Розвиток православної церкви в Криму і північній Таврії в кінці хviii – cередині хiх ст. та її правовий статус

     Феодосійська єпархія проіснувала всього тринадцять років – з 1787 по 1800 рр. [25, с.61]. У період з 1787 по 1791 рр. кафедра вікарного єпископа знаходилася у Феодосії при грецькій Введенській церкві. У тому ж місті протягом чотирьох років діяла і Феодосійська духовна консисторія. Оскільки Феодосійсько-Маріупольські єпископи з 1787 р. постійно проживали у Старому Криму, у 1791 р. їхню кафедру і Феодосійську духовну консисторію перевели до Старого Криму, у палац, влаштований князем Григорієм Потьом-кіним з нагоди подорожі Катерини II до Криму.

     За тринадцять років у Феодосійській єпархії змінилося п'ять вікарних єпископів. Першим з них був Дорофій Возмуйлов (7 березня 1787 р. – 10 жовтня 1790 р.) [22, с. 21]. Дорофій мав грецьке походження. Раніше він служив настоятелем грецького монастиря в Ніжині. У 1789 р. за дорученням Г. Потьомкіна Дорофій здійснив поїздку в Маріуполь і Маріупольський повіт, де вербував греків для служби на російському Чорноморському флоті. Єпископ набрав 500 чол. і відправив їх у Таганрог у розпорядження бригадира П. Пустошкіна. Місія Дорофія мала важливе значення, тому що здійснювалася під час другої російсько-турецької війни. Дорофій помер і був похований у Таганрозі.

     Дорофія змінив Мойсей Гумилевський (5 червня 1791 р. – 5 жовтня 1792 р.) [20, с. 261–262]. М. Гумилевський прийняв сан єпископа Феодосійського і Маріупольського в Ясах у присутності Г. Потьомкіна, з яким перебував у дружніх відносинах. Мойсей добре знав грецьку мову, оскільки раніше займався перекладами з цієї мови. 6 листопада 1791 р. покровитель М. Гуми-левського Г. Потьомкін помер. Недоброзичливці Г. Потьомкіна висловлювали невдоволення і Мойсеєм. Ставлення до єпископа погіршилося. Мойсей болісно переживав перенесення єпархіальної кафедри з Феодосії до Старого Криму. Старий Крим у той час був заштатним провінційним містечком, населеним переважно мусульманами. М. Гумилевському, який звик до столичного життя, важко було освоїтися в нових умовах. Крім того, в нього розвилася епілепсія. Пригнічений стан і хвороба призвели до того, що в ніч з 5 на 6 жовтня 1792 р. М. Гумилевський вчинив самогубство. Смерть Мойсея демонструє, наскільки крихким було становище православної церкви в Криму на початку 90-х рр. XVIII ст.

     З 27 лютого 1793 р. по 13 травня 1796 р, справами Феодосійської єпархії керував Іов Потьомкін, родич Григорія Потьомкіна [7, с. 60]. Іов Потьомкін був освіченою людиною, володів польською і молдавською мовами. При ньому в 1794 р. до Феодосійської єпархії були приписані церкви Чорноморського козачого війська на Таманському півострові.

     Про життя і діяльність вікарного єпископа Гервасія (травень 1796 – 1798 рр.) ніяких відомостей на сьогоднішній день не виявлено. Останнім єпископом Феодосійським і Маріупольським був грек за походженням Христофор Судима (1798-1799 рр.). На своїй посаді він знаходився всього один рік. 16 жовтня 1799 р. його перевели до Харкова [3, с. 461].

     Поява в Новоросійському краї грецької єпархії сприяла відродженню православ'я в Криму і поширенню його у Приазов'ї. За даними двох єпархіальних відомостей за вересень і листопад 1793 р. [29, с. 212], у Маріупольському повіті налічувалося 24 православних храми, у Криму – 21. До православних парафій у Маріупольському повіті було приписано 2866 дворів, у Криму – 682.

     Відомості про кількість православних храмів у Феодосійській єпархії містяться не тільки за 1793, але і за 1799 р. М. Родіонов вказує, що в Маріуполі й Катеринодарі (у двох містах) налічувалося 49 церков, у Маріупольському окрузі – 20, у землях Чорноморського козачого війська (Фанагорійський повіт на Тамані) – 23, у Криму – 8 [25, с. 73–74]. М. Родіонов також відзначає, що в 1799 р. у Криму відновлено й освячено 8 церков. У такому випадку виходить, що наприкінці 1799 р. у Криму діяло всього 16 православних парафій. Але, як свідчать документи, вже восени 1793 р. на півострові функціонував 21 храм. Відповідно, дані М. Родіонова щодо кількості християнських церков у Криму в кінці XVIII ст. є заниженими.

     Наприкінці XVIII ст. кримські християни дуже часто зазнавали труднощів з відправленням релігійних обрядів через відсутність храмів у місцях їхнього проживання. Навіть у Старому Криму, центрі Феодосійської єпархії, місцеві православні жителі не мали можливості в 1793 р. відвідувати власну церкву, про що свідчить єпархіальна відомість: «У Феодосійському архієрейському будинку похідна Успенська церква мала, в яку ходять для слухання Божого співу за відсутністю парафіяльної церкви великоросіяни, малоросіяни і греки, що мешкають у Старому Криму, і отримують від штатних священиків треби» [29, с. 213].

     Крім того, при проведенні православних богослужінь виникала мовна проблема. Більшість християн Криму становили греки. Священики ж, особливо в містах, були в основному російські, тому що практично весь грецький клір переїхав з Криму до Приазов'я в 1778 р. Російські священики вели служби церковнослов'янською мовою, незрозумілою для греків. Про наявність цієї проблеми в Сімферополі в церковних документах сказано наступне: «У повітовому місті Сімферополі греків обох статей триста душ, але церкви грецької немає, а відносяться вони до Російської церкви, що там є, однак у требах внаслідок незнання сімферопольськими російськими священиками їхньої мови мають неабияку нужду» [29, с. 213]. Серед російських священиків мало хто добре знав грецьку мову, що ускладнювало їхнє спілкування з місцевим православним населенням.

     У відновленні старих і будівництві нових храмів у Криму брали участь три групи греків: греки, що залишилися на півострові в 1778 р.; «албанські» греки з архіпелагу; вихідці з Анатолії. «Албанці» утворили Балаклавський грецький батальйон і заснували в Південно-західному Криму кілька сіл, у кожному з яких побудували (або відновили) церкву. Про анатолійських греків відомо, що в 1789 р. вони утворили парафію при Успенській церкві в Бахчисараї, а в 1792 р. побудували Петропавловську церкву в Севастополі [15, с. 207].

     Незважаючи на значну кількість парафій, кримські греки не мали соборних церков. У 1799 р. Феодосійська духовна консисторія планувала перетворити у соборні Успенську церкву в Єнікале, Миколаївську – в Карасубазарі, Успенську – в Бахчисараї [17, с. 78]. При кожному соборі передбачалося утворити наступний штат: протопіп – один, священиків – двоє (один з них обов'язково грек), диякон – один, дячок – один, паламар – один. Внаслідок місцевої дорожнечі, нерозвиненості господарства і торгових промислів причти соборних церков повинні були утримуватися за рахунок плати парафіян за виконання треб. Державне фінансування грецьких соборів не передбачалося. План створення соборів був відправлений на затвердження в Синод. Цей план реалізувати не вдалося, оскільки незабаром Феодосійсько-Маріупольська єпархія була ліквідована.

     У Таврійській області Феодосійська єпархія охоплювала тільки грецькі парафії, розташовані в Криму. У материкових повітах області (Дніпровському і Мелітопольському) православні громади створювали переважно українці, а також вихідці з великоросійських губерній. Грецьких поселень тут не було. З цієї причини православні парафії Північної Таврії підпорядковувалися не Феодосійській, а Катеринославській єпархії. Церква Костянтина й Олени, заснована в Сімферополі російськими солдатами й офіцерами незабаром після приєднання Криму до Росії, також перебувала у віданні Катеринославського архієпископа. У цьому зв'язку слід визнати помилковим твердження М. Родіонова про те, що православні храми, розташовані в материкових повітах Таврійської області, перебували у підпорядкуванні Феодосійсько-Маріупольського єпископа [25, с. 72].

     Єпархіальна відомість за листопад 1793 р. повідомляє, що на цей час у Дніпровському повіті вже діяло 9 православних церков [29, с. 212]. М. Роді-онов вказує, що до 1799 р. у материковій Таврії введено в дію ще 12 храмів. Таким чином, наприкінці XVIII ст. у Північній Таврії функціонувала, як мінімум, 21 православна парафія.

     Про загальну чисельність православного населення в.Таврійській області ми можемо скласти уявлення на основі статистичних даних за 1793 р. Офіційна відомість вказує, що із 157133 жителів Таврійської області селяни православного сповідання складали 11917 чол., розділяючись на казенних –8258 чол., і поміщицьких – 3659 чол. [29, с. 212]. Але православне населення Таврії не обмежувалося тільки селянами. Загальну ж його чисельність відомість не повідомляє. У той же час М. Родіонов, посилаючись на підрахунки А. Скальковського, вказує, що в 1793 р. у Таврійській області проживало 36299 православних (священнослужителів з родинами – 122 чол.). Але А. Скальковський виходив з того, що населення Таврії у 1793 р. перевищувало 200000 чол., тому його дані щодо християн можуть виявитися не зовсім достовірними.

     Зростання кількості православних парафій у північних повітах Таврійської області призвело до того, що 5 травня 1794 р. Катеринославський митрополит Гавриїл наказав заснувати в обласному центрі Сімферопольське духовне правління [4, с. 31]. Нове правління, будучи структурним підрозділом Катеринославської єпархії, відало російськими (східнослов'янськими) парафіями Таврійської області (Дніпровський і Мелітопольський повіти), стежило за порядком серед місцевих священно- і церковнослужителів. Урочисте відкриття Сімферопольського духовного правління відбулося 2 червня 1794р.

     Зміна влади в Петербурзі в 1796 р. призвела до серйозних адміністративних нововведень на Півдні України, позначившись на структурі православної церкви в цьому регіоні. 12 грудня 1796 р. імператор Павло І видав указ, згідно з яким Катеринославська губернія, Вознесенське намісництво і Таврійська область об'єднувалися у Новоросійську губернію [11, с. 14]. Катеринослав перейменовувався у Новоросійськ. На території скасованої Таврійської області створювалися два повіти: Акмечетьський і Перекопський [6, с. 215].

     У 1797 р. Катеринославський митрополит Гавриїл став іменуватися митрополитом Новоросійським і Дніпровським [11, с. 14]. 31 грудня 1797 р. указом Синоду кафедра Гавриїла разом з консисторією і семінарією була переведена з Полтави до Новомиргорода. Духовне правління, яке контролювало російські парафії колишньої Таврійської області, перемістилося з Акмечеті (Сімферополя) до Перекопа.

     У липні 1799 р. вийшов указ Павла І, який наказував Синоду розміщати православні єпархії в межах певних губерній [3, с. 461]. У Новоросійській губернії на цей час існували дві єпархії: російська Новоросійська і грецька Феодосійська. Відповідно до імператорського указу, Синод РПЦ прийняв рішення ліквідувати Феодосійську єпархію. 16 жовтня 1799 р. єпископ Феодо-сійський і Маріупольський Христофор був переведений до Харкова. Нового єпископа вже не призначали. 8 січня 1800 р. у Феодосійську духовну консисторію надійшов указ із Синоду, в якому повідомлялося про розформування Феодосійсько-Маріупольського грецького вікаріатства [15, с. 210]. Грецькі православні парафії Криму і Приазов'я переходили у безпосереднє підпорядкування Новоросійській єпархії.

     Указ Синоду сповістив про ліквідацію автономної грецької церковної структури в РПЦ. В указі називалася причина ліквідації: «...внаслідок малої кількості церков, яких не більше 66-ти...» [15, с. 209]. Однак справа не тільки в кількісних показниках. Рішення Синоду, безсумнівно, мало і політичне підґрунтя. Згода Катерини II на створення грецької єпархії у 1787 р. демонструвала прихильність Росії до греків як до основних союзників у Криму. Але в 90-ті рр. XVIII ст. Росія значно зміцнила свої позиції в Тавриді. Турецька загроза Криму лишилася в минулому. Значна частина кримських татар емігрувала до Малої Азії. Російському уряду вдалося створити в Криму слухняні і підконтрольні органи влади. У цих умовах зникла необхідність у відстоюванні Петербургом грецьких інтересів на півострові. Завдання Росії полягало в іншому – провести поступову русифікацію краю. Існування ж грецької єпархії зміцнювало автономістські тенденції в середовищі південноросійських греків, що не відповідало цілям Петербурга. Перший крок до ліквідації Феодосійської єпархії був зроблений ще в 1794 р., коли до єпархії приписали парафії Чорноморського козачого війська, заснованого колишніми запорізькими козаками, що не мали ніяких грецьких коренів. Робилася спроба поступово розчинити греків у слов'янському середовищі, формально зберігаючи грецьку єпархію. На чолі Феодосійського вікаріатства призначалися не тільки греки, але й росіянин за походженням Іов Потьомкін, українець Мойсей Гумилевський. Липневий 1799 р. указ Павла І був лише формальним приводом до злиття Феодосійської єпархії з Новоросійською.

     Занепад християнства в Криму, який почався в 1475 р. у зв'язку з завоюванням півострова турками, закінчився в 1778 р. переселенням більшої частини кримських християн у приазовські степи. Православна церква в Криму практично припинила своє існування. Включення земель Кримського ханства в 1783 р. до складу Російської імперії сприяло відродженню православ'я в Криму і утворенню православних парафій у Північній Таврії. Однак заходи російського уряду і Синоду Російської Православної церкви, спрямовані в кінці XVIII ст. на підтримку православної церкви в Таврійській губернії (області), виявилися малоефективними.

 

 

 

 

                                          

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                РОЗДІЛ 3

 РЕОРГАНІЗАЦІЙНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ УРЯДУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В СФЕРІ ЄПАРХІАЛЬНОГО РАЙОНУВАННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В КРИМУ І ПІВНІЧНІЙ ТАВРІЇ В 1800 р. – СЕРЕДИНІ XIX СТ.

 

     З 1800 по 1804 рр. усі таврійські православні парафії були складовою частиною Новоросійської єпархії. У 1803 р. Святіший Синод заснував нову церковну адміністративно-судову посаду – благочинний церков [11, с. 53]. У віданні благочинного знаходився певний церковний округ. До кола обов'язків благочинного входили нагляд за станом церков і церковно-парафіяльних шкіл, вирішення суперечок, що виникали серед духовенства округу. Благочинний призначався єпархіальним архієреєм з числа священиків і протоієреїв місцевих церков. За свою працю благочинний щорічно одержував 120 крб. із сум гаманцевого збору (требних доходів). Крім того, йому виплачувалася додаткова допомога для духовенства. З часом кількість благочинних у Криму і Північній Таврії збільшувалася. У середині XIX ст. за благочинними закріплювалися церкви тих чи інших повітів.

     Російський імператор Олександр І, прийшовши до влади, вирішив повернутися до того адміністративного устрою на Півдні України, який існував за часів Катерини II, зробивши в ньому деякі зміни. За його указом від 8 жовтня 1802 р., Новоросійська губернія розділялася на три губернії: Катеринославську, Миколаївську і Таврійську [11, с. 14]. Таврійська губернія мала ті ж кордони, що і ліквідована у грудні 1796 р. Таврійська область. Губернським центром став Сімферополь. Таврійська губернія розділялася на сім повітів. Чотири з них знаходилися в Криму: Сімферопольський, Перекопський, Євпаторійський і Феодосійський. У материковій частині губернії було організовано два повіти: Дніпровський і Мелітопольський. До складу Таврії входив також Тмутараканський повіт на Таманському півострові. У 1820 р. Тмутараканський повіт був виведений з підпорядкування Таврійської губернії. У 1838 р. у Криму з'явився Ялтинський повіт, а в 1842 р. у Північній Таврії був створений Бердянський повіт. У Криму діяли також два градоначальства: Керч-Єнікальське і Севастопольське. Ці градоначальства безпосередньо підпорядковувалися Санкт-Петербургу.