Соцiально-полiтичний розвиток свiту наприкiнцi XIX - початку ХХ ст.

Германские колонии Того и Камерун перешли к Англии и Франции. Англия получила также Таньганьику (бывшую Германскую Восточную Африку), Бельгия — Руанду и Бурунди. За Японией были закреплены

      Маршалловы, Марианские и Каролинские острова на Тихом океане, а также китайская область Цзяочжоу и концессия в Шаньдуне.

По Версальскому договору виновниками войны были объявлены Германия и ее союзники. На них была возло­жена выплата репараций. Сумма репараций была уста­новлена только в 1921 г. на Лондонской конференции и составила 132 млрд. золотых марок. Франция получала 52%, Англия — 22%, Италия — 10% общей суммы,

Версальский договор запрещал всеобщую воинскую повинность в Германии, не разрешал ей иметь подвод­ный флот, военную и морскую авиацию. Численность армии, призванной на добровольных началах, не могла превышать 100 тыс. человек.

На конференции были выработаны также мирные договоры с союзниками Германии — Австрией, Болгарией, Венгрией и Турцией. В договорах были зафиксированы государственные границы, связанные с образованием новых национальных государств в Центральной и Юго-Восточной Европе: Австрии, Венгрии, Польши, Чехослова­кии, Югославии и других.

По Сен-Жерменскому договору с Австрией от 10 сентября 1919 г. бывшая Австро-Венгерская монархия прекратила свое существование. Часть Южного Тироля переходила к Италии, Чехия и Моравия становились частью нового государства — Чехословакии, Буковина передавалась Румынии (несмотря на решение Народного вече от 3 ноября 1918 г. о воссоединении с Советской Украиной). Австрия могла иметь 30-тысячную армию. Ее флот переходил к союзникам. Запрещалось объединение Австрии и Германии.

По мирному договору с Болгарией, подписанному' 27 ноября 1919 г. в Нейи, часть ее территории отошла к Югославии и Румынии, Численность армии ограничива­лась 20 тыс. человек,

4 июня 1920 г, в Большом Трианонском дворце Версаля был подписан мирный договор с Венгрией, по которому Хорватия, Бачка и западная часть Баната пере­давались Югославии; Трансильвания и восточная часть Баната — Румынии; Словакия и Закарпатская Украина — Чехословакии. Венгрия могла иметь армию не более 33 тыс. человек и должна была выплачивать репарации победителям.

Севрский договор, заключенный державами-победи­тельницами с Турцией 10 августа 1920 г., оформил раздел Турецкой империи, которая теряла около 80%

своих владений (Палестину, Трансиорданию, Иран, Сирию, Ливан и другие территории). Над черноморскими проли­вами был установлен международный контроль стран Антанты (главным образом Англии). Проливы разоружа­лись, а любые нечерноморские государства получали беспрепятственное право провода через них своих воен­ных кораблей. Турция, ограниченная частью полуострова Малая Азия и полоской европейской территории с горо­дом Константинополем, по существу, была поставлена в положение колониальной зависимости.

В целом договоры стран Антанты с союзниками Германии носили противоречивый характер и таили в себе условия и причины будущих конфликтов.

4.Чим обумовлювалось зростання ролі США на світову політику після 1-ї світової війни? Вкажіть на особливості соціально-економічного та політичного розвитку США у 20-ті роки.

США    максимально    использовали    сложившуюся обстановку для дальнейшего обогащения. Они выступили в роли главного поставщика военных материалов, продо­вольствия  и  сырья  воюющим  странам.   Общая  чистая прибыль всех американских монополий в течение 1914— 1919   гг.   составила   33,6   млрд.   долларов.   Гигантские средства,    оказавшиеся   в   распоряжении   корпораций, обеспечили новые крупные капиталовложения в амери­канскую  экономику,   удельный рост  США в  мировом промышленном   производстве    значительно    вырос.    К началу 20-х гг. Соединенные Штаты обеспечивали почти половину мировой добычи каменного  угля,   около  3/5 мирового производства чугуна и стали, 2/3 добытой во всем мире нефти, 85% мирового выпуска автомобилей. Еще больше изменился финансовый статус США в мире. Из  должника   европейских  стран   они  превратились  в крупнейшего кредитора. Общий размер займов европей­ским странам достиг к началу 20-х гг. 11,1 млрд. долла­ров,   7  млрд.  долларов  составили частные  инвестиции американских предпринимателей и банкиров. Нью-Йорк стал индустриальным финансовым центром мира.

Война открыла для США возможность расширения производства, в стране сократилась безработица и вырос­ла заработная плата. Среднегодовой заработок американ­ского рабочего в 1920 г. составил 1407 долларов, увеличившись по сравнению с довоенным уровнем почти вдвое. Правда, отмечался рост стоимости жизни, рост цен К началу 20-х гг. они превратились в высокоразвитую индустриальную державу. Из 105,7 млн. американских граждан (перепись 1920 г.) жители городов составили 54,2 млн. человек и впервые превысили численность сельских жителей.

Незважаючи на те, що фактичне об'єднання двох республік в єдину українську державу так і не відбулося, а після укладення союзу С. Петлюри з Ю. Пілсудським керівництво ЗУНР визнало акт Злуки таким, що втратив чинність, ця подія засвідчила споконвічне прагнення українського народу до створення незалежної соборної держави. У цьому — головне історичне зна­чення Злуки УНР і ЗУНР.

1.6.Боротьба укр. селянства проти політики “воєнного комунізму”.Н.Махно.

Могутня хвиля селянського протесту піднялася у від­повідь на цей декрет та методи його реалізації. В квітні 1919 р. було зареєстровано 98 антибільшовицьких висту­пів, а в червні — липні — вже 328. Уряд практично кон­тролював лише міста. Стихійний рух опору українського селянства проти комун і продрозкладки більшовики не­гайно охрестили «куркульським бандитизмом» й зробили спробу використати проти нього армію.

Махновщина. Велику загрозу для більшовиків явля­ла 3-я бригада Задніпровської дивізії під командуван­ням Н. І. Махно (русифікованого українського селянина й затятого анархіста). У сер. 1919 р. його повстанські

сили, що базувалися в Гуляйполі на Запоріжжі, налічу­вали до 50 тис. і ставали вирішальним чинником в бо­ротьбі за південь України.    На скликаний   Махно без дозволу Радянського   уряду з'їзд з'їхалися в Гуляйполе (10 квітня) представники 72 волостей Олександрівського, Бахмутського, Бердянського,    Маріупольського, Павло­градського повітів. З'їзд відмовився виконувати рішення ІІІ-го Всеукраїнського з'їзду Рад. Махновці захоплюва­ли ешелони з хлібом, що його силою забрали у селян, заважали проведенню розкладки в    найбільш багатих зернових районах, ліквідовували тут органи   Радянської влади. Недивлячись на всі ці акції махновців, Радянська влада в Україні не наважувалася весною 1919 р. засто­совувати до них репресивні методи. Це пояснювалося, перш за все, важким воєнним   становищем республіки. Загони Махно стримували натиск деніківців на значній ділянці фронту й замінити їх не було ким. «З військами Махно тимчасово, поки не взято Ростов, потрібно бути дипломатичними, пославши туди    Антонова особисто й поклавши на нього відповідальність за війська Махно»,— телеграфував В. Ленін на поч. травня 1919 р. Але Махно допустив низку випадів проти радянського командуван­ня. Керівництво Радянської    Росії вбачало в    бригаді Махно вогнище   майбутнього заколоту.   Для ліквідації цієї бригади    прибув в    Україну    голова    Військради Л. Троцький. Було знайдено й привід: Махно опротесту­вав рішення командування Південного фронту про забо­рону переформування його бригади в дивізію. Це було визнано злочином, а самого   Махно таким, що підлягає арешту й суду. В червні    були заарештовані декілька членів махновського штабу.    Спасаючись від розправи, Махно із загоном в 800 чоловік 19 червня 1919 р., пере­йшовши Правобережжя, подався на Херсонщину, де по­чав навколо себе знову збирати повстанські антирадянські сили.

Таким чином, в 1919 р. селянські повстання, що охо­пили більшу частину України, дії партизанських пов­станських загонів, запеклі бої між радянсько-більшови­цьким та білогвардійськими військами перетворили Ук­раїну в суцільний хаос. Такої запеклої громадянської війни, такого остаточного розвалу влади, який у цей час зазнала Україна, не пережила в новітній історії Європи жодна з країн. На українській території в цей час діяли 6 різних армій: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Менш, ніж за рік, Київ 6 разів переходив з рук в руки. Майже повністю порушився зв'язок з зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці подалися на село. Селянин же, усвідомлю­ючи, що не бажає повернення старої влади, не сприймав дії і нової влади (продрозкладки, колективізації тощо), грізно бунтуючи проти неї. Він готовий був підтримати будь-який уряд, який міг задовольнити його прагнення вільно працювати на землі. Це робило українського селянина важко передбачуваним елементом на протязі всієї громадянської війни.

1.7.Вторгнення на територію України денікінської армії. Конфлікт між лідерами національних і великодержавних сил.

Наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну. Денікінщина захищала інтереси перш за все великоруських поміщиків і підприємців, які добивалися реставрації у дещо реформованому вигляді імперських порядків. У їх розрахунки не входило збереження української національної держави. Вже перші кроки білогвардійців в Україні засвідчили їх прагнення знищити всі сліди існування у недавньому минулому не лише УСРР, а й УНР. Україна  була розділена на три області: Київську, Харківську і Новоросійську (з центром в Одесі). На чолі областей стояли головноначальствуючі з фактично необмеже­ними повноваженнями. Відновлювався національний гніт. Денікінці не визнавали української мови і культури.

На Україні  при денікінцях було влаштовано 400 єврейських погромів, жертвами кожного з яких були десятки, а то й сотні людей. Організаторами та учасниками погромів було білогвардійське офіцерство, козаки, солдати, чорносотенне міщанство.

Денікінці установили на захопленій території режим терористичної диктатури. Поява у тій чи іншій місцевості білогвардійців супроводжувалася масовими стратами. Тюрми були переповнені. Лютували військово-польові суди. Контррозвідка своїми розправами сіяла серед населення жах. В Одесі без суду й слідства було страчено близько З тисяч чоловік. У Києві на третій день після захоплення міста денікінцями в тюрмі вже було 700 чоловік, а через 13 днів — 1700. Головний контингент в'язнів — комуністи, члени інших соціалістичних

партій, чекісти, радянські службовці.

Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності на землю. Повертаючись за допомогою каральних команд у маєтки, поміщики примушували селян віддавати майно і реманент, виплачувати великі контри­буції. У майбутньому, щоправда, білогвардійці обіцяли наділити селян землею

за викуп, залишивши за поміщиками досить значні земельні площі. У промисловості був ліквідований восьмигодинний робочий день, збільшувалися норми виробітку. Але нормалізувати економічне життя не вдавалось. Розвал народного господарства тривав. На багатьох заводах при денікінцях підтримувалася лише робота силових ліній. Зростало безробіття. У перший місяць денікінщини у Києві зареєстрованих безробітних налічувалося 40 тис.  чоловік, стільки ж в Одесі.

1.8.Варшавський договір Петлюри з Пілсудським та його наслідки.

22 квітня 1920 р. було складено Варшавську угоду між УНР і Польщею. Вона стала, по суті, повторенням основних положень декларації від 2 грудня 1919 р. Галицький уряд, що переїхав тоді до Відня, вирішив повернути попередню державну назву — ЗУНР.

Варшавська угода складалася з трьох частин: загальної, торговельно-еко­номічної та військової конвенції (останню було підписано 24 квітня). Польща згідно з угодою отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Во­линь, частину Полісся та всю Галичину. Україно-польський кордон визначався по лінії р. Збруч і далі вздовж східного кордону Рівненського повіту до Прип'яті.

Збройні сили УНР переходили під командування Польщі. Залізниці на те­риторії України тимчасово підпорядковувалися польському управлінню. Утри­мання військ покладалося на український уряд, а озброєння петлюрівських дивізій — на польський. Водночас Польща визнавала незалежність УНР на чолі з головним отаманом С.Петлюрою, відмовлялася від претензій на поши­рення до кордонів Речі Посполитої 1772 р.

Позиція С.Петлюри, який віддав перевагу залежності від Варшави й пожер­твував територією ЗУНР, аби відстояти УНР у боротьбі з більшовиками, була засуджена багатьма українськими політичними діячами в еміграції. Зокрема, на есерівській конференції у Празі М.Грушевський та інші колишні лідери українського національно-визвольного руху визнали Варшавську угоду юри­дичне неспроможним актом. В Україні її також зустріли вкрай негативно.

25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польські армії загальною чисельністю близько 150 тис. чоловік вступили на територію України. Разом з поляками наступали дві дивізії військ УНР на чолі з Удовиченком та Безручком. Розпочалася радянсько-польська війна, в результаті якої було підпи­сано Ризький мирний договір. Майже всі території України, означені у Вар­шавській угоді, крім Східної Галичини, відійшли до Польщі.

1.9.Радянсько-Польська війна і Україна.

У складі польських військ наступали і війська УНР: дві дивізії під командуванням        полковників  Удовиченка й  Безручка і  5-тисячна військова  група,  яка на          початку травня повернулась із Зимового походу. Загальна чисельність військ УНР становила близько 15 тис. чол. Польська армія була в кілька разів більшою. Об'єднаним польсько-українським військам протистояли радянські частини Західного фронту, що діяли на території Білорусії, а також зосереджені в Україні частини Південно-Західного фронту. Чисельність радянських військ        була незначною. Польські армії і частини Директорії мали краще озброєння і спорядження. Це і визначило хід воєнних дій на початковому етапі війни.     Фронт було прорвано, і радянські війська стали відступати у напрямку Києва і Одеси. 6 травня польська армія і частини УНР вступили до Києва. 9 травня вони форсували Дніпро, але їх подальший наступ було зупинено на лінії Вишгород-Бровари-Бориспіль. На Одеському напрямку польські війська та­кож не виконали поставленого перед ними завдання прорватися до Чорного моря.   На  лінії  міст  Ямпіль-на-Дністрі-Гайсин-Липовець-Біла  Церква  рядянські війська 14-ї армії зупинили просування 6-ї польської армії. Масового антирадянського повстання, на яке сподівався Петлюра, у тилу Червоної Армії не сталося. Пропольські й петлюрівські групи, що діяли у великих   містах України, не мали підтримки населення.