Розвиток православної церкви в Криму і північній Таврії в кінці хviii – cередині хiх ст. та її правовий статус

     У 1803 р. Миколаївська губернія була перейменована в Херсонську, а Новоросійськ отримав попередню назву – Катеринослав. Таким чином, у Південній Україні в 1803 р. остаточно оформилися три губернії: Катеринославська, Херсонська і Таврійська. Ці губернії увійшли до складу Новоросійського краю. Керівником цієї адміністративної одиниці був Новоросійський генерал-губернатор, резиденція якого знаходилася в Одесі. Генерал-губернатор мав широкі повноваження у сфері управління вказаними землями. Перетворення ж Таврійської області у губернію свідчило про підвищення статусу цієї території.

     Адміністративні зміни в Північному Причорномор'ї позначилися і на становищі Новоросійської єпархії. 21 лютого 1804 р. Новоросійський архієпископ Афанасій переніс єпархіальну кафедру з Новомиргорода до Катеринослава [11, с. 14]. З цього моменту архієрей став іменуватися архієпископом Катеринославським, Херсонським і Таврійським. По суті, відтворювалася єпархія, що існувала в період царювання Катерини II. Правда, центр її перемістився з Полтави до Катеринослава. У віданні Катеринославської єпархії знаходилися православні парафії трьох губерній Новоросійського краю: Катеринославської, Херсонської і Таврійської. Перекопське духовне правління знов було переведене до Сімферополя. Сімферопольське духовне правління контролювало тільки кримські православні парафії.

     Єпархія Катеринославська, Херсонська і Таврійська проіснувала в такому вигляді з 1804 по 1837 рр. Тепер звернемося до статистичних даних по Таврійській губернії. Найбільш чітко динаміку росту числа православних парафій у зазначений період можна простежити в Криму. Так, у 1804 р. на півострові діяло 18 храмів (за іншими даними – 21), у 1834 р. – 23 храми, у 1837 р. – 27 церков [30, с. 274]. Як бачимо, у період з 1783 по 1804 рр. завдяки зусиллям греків і перших російських поселенців у Криму було освячено 16 храмів. Наступні 30 років (1804 – 1834 рр.) характеризуються «застоєм» кримського православ'я. У середньому кожні 6 років з'являлася лише 1 нова церква. Становище стало змінюватися на краще в середині 30-х рр. XIX ст. За 3 роки (1834 – 1837 рр.) богослужіння стали відбуватися в 4 нових церквах. Це свідчило про певне зміцнення позицій православ'я на півострові.

     Статистика по Дніпровському повіту Таврійської губернії являє собою подібну картину. Якщо в 1793 р. у повіті діяло 9 православних церков, то на початку 1838 р. – 18 [32, с. 65]. У середньому протягом кожних 5 років у Дніпровському повіті з'являвся 1 новий храм. Це дуже низький показник, враховуючи фактор зростання населення регіону. У Мелітопольському повіті в 1834 р. діяло 19 церков [32, с. 62].

     Таким чином, на момент розділу Катеринославської єпархії у Таврійській губернії існувало більше 64 православних парафій, у тому числі в Криму – 27, у Північній Таврії – більше 37 парафій. Поширення православ'я в Таврійській губернії відбувалося повільними темпами. Особливо це характерно для Криму, який залишався переважно мусульманським регіоном. Катеринославська духовна консисторія не вживала належних заходів щодо посилення впливу православ'я на кримське населення. Значною мірою це було пов'язано з віддаленістю Катеринослава, центра єпархії, від Кримського півострова.

     У зв'язку зі скасуванням у 1800 р. Феодосійсько-Маріупольського віка-ріатства в Криму постійно виникали проблеми з управлінням парафіями, заснованими греками. Саме цим був викликаний указ, що надійшов 31 грудня 1821  р. у Сімферопольське духовне правління з Катеринославської духовної консисторії. В указі повідомлялося: «Для зручнішого ведення в цьому духовному правлінні справ і для скорочення зайвого листування церкви Криму розділити на дві частини і призначити в них благочинним над грецькими церквами нинішнього благочинного протоієрея Георгія Спиранде, а над російськими церквами, із включенням і міста Перекопа Миколаївської і Вірменського Базару Георгіївської церков, протоієрея Михайла Молчанова» [23, с. 63]. На підставі указу Катеринославської духовної консисторії 17 лютого 1822  р. Сімферопольське духовне правління прийняло рішення створити в Криму два благочинія: російське і грецьке. Певною мірою грецькі парафії Криму знову отримували автономію, але вже не у вигляді власної єпархії, а в рамках Катеринославської єпархії Російської Православної церкви. Введення посади благочинного грецьких церков у Криму свідчило про визнання російськими ієрархами своєрідності грецького православ'я. На введенні цієї посади наполягав Катеринославський архієпископ Іов Потьомкін, який у свій час очолював грецьку Феодосійську єпархію.

     Як випливає з указу Сімферопольського духовного правління, в листопаді 1827 р. у Криму діяло вже 2 грецьких благочинія [23, с. 64]. Однак згодом ці благочинія втратили суто грецький характер. На чолі їх стали призначати не тільки греків, але й представників інших національностей. До середини 1830-х рр. відбулася повна уніфікація російських і грецьких парафій у Криму. Релігійна уніфікація була частиною більш широкої програми русифікації Кримського півострова, окресленої російським урядом ще наприкінці XVIII ст. Періодичні поступки православним грекам були лише тактичним маневром, спрямованим на досягнення головної мети.

     З часом кількість православних парафій у Катеринославській єпархії зростала. Катеринославська духовна консисторія не могла вже впоратися з великим обсягом робіт [12, с. 51]. Тому Синод вирішив заснувати на Півдні України нову єпархію. Цю ідею схвалив Микола І. Своїм указом від 9 травня 1837 р. російський імператор розділив єпархію Катеринославську, Херсонську і Таврійську на дві нові єпархії: Катеринославську і Херсоно-Таврійську [24, с. 219]. Катеринославська єпархія відтепер обмежувалася територією однойменної губернії. Єпархія Херсонська і Таврійська містила в собі, відповідно, Херсонську і Таврійську губернії Новоросійського краю. Крім того, до складу Херсонської єпархії увійшла частина парафій Кишинівської єпархії. У віданні Херсонського архієпископа в 1837 р. знаходилося 512 церков і 4 монастиря. У зв'язку з утворенням нової єпархії виникло питання про місцеперебування її архієрея. Новоросійський генерал-губернатор граф М. Воронцов наполягав на тому, щоб резиденція Херсонського архієпископа розташовувалася в Херсоні [24, с. 221]. Цю пропозицію слід визнати розумною з точки зору інтересів православної церкви, оскільки Херсон знаходився в центральній частині Херсоно-Таврійської єпархії. Однак у Синоді перемогла інша точка зору. Вищий орган Російської Православної церкви заснував єпархіальну кафедру в Одесі, на західній околиці єпархії. Синод вважав за доцільне перебування Новоросійського генерал-губернатора і Херсонського архієпископа в одному місті. Дійсно, генерал-губернатор мав широкі права у вирішенні церковних проблем. Однак для православного духовенства Таврійської губернії віддаленість від єпархіального центру мала негативні наслідки. Через великі відстані листування з одеським духовним начальством займало багато часу. Дисциплінарні і господарські питання вирішувалися вкрай неоперативне. У той же час залежність таврійських священнослужителів від Херсонської (а по суті, Одеської) духовної консисторії була дуже жорсткою, більшість парафіяльних проблем у Таврії розв'язувалися лише із санкції єпархіального керівництва. Тому не дивно, що в Криму іслам зберігав домінуючі позиції, а серед слов'янського населення Таврійської губернії поширювалися старовірські, протестантські і сектантські погляди.

     Херсоно-Таврійська єпархія діяла з 1837 по 1859 рр. За цей час змінилося три архієпископа [1, с. 85]. Особливо слід відзначити діяльність Інокентія Борисова. Завдяки його зусиллям у 1850-ті рр. у Криму було засновано 6 нових чернечих обителей, тоді як до того з кінця XVIII ст. на півострові приймав прочан лише Балаклавський Георгіївський монастир [19, с. 41]. Створення мережі православних монастирів у Криму істотно зміцнило позиції християнства в цьому мусульманському регіоні.

     У середині листопаду 1848 р. у Криму діяло 48 православних храмів [30, с. 275]. 9 з них не мали причту, богослужіння в них проводилися нерегулярно. До таких церков відносилися цвинтарні, домові і при деяких закладах. Тому постійно діючими в 1848 р. слід вважати 39 православних храмів.

     В усій Таврійській губернії на початку 1853 р. функціонували 104 парафіяльні церкви [5, с. 203]. По повітах губернії храми розподілялися наступним чином: Сімферопольський повіт – 11 церков, Євпаторійський повіт – 2, Перекопський повіт – 2, Феодосійський повіт – 8, Ялтинський повіт – 11, Севастопольське градоначальство – 2 (не враховуючи армійських храмів), Керч-Єнікальське градоначальство – 3, Дніпровський повіт – 22, Бердянський повіт – 13, Мелітопольський повіт – 31 церква.

     На початку 1857 р. у Таврійській губернії діяло вже 115 парафіяльних православних церков [11, с. 22]. 32 храми не мали постійного причту [11, с. 23]. Таким чином, у губернії в період з 1853 по 1857 рр. з'явилося 11 нових православних парафій. Цей показник свідчить про динамічний розвиток православ'я в Таврії у 1850-ті рр. Однак перше місце за чисельністю своїх послідовників у Таврійській губернії займав іслам. У 1857 р. на 115 православних церков приходилося 1700 мечетей [13, с.94]. З 608832 жителів Таврії православні складали всього 244782 чол. Документи також вказують, що на той час у Таврійській губернії діяли 6 лютеранських парафій, 4 католицьких і 5 вірмено-григоріанських [32, с. 131].

     Православна церква в Таврії мала деякі національні особливості. У 1848 р. у Криму з 39 постійно діючих церков 20 були засновані росіянами й українцями, 18 – греками, 1 – болгарами [30, с. 281]. З парафіян неросійських церков розмовляли грецькою мовою 5827 чол., татарською (татаромовні греки) – 1408 чол., болгарською – 1463 чол. [30, с. 281]. У 1857 р. богослужіння грецькою мовою проводилися в 7 церквах Таврійської губернії, болгарською мовою – у 3 церквах [32, с. 76]. Синод РПЦ і керівництво Херсонської єпархії поступово вводили церковнослов'янську мову богослужіння у грецьких парафіях Криму. Це був один із способів русифікації єдиновірців.

     У зв'язку зі збільшенням кількості православних парафій зростала чисельність таврійського духовенства. У лютому 1857 р. у Таврійській губернії проживало 420 священно- і церковнослужителів: 14 протоієреїв, 130 священиків, 66 дияконів, 210 паламарів [11, с. 84]. У ревізьких матеріалах за 1858 р. відзначалося, що в Таврійській губернії православне духовенство становить 1094 чол., мусульманське – 7579 чол. [13, с. 137]. 274 чол. служили у вірмено-григоріанських, католицьких і караїмських храмах. Статистика 1858 р. свідчить, що в Таврії мусульманських священнослужителів було в 7 разів більше, ніж православних.

     Російський уряд прагнув посилити вплив православної церкви в Криму, перетворити півострів у християнський край [21, с. 372]. Однак зусилля в цьому напрямку були явно недостатніми. Вищенаведені цифри свідчать, що й у 50-ті рр. XIX ст. Крим залишався переважно мусульманським регіоном. У цьому переконався і сенатор фон Брадке, який інспектував на початку 1850-х рр. Херсонську єпархію [17, с. 329]. У доповіді Синоду сенатор відзначав, що духовне керівництво єпархії занадто віддалене від півдня Таврії і слабо впливає на ситуацію в даному регіоні.

     28 лютого 1853 р. доповідь фон Брадке була затверджена Миколою І [23]. За пропозицією сенатора у складі Херсоно-Таврійської єпархії утворювалося Херсонське вікаріатство. Вікарний єпископ, який підпорядковувався Херсонському архієпископу, контролював усі повіти Таврійської губернії і Херсонський повіт Херсонської губернії. Його кафедра знаходилася в Херсоні. На утримання вікаріатства з казни щорічно виділялося 2495 крб. сріблом. Першим Херсонським вікарієм став настоятель кримських скитів архімандрит Полікарп. Він керував вікаріатством з 1853 по 1858 рр. [25, с. 60]. У 1858 р. його замінив Антоній. Антоній пробув на своїй посаді зовсім недовго і був переведений до Пензи. У 1859 р. Херсонське вікаріатство скасували у зв'язку зі створенням Таврійської єпархії.

     Про повноваження Херсонського вікарія ми можемо мати уяву завдяки розпорядженню, яке 20 листопада 1857 р. Херсоно-Таврійський єпископ Ди-митрій надіслав Полікарпу [25, с. 137]. Полікарп, як Херсонський вікарій, мав наступні права: призначення людей на причетницькі місця в парафіях; переведення причетників з одного місця на інше за їхнім проханням чи за необхідності; посвята у стихар гідних причетників; дозвіл на вступ у шлюб. Щорічно до Херсонського вікарія повинні були надходити клірові відомості з інформацією про причетників. Ці відомості потім передавалися в Херсонську (Одеську) духовну консисторію. Інші проблеми життя таврійських парафій вирішувалися в Одесі, у тому числі питання про видачу платні священнослужителям.

     Неважко помітити, що повноваження Херсонського вікарія виявилися дуже обмеженими. Вікаріатство відало лише дрібними питаннями парафіяльного життя. У цілому ж вікарій цілком залежав від одеського начальства. Про це свідчать і архівні документи. У 1853 – 1859 рр. таврійські священики і благочинні вели листування майже винятково з Одесою, вкрай рідко звертаючись з проханнями в Херсон. Таким чином, Херсонське вікаріатство перетворилося у непотрібну бюрократичну структуру. Таврійське духовенство нічого не виграло від цього нововведення.

     Окупація Криму англо-франко-турецькими військами в 1854 – 1855 рр. наклала серйозний відбиток на подальший розвиток подій у Таврії. Значна частина кримських татар підтримала загарбників. По закінченні Кримської війни (1853-1856 рр.) багато кримських татар, побоюючись переслідувань з боку російської влади, переселилося до Туреччини. Кримська війна спровокувала нову хвилю татарської еміграції. Питома вага кримських татар у складі населення Криму на початку 60-х рр. XIX ст. зменшилася [26, с. 516]. Цим вирішила скористатися російська громадськість Криму. У 1859 р. група впливових мешканців півострова звернулася до Синоду з проханням заснувати в межах Таврійської губернії самостійну православну єпархію [11, с. 18]. Прохачі вважали помилковим рішення про ліквідацію в 1800 р. Феодосійсько-Маріупольської єпархії, тому що це різко послабило позиції православної церкви в Криму. Прохання знайшло підтримку у Новоросійського генерал-губернатора графа Олександра Строганова.

     1 листопада 1859 р. Святіший Синод направив на затвердження Олександру II спеціальну доповідь про відкриття в Таврійській губернії нової єпархії РПЦ [11, с. 18]. У доповіді містилися конкретні пропозиції щодо організації Таврійської єпархії. 16 листопада 1859 р., перебуваючи у Царському Селі, імператор схвалив доповідь Синоду. Таврійській єпархії присвоювався другий клас (Катеринославо-Херсоно-Таврійська і Херсоно-Таврійська єпархії також були другокласними). При Олександро-Невському соборі в Сімферополі засновувалася кафедра єпископа Таврійського і Сімферопольського. Херсоно-Таврійська єпархія перетворювалася у Херсонську і контролювала парафії Херсонської губернії.

     Синод пішов на створення в 1859 р. самостійної Таврійської єпархії з кількох причин. По-перше, масова еміграція кримських татар у післявоєнні роки і зміцнення позицій православної церкви в Криму в період управління єпархією Інокентія Борисова створювали сприятливі умови для перетворення Кримського півострова у християнський край. Таврійська єпархія мала розвинути цю тенденцію. По-друге, у середовищі російського населення губернії відчувався вплив старовірів. За офіційними даними, у лютому 1857 р. у Таврійській губернії проживало 3030 старовірів [32, с. 68]. Нова єпархія повинна була повернути хоча б частину з них до лона православної церкви. По-третє, представникам єпархії треба було вести ідеологічну боротьбу з протестантами, що переселилися у свій час з Європи, а також з російськими сектантами (скопцями, молоканами, духоборами). Частина православного населення Таврії потрапила під вплив цих релігійних груп. По-четверте, Таврійській єпархії наказувалося дисциплінувати православне духовенство губернії, тому що серед священнослужителів спостерігався занепад моральних цінностей, а православні парафіяни все рідше відвідували церковні богослужіння. У цілому створення Таврійської єпархії позитивно позначилося на розвитку православ'я в Криму і Північній Таврії у наступні десятиліття.

     Завершуючи огляд загального стану православної церкви в таврійських землях у 1800 р. – середині XIX ст., відзначимо наступне. Заходи російського уряду і Синоду РПЦ в першій половині XIX ст. по підтримці православної церкви в Таврійській губернії (області) виявилися малоефективними. Феодосійсько-Маріупольська єпархія, центр якої знаходився в Криму, проіснувала всього тринадцять років. Недосконалість механізмів управління таврійськими православними парафіями і монастирями негативно впливала на економічне становище духовенства в регіоні. У багатьох випадках священнослужителі були позбавлені можливості оперативно вирішувати власні господарські та фінансові проблеми. Це, у свою чергу, гальмувало процес посилення позицій православної церкви в Південній Україні. Архієреї і консисторії Катеринославської і Херсонської єпархій були занадто віддалені від Таврії і приділяли мало уваги таврійським парафіям. Внаслідок цього в першій половині XIX ст. домінуючі позиції в Криму займав іслам. У материкових повітах Таврійської губернії діючі церкви не забезпечували належною мірою духовні потреби православних жителів. Крім того, у цих повітах активну діяльність виявляли європейські протестанти, російські старовіри і сектанти. Вагомий внесок у зміцнення православної церкви в Криму в середині XIX ст. зробив Херсонський архієпископ Інокентій Борисов. Російська влада періодично йшла на поступки православним грекам, дозволяючи їм створювати в Криму автономні церковні структури. Однак вже в середині XIX ст. у багатьох грецьких храмах півострова богослужіння велися за російськими зразками. Колись впливова грецька Гото-Кефайська єпархія поступово розчинилася в надрах РПЦ. Незважаючи на труднощі, до середини XIX ст. православна церква в Таврійській губернії значно зміцніла, що стало основою для її подальшого піднесення у другій половині століття.