Соцiально-полiтичний розвиток свiту наприкiнцi XIX - початку ХХ ст.

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що в кінці XIX ст., особливо в переддень революції 1905—1907 рр. в Україні загострилися соціально-економічні та політичні суперечності, значно активізувався український рух. У боротьбі за соціальне і національне визволення все чіткіше вимальовувалися програмні вимоги основних політичних сил, спроби вирішення економічних, політичних та національних проблем України.

по суті варіантом царського маніфесту від 17 жов­тня 1905 р. в Росії. Як і в Росії, такий маневр урядових кіл викликав політичне розмежування в країні.

У вересні 1906 р. в Тебризі був оголошений загальний страйк, виник перший в Ірані енджумен (об'єднання виборців). З розвитком подій були створені енджумени в інших місцях. Це були своєрідні ре­волюційні організації місцевої влади, що перетворювалися на ор­ганізації самоврядування. За формою і змістом діяльності вони багато в чому були схожі з російськими радами. Але на відміну від рад енд­жумени очолювали в переважній більшості торгово-буржуазні елемен­ти, а не представники трудящих.

У січні 1907 р. на престол в Ірані вступив шах Мохаммед Алі. Його правління із самого початку позначилося гострою боротьбою уря­ду проти революційних мас селянства, дрібної "буржуазії та дрібнобуржуазної інтелігенції. З допомогою російської козачої бригади новий шах Ірану в червні 1908 р. здійснив контрреволюційний пере­ворот. Меджліс було розпущено, а конституцію скасовано. В Ірані роз­почався новий період революційної боротьби, пов'язаний у багатьох місцях із збройними виступами мас.

Найвищою точкою революційного піднесення в Ірані було по­встання в Тебризі в 1908—1909 рр. Воно проходило під гаслом відновлення конституції і скликання нового меджлісу. В ньому взяли участь нижчі верстви міського населення, а також робітники, Керівники повстання — селянин Саттар, робітник Багір і лідер муд-жахідіз Алі Мосью — мали зв'язок із робітниками Закавказзя. Останні не тільки передавали їм зброю, літературу. Окремі групи із Закавказзя брали безпосередню участь у збройній боротьбі на боці повсталих тру­дових мас Ірану. Слід зауважити, що керівники повстання не змогли дати об'єктивної оцінки подіям, що відбувалися. Вони помилково оцінювали буржуазну революцію в Ірані як реакційний рух. На Іран механічно переносились ті оцінки ролі буржуазії у демократичній ре­волюції, які були правильними для Росії, але не відповідали розста­новці класових і політичних сил Ірану, де буржуазія і пролетаріат мог­ли спільно виступати проти імперіалізму І монархії. В цьому полягала одна із найсерйозніших причин поразки збройного повстання в Теб­ризі.

Тільки в липні 1909 р. Іранська революція перемогла. Шах Мохамед Алі вимушений був зректися престолу на користь свого малолітнього сина Ахмеда. Конституцію 1906 р. було відновлено. В цьому і полягав головний успіх революції, її демократичних сил, але незаба­ром буржуазні лідери взяли владу в свої руки і перейшли на контрре­волюційні позиції.

Остаточний розгром революційно-визвольних сил відбувся з уча­стю англо-російської інтервенції, що прийшла на допомогу контррево­люції. У грудні 1911 р. меджліс знову було розпущено, а дію консти­туції зупинено. Було розігнано енджумени і добровільні військові за­гони, закрито ліві газети. Однак, незважаючи на поразку, Іранська революція підірвала панування феодально-монархічного ладу і знищи­ла реакційну феодальну династію Каджарів. Країна вступила у новий етап свого розвитку — етап переходу від феодалізму до капіталізму.

У політичному відношенні Китай був феодальною державою з го­стрими міжусобними протиріччями. Маньчжурська династія, яка пе­ребувала при владі з XVII ст., здійснювала капітулянтську політику щодо імперіалістичних держав і всіма засобами пригнічувала народні маси.

У 1895 р. в Китаї було створено першу революційну політичну організацію — «Союз відродження Китаю», яка поставила собі за мету повалення маньчжурської династії. На чолі цієї організації стояв революціонер-демркрат Сунь Ятсен.

Влітку 1905 р, кілька революційних організацій в еміграції об'єдналися в «Об'єднаний союз» («Тунміинхой»), який очолив Сунь Ятсен. З листопада 1905 р. почала виходити газета «Міньбао» (орган «Союзу»), яка відіграла важливу роль у розмежуванні ліберальних і демократичних елементів у національно-визвольному русі.

Ідеологічною основою китайської революції стали три принципи Сунь Ятсена: націоналізм, демократія, народний добробут. Перший принцип — націоналізм — полягав у прагненні до повалення маньч­журської династії і завоювання країною незалежності. Другий — на­родовладдя, демократія — закликав до перетворення Китаю на бур­жуазно-демократичну республіку. Третій — народний добробут — включав розв'язання аграрного питання шляхом забезпечення «рівних прав на землю», практичне виконання якого означало фактично націоналізацію землі. Програмні принципи Сунь Ятсена відповідали віковим прагненням народних мас.

У 1906—1910 рр. в різних провінціях Китаю неодноразово спа­лахували збройні повстання робітників, солдат, селян проти маньч­журського панування. Імператор змушений був йти на певні поступки, на проведення в життя деяких реформ і обіцяв запровадити консти­туцію. Але боротьба не припинилась.

У вересні 1911 р. в провінції Сичуань спалахнуло велике народне повстання, а в жовтні цього ж року під керівництвом членів «Об'єднаного союзу» повстало м. Учань в центрі Китаю. Ці події по­клали початок синьхайської революції (1911 рік — рік «синьхай» за китайським календарем). На кінець листопада 1911 р. 15 провінцій проголосили свою незалежність від маньчжурського уряду.

У Нанкіні 1 січня 1912 р. було урочисто проголошено створення Китайської республіки, її тимчасовим президентом став Сунь Ятсен. З його участю була створена «тимчасова конституція», яка вперше проголошувала рівні права всіх громадян, свободу слова і друку, ор­ганізацій, віросповідання, недоторканість особи тощо.

Китайська революція відкривала шлях до прогресу. Але уряд Сунь Ятсена, сформований в основному з буржуазних лібералів, став на шлях обмеження революції. Під тиском прибічників компромісу Сунь Ятсен у лютому 1912р. був змушений відмовитися від президен­тської посади на користь генерала Юань Шикая, якого активно підтримували реакційно-поміщицькі верстви та імперіалістичні дер­жави. Наступні спроби Сунь Ятсена виправити свою помилку, підняти війська проти Юань Шикая не здобули підтримки мас.

Результатом китайської революції 1911 — 1913 рр. було повален­ня феодальної монархії і встановлення республіки. Проте основні за­вдання революції залишилися нерозв'язаними. Ліберальна буржуазія на чолі з Юань Шикаєм загальмувала подальший розвиток революції, послідовне проведення демократичних політичних і соціальних пере­творень. Збереглося феодальне гноблення і засилля іноземних колонізаторів. Маньчжурську династію замінила диктатура китайських мілітаристів. Однак китайська революція зробила багато для пробуд­ження народу, для завоювання свободи і створення послідовно демок­ратичних установ.

У 1905 — 1908 рр. відбулося піднесення демократичного і рево- люційного рухів в Індії: Вони мали антиколоніальне спрямування і відбувались під гаслами: «свараджа» («власне управління») , «свадеші» («власне виробництво»). Боротьбу розпочав робітничий клас Бенгалії, підтриманий населенням інших районів. Антифеодальна та ан­тиімперіалістична боротьба робітничого класу, селянства і буржуазії проти місцевих експлуататорів і англійських колонізаторів стихійно перетворилася на загальнонаціональних рух за незалежність і демок­ратичні свободи. Керівником цієї боротьби виступила партія індійської буржуазії — Національний конгрес. Під впливом народного руху по­чалося політичне розмежування всередині цієї партії. Національно-революційні елементи на чолі з Тілаком виступили за національну не­залежність країни. Праві елементи Національного конгресу, захища­ючи інтереси великої буржуазії, прагнули зміцнити її позиції за рахунок феодалів.

Найвищим піднесенням революційної боротьби в Індії став за­гальний страйк 100 тис. робітників Бомбея в червні 1908 р., виклика­ний арештом Тілака. В ході цієї боротьби відбулися сутички з поліцією, сталися перші барикадні бої. Проте на тісний союз з «низа­ми» індійська буржуазія йти не хотіла. Соціальне визволення мас у розрахунки буржуазії не входило. Вона намагалася втягнути народ в антиколоніальну боротьбу під своїм керівництвом, але не давала тру­дящим піднятися до самостійних соціальних виступів проти експлуатаціїї.

10. Розкріпіте зміст поняття "Пробудження Азії".

На початку XX ст. значно активізувались революційно-демократичні і національно-визвольні рухи в Афганістані, Кореї, Монголії, Індонезії, країнах Африки. Ці виступи мали антиімперіалістичний, ан­тиколоніальний характер.

Пробудження Азії засвідчило, що на міжнародній арені з'явилася нова революційна сила — національно-визвольний рух пригнічених народів Сходу. З наступом імперіалізму в країнах Азії, Латинської Америки й Африки визначились два основні взаємопов'язані процеси, про які вже говорилось раніше. Забезпеченню послідовних і вирішаль­них успіхів визвольного руху перешкоджала поляризація класових і політичних сил, що призводила до глибоких внутрішніх протиріч. Найгостріше ці протиріччя виявились між буржуазією і трудовими верствами населення.

Найбільш демократичною з національно-визвольних революцій в Азії на той час була китайська революція.

У кінці XIX — на початку XX ст. Китай виявився фактично поділеним на сфери впливу між Англією, Францією, Німеччиною, Японією і Росією, які суперничали між собою. США проголосили док­трину «відкритих дверей», намагаючись потіснити своїх конкурентів і     завоювати в Китаї міцні позиції.

ТЕМА 3. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА. РЕВОЛЮЦІЙНІ ПРОЦЕСІЇ В СВІТІ /1914-1918/.

1.Загострення міжімперіалістичних суперечностей на початку ХХ ст. Створення у Європі двох ворожих воєнно-політичних союзів.Розкриваючи справжні причини першої світової війни, необхідно усвідомити, що внаслідок нерівномірного економічного розвитку різних капіталҐстичних країн, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі. Німеччина після 70-х р. XIX ст. розвивалася у З—4 рази швидше, ніж Англія і Франція, а Японія — разів у 10 швидше, ніж Росія. Особливо високого ступеня розвитку капіталізму досягли С1ІІА, внаслідок чого США і Німеччина, які раніше відставали в еко­номічному розвитку, на зламі XIX—XX ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції, відсунувши Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ ринків сировини і збуту.

На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у світі відігравала наявність чи відсутність колоніальних володінь. До початку XX ст. поділ світу між великими державами в основному був завершений. Колоніальні імперії створили головним чи­ном Англія та Франція, натомість у Німеччини, США та Японії бра­кувало колоніальних володінь. Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з головних причин першої світової війни.

роз­подільчих пунктах Гомеля і Кременчука, де формувалися частини для відправки на фронт, заворушення солдат у Харкові тощо.

До руху робітників і селян приєдналися національні меншості Росії. Різке підвищення революційної активності мас, які не хотіли жи­ти по-старому, свідчило про «кризу низів».

Із зростанням революційного руху поглиблювалася і «криза верхів». Війна з особливою силою виявила всю глибину суперечностей між царським режимом і дійсними потребами економічного і суспільного розвитку країни. На початку 1917р. країна опинилася пе­ред загрозою загальної господарської розрухи. Кожен день війни кош­тував російському народу близько 50 млн. рублів. Режим самодержав­ства наскрізь прогнив. За період війни змінилося 4 голови Ради міністрів, б міністрів внутрішніх справ, 4 військових міністри, З міністри іноземних справ. Поразки царської армії на фронті розладнали весь старий урядовий механізм, озлобили проти нього всі класи на­селення.

Армія ставала все менш надійною. Факти свідчили, що вже другій половині 1916 р. армія почала перетворюватись із захисника царизму на його ворога, а на початку 1917 р. вона вже стала силою, готовою до повстання.Як же складалась ситуація в Україні у ці роки?

Війна негативно вплинула на стан промисловості і сільського гос­подарства України. Вже в перші місяці війни було закрито майже 400 промислових підприємств, а в 1915—1917 рр. — понад 1400. На десят­ках і сотнях заводів і фабрик обсяг промислового виробництва скоро­тився на 30—50 і навіть на 75%. Розвалювався транспорт, що викли­кало загострення продовольчої кризи. Зросли ціни.

У сільському господарстві не вистачало робітників, реманенту, робочої худоби. Посівна площа у 1916 р. скоротилась на 1 млн. 900 тис. десятин, валовий збір зерна у порівнянні з 1913 р. впав на 200 млн.-пудів.

Поділена між ворогуючими державами — Росією й Австро-Угор­щиною — Україна вже від початку першої світової війни зазнала ве­ликих руйнувань. Майже 3 млн. українців воювали у складі російської армії, 250 тис. — у складі австрійської. Вони боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й актив­но намагалися знищити їхній національний рух. Найгіршим було те, що українців змушували вбивати один одного.

На Східній Галичині та Північній Буковині, що стали ареною жорстоких боїв між військами австро-німецького блоку і царської Росії, посилився соціальний і національний гніт. Як австро-угорська, так і російська адміністрації нехтували найелементарнішими правами українців.

З осені 1915р. почалася евакуація організацій та установ з Пра­вобережної України. Київський університет переведено до Саратова, політехнічний інститут — до Воронежа. Було навіть порушене питан­ня про евакуацію Києво-Печерської лаври з її святинями. Вивозили бібліотеки, музеї.