Соцiально-полiтичний розвиток свiту наприкiнцi XIX - початку ХХ ст.

ТЕМА 1. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТУ НАПРИКІНЦІ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ.

1.   Історична обумовленість буржуазних перетворень в Європейській країнах.

Період промислової рево­люції охоплює етап з 50-х до середини 90-х рр. XIX ст. Саме на цих хронологічних рамках слід особливо наголосити, тому що деякі за­рубіжні вчені невиправдано їх розширюють. Так, італійський дослід­ник К.Чіполла розуміє під промисловою революцією «всі соціальні, економічні і культурні процеси, що відбувалися у Європі і частково в Росії з 1750 по 1900 рр.».

Про хід промислової революції свідчать темпи зростання світового промислового виробництва з 3,18% у 1802—1812 рр. до 58,7% У 1900 р. З 70-х рр. XIX ст. почалося масове виробництво сталі, яке стало одним з найважливіших показників промислової потужності. Світова виплавка сталі зросла з 1870-го р: по 1900-й р. з 520 тис.т до 28,3 млн.т. Це зростання в основному спостерігалося у країнах «моло­дого» капіталізму — Сполучених Штатах Америки, Німеччині та ін. У передових країнах Європи й у США утвердилось панування великої машинної індустрії. Разючі зміни відбулися в галузі транспорту. Якщо в 1840 р. загальна довжина залізничної колії в світі не перевищувала 9 тис. км, то вже у 1870 р. залізничні шляхи простяглися на відстань 210 тис.км. Бурхливо розвивалась світова торгівля. У цей час місто остаточно відокремилось від села, великі капіталістичні підприємства витіснили ремісничі майстерні, виникли великі фабричні міста.

Суть процесів, які відбувалися, полягала в тому, що створювався і зміцнювався матеріальний базис нового буржуазного ладу. Буржуаз­на промисловість і торгівля становили його підвалини.

2.  Поясніть, яку роль відіграють буржуазні революції в перетвореннях суспільного життя.

3.   Дайте пояснення, коли і за яких умов відбуваються буржуазні революції. Чому в різних країнах вони відбуваються не в один час і відрізняються одна від одної тривалістю розвитку?

Для розуміння другого питання теми ґрунтовного аналізу вима­гає положення про роль буржуазних революцій в Європі і США у XVIII — XIX ст. У Західній Європі епоха буржуазних революцій охоплює період (приблизно) з 1789 по 1871 рр. Буржуазні революції, що ста­лися в той період, відіграли вирішальну роль у міжформаційних змінах, у переході від феодалізму до капіталізму.Так, необхідно згадати оцінку Великої французької революції 1789 р. як головної події на шляху встановлення соціального пануван­ня буржуазії. Вона зумовила наступний розвиток по капіталістичному шляху не лише Франції. За її безпосереднього впливу сталися буржу­азні революції в інших європейських країнах та у Латинській Америці. Справу, розпочату Великою французькою революцією, продов­жили буржуазні революції 1848—1849 рр., які відбулися у Франції, Німеччині, Австрії, Італії. Це були найбільші революційні події XIX ст. На наш погляд, при трактуванні другої хвилі буржуазних революцій доцільно звернути увагу на виявлення діалектичного зв'язку всесвітньо-історичного і локально-історичного процесів, що відбува- лися. Загальним завданням буржуазних революцій того періоду було знищення феодально-абсолютистських порядків, які гальмували роз­виток капіталізму. З цієї точки зору вони мали типовий характер, єдину мету — впровадження буржуазних принципів у економічні і суспільно-політичні відносини в країнах. Конкретний зміст соціально-економічних перетворень зумовлювався специфікою країни.

Так, у Франції, де з феодалізмом і абсолютизмом було покінчено ще під час революції 1789—1794 рр., об'єктивним завданням революції, було повалення панування самої тільки фінансової аристократії і вста­новлення панування класу буржуазії в цілому. У Німеччині на перший план Виступали проблеми ліквідації політичної роздробленості, ство­рення державної єдності. В Італії вирішення тих самих завдань допов­нювалось прагненням звільнити північну частину країни від австрійського гніту. В Австрії революція повинна була покінчити з найбільш реакційною монархією в Європі і звільнити пригноблені на­роди від національного гніту. Слід підкреслити, що в цілому в рево­люціях того періоду значну роль відігравало національне питання.

Аналіз показує, що цикл буржуазних революцій в Європі закінчився в основному в 1848—1849 рр., хоч процес вирішення по­ставлених ними завдань тривав аж до 70-х рр. XIX ст. Першим і го­ловним наслідком буржуазних революцій, що охоплюють цілу історичну епоху, було те, що після їхньої перемоги у Західній Європі створилась система буржуазних держав, головним чином національ­них.

Роль буржуазних ре­волюцій полягала в стимулюванні розвитку капіталізму і бурхливого наукового, технічного та культурного процесів XIX ст.

Конкретно-історичного аналізу вимагає і другий важливий результат буржуазних революцій — повалення феодально-абсолютистських монархій в Західній Європі. Під ударами буржуазних революцій  захитались могутні монархічні династії Капетингів (Франція), Гогенцоллернів (Німеччина), Габсбургів (Австрія). Цікаво, що останнім ча-.сом помітно зріс суспільний інтерес до доль європейських (втому числі російської) монархій. Це, очевидно, пояснюється бажанням по-новому уявити минуле, зрозуміти, які сили визначали історичний розвиток, який вплив на перебіг історичних подій мали особи монархів, а також глибше з'ясувати обставини загибелі останніх представників монархій.   Французька монархія була однією з найдавніших у Європі. У ранньому середньовіччі — поклали їй початок королі а династії Меровингів (448—752 рр.) і Каролінгів (752—987 рр.). Як національна дер­жава вона остаточно склалася за королів з династії Капетингів, які, починаючи з 987 р., правили Францією майже 800 років. За цей час французька монархія пережила чимало злетів і падінь. За Генріха IV (1589—1610 рр.), Людовика ХІІІ  (1610—1643 рр.), Людовика XIV (1643—1715 рр.) монархія досягла найбільшого розквіту.

Є ще один аспект теми, на який треба звернути увагу. У сучасній літературі він визначається як контрреволюційний інтервенціоналізм, що означає об'єднання зусиль феодально-абсолютистських монархій для придушення буржуазних революцій. Контрреволюційний інтер­венціоналізм виявився одним із головних знарядь європейської ре­акції, яка намагалася, відстояти свої позиції. Починаючи з коаліцій, утворених феодально-монархічними державами на чолі з Англією про­ти Великої французької революції, через інтервенцію Священного союзу проти революцій в Італійських державах і Іспанії в 1820—1823 рр., придушення національно-визвольних рухів у Польщі в 1830—1831 рр., Угорщині та Італії в 1848—1849 рр. тягнеться низка спроб збройного експорту реакції. Це була одна з форм боротьби старих панівних класів з новим суспільним ладом.

Таким чином, можна зробити висновок, що феодально-мо­нархічні кола незважаючи на свою історичну приреченість, тривалий час вперто намагалися втримати владу і прибутки. Революційні події 1789—1870-х рр. були одним із важливих історичних етапів класової боротьби в Європі. Рух буржуазії проти феодально-абсолютистських сил був у той період головним стрижнем, основою історичного процесу, його об'єктивним змістом.

На основі вивчення фундаментальних наукових досліджень і уза­гальнень можна зрозуміти суть третього історичного результату бур­жуазних революцій — переходу від абсолютизму до буржуазної дер­жави, від необмеженої монархії, до буржуазної республіки, за якої вер­ховні органи державної влади повністю або частково обирались на певний строк. Слід звернути увагу на суть терміна «буржуазний пар­ламентаризм». Буржуазний парламентаризм — це система правління у буржуазних державах, за якої формально, за конституцією, законо­давча влада належить виборному парламенту.

Взагалі слід зазначити, що проблема держави належить до важ­ливих теоретичних питань сучасної науки. Звертаючись до історіогра­фічних досліджень цієї теми у різних галузях сучасної історичної на­уки, можна краще зрозуміти специфіку їхнього підходу до концепції держави, розширення міжгалузевих зв'язків, появу нових методів і методик аналізу цієї складної проблеми.

Як здійснювався злам старої феодальної влади і утверджувався новий буржуазний лад, найбільш чітко можна уявити за документами Великої французької революції. Радимо ознайомитись із збірником «Документи истории Великой французской революции» (М., изд-во МГУ, 1990), який був опублікований до 200-річчя революції. Багато важливих і цікавих документів друкуються тут вперше. Політичний маніфест революції — «Декларацію прав людини і громадянина» 1789 р. було покладено в основу багатьох інших декларацій про права і сво­боди людини, які приймалися пізніше. За конституцією у Франції встановлювався республіканський лад. Вища законодавча влада нале­жала Законодавчим зборам — парламенту, який обирали громадяни Франції; найважливіші законопроекти підлягали затвердженню наро­дом на первинних зборах виборців. Вища виконавча влада надавалась Виконавчій раді із 24 осіб. Половина членів цієї ради щорічно онов­лювалась. Конституція проголошувала демократичні принципи.

Підсумовуючи сказане, можна зробити однозначний висновок,, що саме Франція тоді втілювала найбільш прогресивні тенденції суспільного розвитку.

У 1789—1870 рр. у багатьох європейських країнах було вперше створено або значно зміцнено буржуазне-парламентські органи влади. Аналізуючи процеси розвитку буржуазного парламентаризму, слід звернути увагу на такі напрями: 1) виборче право, структура і склад парламентських зібрань, їхній зв'язок з виборцями; 2) політичні функції зібрань і їхні відносини з виконавчою владою; 3) історичні традиції і новації в розвитку європейського парламентаризму.

4.   Поясніть, чим обумовлена різноманітність форм буржуазних революцій.

Так, у Франції, де з феодалізмом і абсолютизмом було покінчено ще під час революції 1789—1794 рр., об'єктивним завданням революції, було повалення панування самої тільки фінансової аристократії і вста­новлення панування класу буржуазії в цілому. У Німеччині на перший план Виступали проблеми ліквідації політичної роздробленості, ство­рення державної єдності. В Італії вирішення тих самих завдань допов­нювалось прагненням звільнити північну частину країни від австрійського гніту. В Австрії революція повинна була покінчити з найбільш реакційною монархією в Європі і звільнити пригноблені на­роди від національного гніту. Слід підкреслити, що в цілому в рево­люціях того періоду значну роль відігравало національне питання.

правило, виступали орієнтовані на капіталістичний шлях розвитку представники аристократії, інтелігенції, військових (як це частково було у Росії).

Визначимо особливості європейського, американського і російського лібералізму. Європейський лібералізм був ідеологією про­мислової буржуазії, яка стояла при владі в союзі з іншими панівними верствами, і являв собою широкий соціально-політичний та ідеологіч­ний рух, конституюючий елемент організації буржуазії у процесі пе­реходу від феодалізму до капіталізму. Важливу роль відігравали бур­жуазні політичні партії. 1877 року було засновано ліберальну партію у Великобританії. У Франції уже 1879 року до влади прийшла партія поміркованих республіканців, яка відбивала інтереси великої буржу­азії тощо. Щодо американського лібералізму, то науковці, досліджуючи до­лю європейської ліберальної спадщини в США в епоху буржуазної ре­волюції кінця XVIII ст., виявили, що з її надр вийшли дві американські ідейно-політичні традиції — демократична, яка згодом стала класич­ною моделлю лібералізму в США, і поміркована, що лягла в основу американського консерватизму. Саме тоді виразники демократичної" ліберальної традиції, в першу чергу Джефферсон, Франклін, Пейн, розробили соціально-егалітарну (зрівняльну) доктрину, котра відповідала сподіванням середніх і нижчих верств американського на­селення. Засвоєння американським лібералізмом соціально-егалітарних рис, які набули не тільки ідеологічного виразу, але й прак­тичного втілення, не означало, проте, перетворення його на соціалістичне вчення. Навпаки, це допомагало лібералізмом. успішно конкурувати з соціалізмом і радикалізмом. У США склалася класична система двох політичних буржуазних партій — республіканської і де­мократичної, коли обидві виражали інтереси великої і середньої бур­жуазії.

Конкретно-історичний аналіз російського лібералізму свідчить, що він розвивався у своєрідних умовах Росії майже протягом півтораста років, являючи собою і буржуазний світогляд, і одну з структурних форм капіталістичних відносин. Диференційований, стадіальний аналіз є необхідним для дослідження російського лібералізму згідно з такими типологічними категоріями як структурна форма, світогляд, політична форма, порівняння з лібералізмом на За­ході, врахування національної специфіки. Такий аналіз свідчить, що (за шкалою Е.Шмідта) російський лібералізм частково відповідає третьому типу. Цікаво ознайомитись з поглядами зарубіжних авторів на розвиток російського лібералізму.

Під час висвітлення проблеми лібералізму доцільно звернути увагу на концепцію анархізму, яка була дуже поширена в кінці XIX — на початку XX ст. Анархізм — дрібнобуржуазна суспільно-політична течія, що заперечує державу і будь-яку політичну владу, сповідує необмежену свободу окремої особи. Анархізм склався в 40— 60-х рр. XIX ст. і поширився в Іспанії, Італії, Франції, країнах Латин­ської Америки, а також у Росії. Ідеологами анархізму були М.Штірнер, П.Прудон, М.Бакунін, П.Кропоткін та ін. Анархізм розглядав державу виключно як орган насильства, джерело всіх соціальних негараздів — економічної нерівності, експлуатації тощо. Анархізм виступав за не­гайне знищення державної влади (в результаті стихійного бунту мас), за створення автономних асоціацій виробників, заперечував політичну боротьбу робітничого класу, існування політичних партій.

Ідея свободи особи, безвладдя сама по собі ще не була анархізмом, бо не існувало того соціального ґрунту, на якому ця ідея могла б еволюціоніювати. Тільки за капіталізму вимоги абсолютної свободи і негайного знищення держави, заперечення будь-яких авто­ритетів, набули відносно масової бази серед найпригнобленіших і зу­божілих верств дрібної буржуазії. Взагалі анархізм як ідейно-теоре­тична течія має широкий спектр: від ідей скрайнього індивідуалізму до скрайнього колективізму, від релігійного містицизму до галасливої революційності й т.п. Крім того, анархізм, хоч як це не парадоксально, заперечує будь-яку політику, - навіть і таку, що відбиває стихійні настрої мас.

У сучасній науковій літературі інтерпретація анархізму неодно­значна і багатопланова: від оцінок його як суто ідеалістичної течії до визнання вкрай реакційним. Ідеї сучасного анархізму і ліворадикалізму вважають ірраціональними (нелогічними) і небезпечними для суспільства.

1.2.   Зародження робітничого руху на Заході, його еволюція й ідейні основи.

Розглядаючи друге питання, згадаємо, що у кінці ХІХ ст. знач­ного впливу на розвиток світових соціальних процесів набули соціалістична ідеологія, соціалістичний рух. Він розвивався переважно на теоретичній базі марксизму. В кінці 70-х — на початку 80-х рр. виникли пролетарські партії у Франції, Бельгії, Італії, Швейцарії, соціалістичні групи й організації в Англії, Росії, Сполучених Штатах Америки. Трохи пізніше було створено пролетарські партії в Австрії, Швеції, Норвегії та інших європейських країнах. Із зміцненням робітничих партій зростало прагнення до встановлення зв'язків між ними. Значною подією в соціалістичному русі було створення II Інтер­націоналу. Це відбулося 14 липня 1889 р. в Парижі на марксистському конгресі, В роботі конгресу взяли участь 400 делегатів від соціалістич­них організацій 22 країн, у тому числі від таких великих і впливових партій як німецька, австрійська, французька, двох соціалістичних ор­ганізацій США та ін. Це був найзначніший міжнародний з'їзд за всю історію робітничого руху.