці 60-х рр. ,19 ст. і став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середи­ні 70 -х рр. Народники були переконані у тому, що збереження ко­лективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відмі­ну від країн Західної Європи повинна обминути капіталістичну стадію розвитку. Селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.

Теоретики народництва — М. Бакунін, П. Лавров і П. Ткачов — були переконані, що революційна інтелігенція має йти у народ про­пагувати соціалістичні ідеї і готувати його до соціальної революції. Бакунін обґрунтував анархістський напрям у народницькому русі. Він вбачав організацію суспільства у формі союзів вільних асоціацій, що об'єднували як сільськогосподарських, так і промислових виробників, у зв'язку з чим відстоював знищення будь-якої державності. Основний стимул революційного виступу мас, на його думку, — злиденність та страждання, отже, політична боротьба не потрібна.

П. Ткачов вважав, що самодержавство не має глибокого коріння в суспільному та економічному житті і для його повалення досить добре законспірованої сильної революційної організації.

центром народницької пропаганди в Україні став Київ, де у 1873 р. утворився народницький гурток бунтарського напряму "Київська кому­на". У 1874 р. гуртки на зразок бакунінського були створені у Хар­кові і Чернігові. У цьому ж році, сподіваючись підняти на революційну боротьбу селянство, народники організували "ходіння у народ" саме в тих місцях, де, на думку учасника "Київської комуни" В. Дебогорія-Мокрієвича, уже відбувались масові народні рухи: "пугачовщина на Волзі, бунти Степана Разіна на Дону, гайдамаччина на Дніпрі". Актив­ну участь у поширенні бунтарських настроїв по селах і містечках Київщини, Поділля взяли члени "Київської комуни": В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, І. Бохановський та ін. "Летюча" наро­дницька пропаганда велась на території Харківщини, Херсонщини, Катеринославщини.

У кінці 1874 р. було заарештовано близько тисячі учасників "хо­діння в народ". Загалом цей рух не дав сподіваних результатів. Се­ляни не розуміли народників і не

Проте програма кадетів мала яскраво виражений характер захи­сту інтересів панівних класів, про що свідчать, зокрема, соціальні розділи її. Аграрні положення програми не передбачали повної ліквідації земельної власності, а головне — безкоштовної передачі се­лянам поміщицьких земель. Тому вона не могла задовольнити селян­ство. Багато прогресивних пропозицій щодо робітничого законодавства в програмі мали різні застереження, які зводили їх нанівець. Так, най­важливіша вимога 8-год. робочого дня обмежувалася тими виробниц­твами, де це «в даний час можливо». Зрозуміло, що таке формулюван­ня призводило до того, що справжнє впровадження 8-год. робочого дня відкладалося на невизначений час. У практичній діяльності кадетів можна легко простежити розходження з їхніми програмними заявами та обіцянками. Зокрема, вони проголошували свободу слова, зборів то­що. Проте це не завадило кадетам в 1906 р. виробити і провести через Думу законопроекти, які одержали в лівих партіях назву «каторж­них». За цими законами поліція могла вільно розганяти збори, а за порушення цензурних правил передбачалися навіть каторжні роботи.

Проміжне становище між монархічними партіями і кадетами займала масова буржуазна партія «Союз 17 октября». її лідерами були О.І.Гучков, М.В.Родзянко та ін. Програма октябристів багато в чому збігалася з урядовим курсом П.Столипіна і відбивала інтереси тих за­можних верств поміщиків і великої торгово-промислової та фінансової буржуазії, які були зацікавлені у здійсненні поміркованих реформ. «Союз 17 октября» вимагав збереження царської влади та «єдності й неподільності держави». Росією повинен був правити «конституційний монарх в єдності з народом, в союзі з землею».

Інтереси революційно-демократичного табору обстоювала насам­перед політична партія пролетаріату — РСДРП, яка завершила процес свого об'єднання на II з'їзді в 1903 р. Своїм найближчим завданням вона визначила здійснення буржуазно-демократичної революції за ге­гемонії пролетаріату. Але всередині РСДРП довгі роки точилися гострі суперечки між більшовиками і меншовиками з питань стратегії і так­тики революційної боротьби.

Однією з найчисленніших і найвпливовіших (особливо на се­лянські маси) партій в революційно-демократичному таборі була партія соціалістів-революціонерів (есерів). Есери вважали себе політичними спадкоємцями народників, проголошували об'єднання всіх трудящих, але головною своєю опорою вважали селянство. Вони приваблювали селян головним чином своєю аграрною програмою, яка передбачала конфіскацію поміщицької землі, перетворення її на загально-народне надбання (а не на державну власність) і рівний поділ між усіма, хто хоче і може обробляти землю власною працею.

У період першої російської революції есери мали місцеві ор­ганізації більше ніж у 500 містах та населених пунктах 76 губерній і областей Росії. Вони об'єднували в своїх лавах понад 60 тис. членів. Керівними діячами есерів у роки революції були В.М.Чернов (голо­вний теоретик), керівник бойової організації Є.Ф.Азеф (він виявився провокатором), його помічник Б.В.Савинков. Серед видатних діячів цієї партії були також учасники народницького руху минулого століття — М.А.Натлисон, К.К.Брешко-Брешковська, а також мо­лодші за віком — Г.А.Гершуні, Н.Д.Авксентьєв та ін.

  Проте партія есерів не була єдиною. Ліве її крило у 1906 р, відокремилося у самостійний «Союз соціалістів-революціонерів-мак­сималістів». Вони висловлювалися за «соціалізацію» не лише землі, але й усіх заводів і фабрик. Праве крило, в якому переважали колишні ліберальні народники, обмежувалося вимогами відчуження поміщиць­ких земель за «помірну винагороду», а також заміни самодержавства конституційною монархією. У 1906 р. праві есери створили легальну «Трудову народно-соціалістичну партію» (енеси), яка стала виразни­ком інтересів заможного селянства.

У революції 1905—1907 рр. виявив себе як політична течія й анархізм. Анархісти розуміли революцію як загальний комуністичний переворот, як стрибок із світу насильства і гноблення в суспільство рівності і справедливості, де не буде ні класового поділу, ні держави. Головним ідеологом анархізму був П.О.Кропоткін. Основою тактики анархістів були терористичні акти, експропріації, повне заперечення парламентаризму, нехтування демократичними свободами. Анархіст­ські організації («Хліб і воля», «Бунтар», «Чорний прапор» та ін.) фор­мувались переважно з екстремістськи настроєної частини дрібнобур­жуазних верств населення, декласованих елементів, а також з робітни­ків, студентів, учнів, які виявляли незадоволення панівним ладом, але не мали ясного уявлення про шлях боротьби з ним.

У ході революції повністю розкрився суперечливий характер всіх наявних класів і партій, хоч в цілому вони відбивали ті реальні аль­тернативи, перед якими стояла країна на початку XX ст.

Як відомо, перша російська революція з багатьох причин зазнала поразки. Головна причина була в тому, що сили, що підтримували ста­рий порядок, виявилися сильнішими за сили революції, які були ще недостатньо згуртовані й організовані. Не було згоди між класами і партіями, які боролися за повалення самодержавства. Не було єдності і в кожній революційній партії.

5.   Піднесення   українського   національного   руху   на   початку   XX    ст.    Утворення національних політичних партій.

Розвиток і активізація національного руху в Україні викликали потребу створення українських політичних партій. На початку 70-х рр. ХІХ ст. центром національно-визвольного руху став Київ, Але з часом українські наддніпрянські діячі звернули свої погляди на Галичину, де в умовах конституційного режиму Угорщини були ширші можливості для національного руху. На початку 70-х р. заходами і коштами наддніпрянських українців у Львові було засноване наукове товарист­во ім. Т.Г.Шевченка. З Києва приїздить до Львова тоді ще молодий професор Грушевський і починає видавати свою багатотомну історію України.

Прихильники та послідовники ідей М.Драгоманова в Галичині у 1890—1891 рр. організували політичну радикальну партію. Провідни­ми діячами її були І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький. На першому установчому з'їзді в 1890 р. було прийнято програму партії, витриману в традиціях утопічного соціалізму. А на з'їзді 1895 року радикальна партія "проголошує ідею політичної самостійності України.

1899 року у Львові відбулася нарада з питань консолідації ук­раїнства, що завершилася заснуванням націонал-демократичної партії. Ініціаторами скликання наради були М.Гру шевський, І.Франко та ін. Програмою цієї партії передбачалося об'єднання земель Гали­чини й Буковини, розв'язання економічних питань, пов'язаних з ви­купом великої земельної власності і поділом землі між селянами.

У кінці XIX — на початку XX ст. активізується політичне життя у Східній Україні. У 1891 р, група молодих патріотів (В. Боровик, І.Ли­па, М.Кононенко, В.Степаненко, В.Самійленко, Є.Тимченко, М.Міхновський, М.Коцюбинський та ін.), відвідавши Тарасову могилу в Каневі, організували «Братство Тарасівців», яке ставило своїм за­вданням захищати інтереси українського народу. Але вже в 1893 р., після арешту кількох членів товариства, воно припинило свою діяльність. З ініціативи членів цього товариства 1900 року у Харкові формується Революційна українська партій (РУП). її засновниками були Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич та ін. У Харкові, Києві, Пол­таві, Чернігові, Львові та деяких інших містах партія мала свої осе­редки, що називалися «вільними громадами». РУП видавала журнал «Гасло», газету «Селянин», поширювала відозви, листівки, прокла­мації, в яких лунали заклики до революції. Вже на початку своєї діяльності РУП висунула ідею самостійності України. За своїм складом РУП була неоднорідною і в умовах наростання революційного руху розкололася. Відверто шовіністичні елементи на чолі з харківським ад­вокатом М.Міхнонським вийшли з РУП і заснували Народну ук­раїнську партію (НУП).

У грудні 1904 р, із РУП вийшла група, очолювана М.Меленевським, яка створила Українську соціал-демократичну спілку («Спілка).

   Вона стала на меншовицькі позиції і потім влилася до складу меншо­вицького крила РСДРП як автономна українська секція.

Члени РУП, що залишилися після виходу з неї груп Махновського та Меленевського, у грудні 1905 р. на своєму з'їзді пе­рейменували РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич, УСДРП висловлювалася за автономію України в складі російської держави, проголошувала поділ соціал-демократичної партії за національною ознакою. УСДРП разом з Українською партією соціалістів-революціонерів відігравала важливу роль у ство­ренні української держави в 1917 р.

Однією з дрібнобуржуазних партій в Україні була Українська партія соціалістів-революціонерів (есерів). Ті було створено в 1906 р. колишніми рупівцями. Проте установчий з'їзд, на якому офіційно бу­ло затверджено програму партії, відбувся лише в квітні 1917 р.

Напередодні першої російської революції в Україні діяло майже 25 більшовицьких груп. Українські соціал-демократи (більшовики) по­ряд з вимогами соціального захисту проголошували право народів на самовизначення, скасування всіх обмежень щодо мови і культури ук­раїнського та інших народів.

Початок XX ст. характеризувався активізацією діяльності й лібе­ральних сил української буржуазії. 1904 року в Києві з ліберальних елементів було організовано Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко та Є.Чикаленко. Восени цього ж року частина членів партії вийшла з неї і заснувала Укра­їнську радикальну партію (УРП) на чолі з Б.Грінченком та С.Єфремовим. Обидві ці партії були нечисленними, обстоювали в основному ідею автономної України та виступали з вимогою вільного користуван­ня українською мовою в школах і адміністративних установах.