Соцiально-полiтичний розвиток свiту наприкiнцi XIX - початку ХХ ст.

Робітничий клас вів за собою найбідніше селянство. Селянський рух по всій країні переростав у селянське повстання. Наростало піднесення революційної боротьби в армії і на флоті. На околицях Росії посилювався революційних рух пригноблених народів.Усе це свідчило про революційну кризу в низах, які не хотіли жити по-старому.

Наростала криза і політики панівних класів, криза «верхів», які не могли управляти по-старому. З початку революції склад Тимчасо­вого уряду неодноразово змінювався, політика панівних класів захо­дила в глухий кут.

Обстановка, що склалася восени 1917 р., свідчила, що в Росії створилися об'єктивні та суб'єктивні умови для взяття влади робітничим класом. Більшовицька партія, оцінивши катастрофічне становище країни восени 1917 р., відкрито проголосила невідкладну необхідність соціалістичної революції.

В.ІЛенін в своїх статтях і листах «Марксизм і повстання» (сере­дина вересня 1917 р.), «Поради стороннього» (8 (21) жовтня 1917 рТ) та інших дав практичні поради щодо організації збройного повстання, виклав план його підготовки та проведення. Розпочалася боротьба за здійснення цього плану.

Слід підкреслити; що напередодні Жовтня сталася різка поляри­зація класових і політичних сил на два прямо протилежні фронти: ре­волюції та контрреволюції. За відкритої конфронтації революційних і контрреволюційних сил у прихильників реформістського шляху шансів практично не було.

На порядок денний висуваються нові альтернативи. Російська буржуазія, яка давно вже прагнула до воєнної диктатури, восени 1917р. остаточно відмовилася від буржуазної демократії і, отже, від будь-яких реформістських ідей. Вона взяла курс на підготовку контррево­люційного заколоту.

Тепер народним масам доводилося вибирати не між владою рад і буржуазною демократією, як у перші чотири місяці після Лютневої революції, а між владою рад і диктату»»» контрреволюційної воєнщини. Суть альтернативної ситуації, що склалася напередодні Жовтня, полягала в такому: або диктатура контрреволюційної воєнщини, або диктатура пролетаріату.

Водночас восени 1917 р, в країні загрозливо поставала ще одна альтернатива: можливість анархічного бунту. Стихійний бунт міг при­звести до загибелі культури і, зрештою, також обернувся б іноземним втручанням і перемогою контрреволюційної диктатури. Однією з при­чин, чому Ленін квапив більшовиків зі взяттям влади, саме й були побоювання, що стихійний вибух анархії випередить всі його розра­хунки і плани.

Збройне повстання у Петрограді почалося 24 жовтня 1917 р. і на ранок 25 жовтня (7 листопада) столиця фактично була у руках рево­люційних сил. Вранці 25 жовтня Петроградський Воєнно-рево­люційний комітет від імені ради оголосив, що Тимчасовий уряд пова­лено. Збройне повстання в Петрограді перемогло. В світлі сучасних дискусій про те, чи було збройне повстання у Петрограді масовим революційним рухом народу, чи «збройним пут­чем», необхідно мати на увазі: коли і як розроблявся план повстання, як воно готувалося, звернутися до аналізу сил, що діяли в революції.

Дослідники наводять такі дані: Червона гвардія столиці мала в своїх рядах понад 20 тис. озброєних і навчених червоногвардійців. На боці революції був Петроградський гарнізон. ВРК включав до бойового розрахунку близько 150 тис. солдатів. Революційні сили Балтійського флоту складалися з 700 бойових і допоміжних кораблів, у тому числі налічували 8 лінкорів, 9 крейсерів, 68 есмінців, 28 підводних човнів. Виборчий орган моряків-балтійців — Центробалт — ще у вересні 1917р. заявив, що розпоряджень Тимчасового уряду не виконує і влади його не визнає.

Всі ці історичні факти дозволяють зробити однозначний висновок про широкий революційний рух, про глибоко народний характер жов­тневого збройного повстання.

12. ІІ Всеросійський з’їзд рад.

25 і 26 жовтня 1917 р. відбувся II Всеросійський з'їзд рад. Своїх делегатів на з'їзд направили 402 ради країни. До відкриття з'їзду, тоб­то надвечір 25 жовтня, на з'їзд прибуло 560 делегатів, а на заключних засіданнях 26 жовтня були присутні 625 делегатів — 390 більшовиків, 179 лівих есерів, 35 об'єднаних інтернаціоналістів і 21 український есер. У роботі з'їзду брали участь посланці основних національних районів: України (122 делегати), Білорусії (51), Прибалтики (26), Закавказзя (12), Північного Кавказу (9), Середньої Азії (5), Бессарабії (3). Армія і флот направили на з'їзд понад 200 делегатів.

З'їзд проголосив перехід всієї влади до рад, прийняв Декрет про мир і Декрет про землю, обрав ВЦВК і сформував перший радянський уряд. З 25 жовтня 1917 р. до лютого 1918-го радянська влада встано­вилася на всій території Росії.

13.Завершення першої світової війни та її наслідки для світу.

Перша світова війна втягнула в свою орбіту 3/4 насе­лення планети, призвела до нечуваного розорення госпо­дарства більшості воюючих країн. 74 млн чоловік було відірвано від продуктивної праці й поставлено під рушни­цю. Під час війни вбито 8,7 млн, поранено 20,8 млн чоловік (у всіх війнах, що сталися у світі за попередні сто років, кількість загиблих становила 1,6 млн). За іншими даними, людські втрати становили 8,5 млн солдатів і офіцерів і 10 млн мирного населення. Загальні збитки сторін сягали 180,5 млрд дол. Найбільших втрат зазнали: Росія (2 млн 300 тис. чол. убитими й померлими з голоду), Німеччина (понад 2 млн чол.), Австро-Угорщина (1,440 тис. чол.), Франція (1,383 тис. чол.), Велика Британія (743 тис. чол.), Італія (близько 700 тис. чол.), Болгарія (100 тис. чол.), США (53 тис. чол.), Туреччина (325 тис. чол.).

Війна болісно вдарила по промисловості, транспорту, сільському господарству воюючих країн. На кінець війни Росія втратила 60% того, що мала перед війною, Австро-Угорщина — 41%, Німеччина — 33%, Франція — 31%, Велика Британія — 15%. Лише Японія та США примножи­ли свої багатства, оскільки не брали активної участі у війні, їхні території не були ареною бойових дій.

Найбільші битви в ході війни точилися на території Франції. Впродовж понад чотирирічних баталій її величезні площі (11 департаментів) зазнали жорстокої руйнації. Чудові сільськогосподарські угіддя, переорані мільйонами артилерійських снарядів, перетворилися на непридатну пус­телю, засіяну залізяччям. Численні ферми зруйновано або спалено. В солдатських казанах знайшли свій кінець тисячі голів худоби. Понад 2 млн людей залишили свої помешкан­ня, 3/4 з яких стали непридатними для життя. Така ж доля спіткала 23 тис. заводів і фабрик, де ці люди працювали.

Для Бельгії війна почалася з наступу німецьких армій, які прагнули якнайшвидше перетнути її терени і напасти на Францію. Більшість її територій була окупована протя­гом 4 років. Німці вивезли з бельгійських заводів і фабрик все устаткування, щороку забирали збіжжя та інші продук­ти харчування, переплавляли церковні дзвони на гармати, розстрілювали бунтівників. Фландрія, єдина неокупована частина Бельгії, була знищена повністю в ході боїв, а її найстаріше місто Іпр лежало в руїнах. Понад 50 тис. бельгійських солдатів загинуло.

Велика Британія зазнала менших втрат, ніж Франція або Бельгія, оскільки жодної частини її території ворог не захопив. Однак 743 тис. британських солдатів полягли на полях війни, а ще 1,5 млн дістали поранення, чимало з них лишилося каліками. Англійський уряд заборгував величез­ні суми: він витратив на війну 9 млрд ф. ст. і понад 1 млрд позичив у Америки.

Італія теж постраждала від воєнних дій. За 3 роки війни вона втратила 600 тис. своїх солдатів. Після поразки під Капоретто північно-східні землі країни було спустошено. Проте найбільших втрат, як уже було сказано, зазнала Росія. За Брестським мирним договором, австро-німецькі війська окупували території Польщі, Білорусії, Прибалти­ку, Україну, Дон, Кубань до самих Кавказьких гір. Третина населення колишньої Російської імперії опинилася під німецьким управлінням.

Сама Німеччина теж зазнала величезних збитків й втрат від війни, хоча на її території майже не велися бойові Дії і, отже, країна не була так спустошена, як Франція. Проте на полях боїв полягло 2 млн солдатів. На 1917 р. країна повністю вичерпала можливості продовжувати вій­ну. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що британський флот навіть після закінчення ,війни блокував німецькі порти, перешкоджаючи ввозу товарів. Найбільше від того страждали не стільки армія, скільки цивільне населення, простий народ. Оскільки пароплави з продуктами не могли.

ТЕМА 4. РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ І ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНІ /1917-1920/

1.Політичне становище в Україні після перемоги Лютневої бурж.-демократичної революції в Росії.

Під впливом Лютневої революції по всій Україні відбувались ви­бори до місцевих рад як органів революційної влади. У великих про­мислових, адміністративних центрах, інших містах були створені ради робітничих і солдатських депутатів. У селянських радах значний вплив мали соціалісти-революціонери (есери). На противагу радам, заможне селянство, козацтво і частина поміщиків заснували свою організацію — Союз хліборобів-власників.

Політична ситуація в Україні ускладнювалась тим, що тут ак­тивно діяли організації загальноросійських політичних партій — від монархістів до есерів і соціал-демократів. На противагу їм широкого розмаху набирає національно-визвольний рух, очолений саме ук­раїнськими партіями. Навколо них гуртувались українські демократи як соціалістичного, так і революційно-демократичного напряму. Був конче потрібний центр, осередок і відповідна програма дій рево­люційних сил.

Започаткували діяльність осередку для координації дій ук­раїнських громадсько-політичних організацій Товариство українських поступовців (ТУП) під проводом Є.Чикаленка, С.Єфремова та Д.До­рошенка, українські соціал-демократи (їх очолював тоді Д.Антоно­вич), згодом до осередку приєднались М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал, які репрезентували українських есерів, та інші представ­ники революційної демократії.

2.Створення УЦР, її соц. база і програма діяльності.

ЦР – носій ідеї нац. Відродження Укр. Як тільки до Києва дійшла звістка про повалення самодержавства, члени керівної Ради “ТУП” прийняли рішення створ. Загальну орг., яка б об’єднала б усі укр. нац. організації і стала на чолі руху. 4(17) березня була утворена нова політична організація яку назвали Центральною Радою. Головою УЦР було заочно обрано відомого укр. Історика, професора Михайла Грушевського.

  До ЦР увійшли представники всіх укр. Національних партій – УСДРП,УПСР, УНП. Важливу роль у діяльності Всеукраїнської ЦР відіграли : В.Винниченко, С.Єфремов, Б.Мартос, С.Петлюра, І.Сташенко, П.Христюк…Членами центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники, Історики, юристи, діячі кооперації, представники військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, наукових осе­редків — Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства.

Спочатку ЦР відігравала роль київської організації і не змогла відразу сформулювати політичну програму своєї діяльності. У ній точилася боротьба між автономістами і самостійниками.

Київських самостійників на той час очолював М.Міхновський – один із видатніших пропагандистів ідеї незалежності України, засновник УНП. Самостійники ще 3 березня 1917 року оголосили про організацію УЦР, яка мала перетворитися на орган тимчасового державного управління всіма сферами життя незалежної Укр. З часом Рада повинна була скликати Укр. Парламент й сформувати підпорядкований йому уряд.

Таким чином, і самостійники і поступовці взяли участь у створенні УЦР. Діяльність Ради була спрямована здебільшого на розв’язання нац. питання .

З розгортанням нац. Визвольного руху позиції автономістів перемогли. Гасло нац. Територіальної автономії було основною стратегічною метою УЦР.

Резиденцією ЦР став Педагогічний музей у Києві. На місцях створювались губернські, повітові й міські нац.Ради. Вони організовували видання газет і брошур укр.мовою, створювали культурно освітні організації – “Просвіти”, народні будинки, бібліотеки , читальні, драматичні гуртки та хорові колективи. Повний склад Ради восени 1917 року становив 822 членів

19—21 квітня 1917 р. у Києві в приміщенні Купецького зібрання проходив Український національний конгрес. Делегатами його були 1500 осіб. Головою з'їзду було обрано М.С.Грушевського. Основними рішеннями конгресу стали прийняття постанови про необхідність домагання національно-територіальної автономії для України і перебудова Російської держави на федеративну де­мократичну республіку; було обрано новий склад Центральної Ради на чолі з М.С.Грушевським.

3.Універсали ЦР їх зміст та історичне значення.

І-й Універсал. 10 червня, в умовах загальнонаціонального піднесення, на ІІ-ому Всеукраїн­ському з'їзді Рад було оприлюднено Універсал «До ук­раїнського народу на Україні й поза Україною сущою», який дістав назву 1-го універсалу УЦР.

В ньому, всупереч волі Тимчасового уряду, самочинно проголошувалася автономія України (що охоплює 9 гу­берній) у складі Російської федеративної держави, пра­во українців бути господарями на своїй землі; ЦР ого­лошувала себе органом, що має право приймати акти конституційного значення; визнавалося за необхідність скликання українського сейму; визнавалася рівність усіх національних меншин і висловлювалася надія, що вони будуть разом з українським народом будувати автоном­ний устрій держави. Проголошенням 1-

8. Чи були альтернативи жовтневої революції? .

Слід відзначити, що дискусії про альтернативи, які були у Росії в 1917- му або 192'1-му рр., мають не лише наукове, але й велике практичне значення. Розробка проблеми історичних альтернатив орієнтує нас на пошук найсприятливіших форм і методів суспільних перетворень у сучасних умовах.

Серед суспільствознавців та істориків єдиної думки з питання чи була у 1917 р. альтернатива Жовтню, немає. Одні вважають, що не існувало і не могло існувати, тому що Жовтнева революція і перехід до соціалізму були історичною неминучістю. Інші стверджують, що альтерна тиви не виникло через реальне співвідношення суспільних сил — е осени 1917 р.вирішальна перевага була на боці більшовиків.