Соцiально-полiтичний розвиток свiту наприкiнцi XIX - початку ХХ ст.

На   захопленій польськими військами території України встановлювався окупаційний режим, створювався польський адміністративний апарат, який відновлював поміщицьку власність на землю, організовував вивезення до Польщі демонтованого промислового устаткування, промислових товарів і сировини. Вплив адміністрації УНР був обмежений. Новий уряд формувався повільно, і його остаточний склад було опубліковано лише 4 липня, за тиждень до вигнання поляків з Києва. На території Волині та Поділля представників української адміністрації взагалі не було: вся повнота влади тут належала польській адміністрації, що призначалася з польської шляхти і яку характе­ризувала особлива жорстокість щодо місцевого населення.

Переважна більшість населення недовірливо, а часто і відверто вороже ставилася до окупаційної влади, її спроби повернути поміщикам землю і маєтки, репресії, спрямовані проти українського населення, викликали сплеск се­лянських повстань. У тилу польських військ діяли підпільні організації. Чинити опір окупаційному режимові поряд з більшовиками закликали і представники лівих фракцій соціалістичних партій.

Радянсько-польська війна була одним із завершальних епізодів у становленні європейського устрою після Першої світової війни. Поль­ща відстоювала в ній своє право на незалежність, а комуністична Росія продовжувала «збирати» імперію, що розпалась.

Участь військ УНР на стороні Польщі проти РСФРР та УСРР була актом відчаю. Діючи від імені УНР, С.Петлюра відмовлявся від ідеї соборності українських земель і визнав цілковиту залежність від Польщі. У нього була лише одна мета — зробити чергову спробу відродження УНР.

До них також долучалися це 100 тис. Червоної гвардії та "червоні козаки" Ю.Коцюбинського. На Київ наступала армія Муравйова (13,5 тис. військових та 12 гармат).

2. За час перебування при владі Центральній Раді, попри всі її зусилля, так і не вдалося створити регулярних, добре вишколених збройних сил. Ре­гулярним військовим частинам більшовиків протистояли український гайда­мацький КІШ' Слобідської України, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців та загін київських студентів, гімназистів.

3. Схожість, а то й подібність, соціалістичних гасел більшовиків та Централь­ної Ради створювала у частини населення нерозуміння відмінності між ними.

4. Зусилля, яких докладала Центральна Рада до опанування військового апарату, виявилися недостатніми для гідної відсічі.

5. Більшовицька агітація позначилася й на дисципліні у полках УНР, які, як це сталося з полком ім. Т.Шевченка, не завжди виявляли бажання вико­нати свій обов'язок перед державою, яка їх зорганізувала й утримувала.

6. 14 січня 1918 р. у Миколаєві й Одесі, 16-го — у Києві спалахнули підготовлені більшовиками заколоти проти Центральної Ради. У Києві участь у виступі взяли окремі військові підрозділи й робітники заводу "Арсенал", Південноросійського заводу.

7. "П'ята колона" виявилася у самій Центральній Раді, група членів якої (ліві есери) намагалася дезорганізувати діяльність найвищого органу влади в Україні.

6.Брестський мирний договір УНР з країнами Четвертного союзу, його зміст та наслідки.

На початку грудня 1917 р. з ініціативи більшовиків розпочалися переговори        між Росією й Німеччиною та її союзниками  в  Брест-Литовську (українська        назва міста — Берестя). Ці переговори поставили Центральну Раду в складну ситуацію. Ніким не визнана Україна, яка на політичних картах була зображена       як частина Росії, могла стати звичайним трофеєм переможців — Німеччини й Австро-Угорщини, що здавна на неї зазіхали.

За цих обставин уряд УНР звернувся до всіх держав з нотою, в якій заявив, що не визнає права РНК виступати на переговорах від імені народів усієї Росії й вестиме переговори з Німеччиною та її союзниками самостійно. Представники німецького командування на переговорах погодилися на це. Дала згоду і делегація Радянської Росії на чолі з Л. Троцьким.  Можна виокремити щонайменше три головні причини укладення УНР мир­ного договору з Німеччиною та її союзниками.

1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1917 — на початку 1918 р. у зв'язку зі вторгненням до неї трьох російських більшовицьких армій (М.Муравйова, Р.Берзіка та І.Кудинського), вимагала від українського керівництва вивільнення сил, що перебували на Східному фронті, для відсічі агресії.

2. Укладення Росією у Бересті перемир'я з центральними державами мало великий пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити підтрим­ки українських вояків і цивільного населення, змушені були із запізненням наслідувати більшовикам і домагатися миру.

3. Спроби Центральної Ради порозумітися з Антантою, якій вона симпати­зувала, не були підтримані останньою.

Отож, нічого іншого, по суті, не залишалося, а договір, до того ж, дозво­ляв Україні стати повноправним суб'єктом міжнародного права.

29 грудня 1917 р. делегація УНР була визнана на Брест-Литовській мирній конференції єдиним представником України на переговорах.

27 січня (9 лютого) 1918 р., коли Центральна Рада вже покидала Київ, українська делегація підписала Берестейський договір.

За умовами договору, УНР зобов'язувалася протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 пудів м'яса та ін.; кордони УНР встановлювались на довоєнних кордонах Росії; кордон з Польщею визначався комісією з урахуванням етнічного складу населення. Німеччина і Австро-Угорщина дали згоду на .передачу (більшої частини Холмщини і Підляшшя до складу УНР. Договір забезпечив встановлення дипломатичних зв’язків УНР з централі ними державами.

Історичне значення Берестейського договору полягає у тому, що він став значним здобутком української дипломатії, який започаткував міжнародне дип­ломатичне визнання української держави.

1.1.Державний переворот 1918 року в Україні. Становлення Гетьманського режиму.

Ліквідація республіканського режиму в Україні відбулася 29 квітня 1918 р., коли  загін німецьких військ зайняв приміщення, де засідала Центральна Рада. Останнім рішенням Ради було прийняття демократичної конституції УНР і обрання Президентом України М. Грушевського. Того ж дня на Всеукраїнському з'їзді землевласників, який зібрав 6432 делегати, було вирішено встановити монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманом України було обрано одного з найвідоміших організаторів раїнізованих військових частин, почесного отамана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського, нащадка лівобережного гетьмана України початку XVIII ст. Серед перших рішень гетьмана було встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки, проголошеної Центральною Радою. Захистити Раду було нікому. Напередодні перевороту німці роззброїли Першу дивізію синєжупанників, дислоковану в Києві, інші частини, лояльні республіканському режимові. Під час перевороту було розформовано галиць­кий корпус Січових Стрільців, що охороняв приміщення Центральної Ради і, намагався: дати відсіч німецьким частинам.

1.2.Внутрішня і зовнішня політика укр.держави П.Скоропадського.

Одним із перших кроків нового уряду було проголошення 29 квітня маніфестів — "Грамота до всього Українського Народу" та "Закони про тим­часовий устрій України", підписаних гетьманом та головою Ради міністрів Ми­колою Устимовичем. У "грамоті" гетьман заявляв, що "взяв на себе тимчасово всю повноту влади", тобто перебрав до своїх рук усі три гілки влади (зако­нодавчу, виконавчу та судову). Цією ж грамотою він оголосив себе Гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися, міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. У "законах" підкрес­лювалося, що вони діють до скликання Сейму (Український сейм міг бути скликаний "тільки після видання закону про вибори до нього"). Також окрес­лювалися головні напрямки роботи нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. Замість назви "Українська На­родна Республіка" мала вживатися назва "Українська Держава". Водночас відбувався процес формування нового уряду — Ради міністрів, першим голо­вою якої було призначено М.Устимовича. Але сформувати кабінет він не зміг, і ЗО квітня на посаду голови РМ було призначено М.Василенка, а після нього Ф.Лизогуба.

Першим кроком у внутрішній політиці стало вирішення земельного питання. Було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні комісії — губернські й повітові. Аграрна політика Скоропадського мала поміркований характер і нагадувала реформи Столипіна. Кінцевою метою цієї політики мало стати утворення сильної верстви селян-середняків, які б слугу­вали міцною опорою уряду. Усі великі земельні маєтки мали бути викуплені державою за допомогою державного Земельного банку і розподілені між се­лянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні тощо, могли мати по 200 де­сятин.

Великий обсяг роботи припав на міністерство шляхів. Отримавши в своє розпорядження залізниці, більшість яких була зруйнована, пошкоджені мости, залишки потягів та вагонів, міністерство спромоглося вже на середину літа налагодити нормальний залізничний рух.

Не менш успішно працювало міністерство фінансів. Йому вдалося налаго­дити розхитані фінанси й створити дієвий державний бюджет. Українською валютою, яка була реально забезпечена природними ресурсами України, стала гривня.

Найвизначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд досяг у галузі науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася шляхом відкриття паралельно до вже існуючих російських українських вищих шкіл, гімназій та університетів. На кінець гетьманської доби існувало близько 150 українських гімназій. 6 жовтня 1918 р. відкрито в Києві перший Державний український університет, 22 жовтня другий Український університет у Кам'янці-Подільському. Існували плани відкриття університетів у Харкові, Катеринославі й Одесі. Засновано Державний український архів, в якому мали зосереджуватись до­кументи з історії України; засновано Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку. 24 листо­пада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії наук на чолі з В.Вернадським, яка стала науковим осередком, що групував найкращі на­укові сили України. Також до досягнень у галузі культури необхідно додати заснування Українського театру драми та комедії; Української державної капели під проводом О.Кошия; Державного симфонічного оркестру під проводом О Горілого. Широко розгорнулося видання підручників українською мовою.

У військовій галузі всі зусилля були спрямовані на створення сильного українського війська. Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про формування 8 корпусів та 45 кінних дивізій, планувалося довести кількість війська до 300 тисяч. Для підготовки освічених старшин засновувалися спеціальні військові школи. Але, враховуючи протидію німецького командуван­ня, гетьманові вдалося створити армію в кількості 65 тис. Також 16 жовтня 1918 р. гетьман окремим універсалом відновив козацтво на чолі з Великою козацькою радою. Цьому передували дві мети: створити заможну, з сильними історичними традиціями верству, а з другого боку — мати надійне військо. Вдалося досягти згоду з німецьким урядом на передачу Україні кораблів Чор­номорського флоту, які було захоплено німцями.

Дуже важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, ство­рено сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів.

У зовнішньополітичній діяльності гетьмана були значні обмеження. Союз­ництво з державами Четвертного союзу стримувало його відносини з країнами Антанти. Незважаючи на це, йому вдалося встановити дипломатичні відносини із Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етнічного розсе­лення українців. Так, до Української держави було приєднано Гомельський, Путивльський, Римський, Суджанівський, Гайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, РІчицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщину, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії. Розроблялися

Огромную роль в укреплении могущества страны сыграла эмиграция в США. В 1900—1920 гг. в страну прибыло 14 млн, человек из Европы, главным образом из Польши, России, Австрии, Италии, Ирландии, Англии, Германии.

Резкое возрастание удельного веса США в междуна­родной экономике создало условия для их активного вторжения в сферу мировой политики. Правительство демократов во главе с президентом В. Вильсоном взяло курс на завоевание мирового лидерства.

В 1922—1929 гг. в США происходил промышленный подъем. К 1929 г. объем продукции промышленного производства превысил уровень кризисного 1921 г. на 78%, К концу 20-х годов США производили столько же промышленной продукции, сколько весь остальной мир. Необычайно быстрые темпы экономического роста США объяснялись политической стабильностью, финансовой прочностью, огромными резервами внутреннего рынка, покровительственной политикой государства. Происходи­ло массовое обновление основного капитала, строились новые фабрики и заводы. Промышленный подъем сопро­вождался колоссальным спекулятивным ростом стоимос­ти акций.

Особенно быстро развивались новые отрасли промышленности, которые оборудовались по последнему слову науки и техники. Наиболее ярким примером явил­ся бурный рост автомобильной промышленности.

Результатом промышленного подъема было новое увеличение национального дохода США. За 1923—1929 гг.

он вырос с 74,3 до 86,8 млрд. долларов, т.е. на 17%, одна­ко распределился неравномерно. В 1929 г. на долю крупных предпринимателей, составлявших всего 1% населения США, приходилось 14,5% национального дохода страны. Однако увеличение доходов и широкое распространение системы продажи в рассрочку создавали для рабочих, служащих, мелких собственников довольно значительные возможности для приобретения, иногда за наличный расчет, а чаще в кредит, автомобилей, радио­приемников, холодильников, пылесосов, стиральных машин и другой бытовой техники.