Розвиток православної церкви в Криму і північній Таврії в кінці хviii – cередині хiх ст. та її правовий статус

     У нашому розпорядженні є відомості про те, що в 1774 р. Гото-Кефайський митрополит Ігнатій призначив Димитрія Триполіта священиком у церкву Іоанна Предтечі в Керчі [10, с.21]. При цьому Д. Триполіт формально перебував у підпорядкуванні Синоду РПЦ. Подібний статус керченський священик зберіг і після переїзду духовенства Гото-Кефайської єпархії з Криму на територію Росії, у Приазов'я, в 1778 р. Таким чином, перша парафія РПЦ у Криму з'явилася вже в 1774 р. Саме керченський храм Іоанна Предтечі став духовним центром для так званого албанського (арнаутського) війська, утвореного з греків, переселених до Росії.

     Тим часом становище християнського населення в Криму в 1770-ті рр. погіршилося. Пов'язано це було, в першу чергу, з російсько-турецькою війною 1768 – 1774 рр. Кримськотатарська армія брала участь у бойових діях на боці Туреччини. Кримські греки симпатизували православній Росії. У 1771 р. російські війська вступили на територію Криму. З цього моменту російський військовий контингент постійно перебував на півострові. Доброзичливість грецького населення до російських військ обурила татар. Проти греків ханський уряд вжив репресивні заходи. Як відзначає А. Маркевич [18, с. 6], спалахи репресій проти них мали місце в 1770, 1772 і 1774 рр. Християни були обкладені великими податками, їх називали рабами хана. Серйозних обмежень зазнала діяльність православної церкви. Грекам забороняли будувати нові храми і ставити на них хрести. Деякі християни через це переходили в іслам. У 1777 р. частина християн переселилася на територію Росії.

     27 квітня 1771 р. у розпалі російсько-турецької війни в Крим прибув новий митрополит Ігнатій [25, с. 40]. Кримські татари кілька разів намагалися його вбити. Кримський хан Девлет-Гірей змушений був ховати митрополита від убивць. Екстремісти ледве не розправилися з помічником Ігнатія протоієреєм Трифілієм. Його також врятував Девлет-Гірей. У своїх записках Трифілій відзначав, що Девлет-Гірей звільнив його й Ігнатія лише після того, як одержав за них 500 червінців.

    Вперше за довгий час життя Гото-Кефайського митрополита опинилося в небезпеці. Крихкий релігійний мир у Криму був порушений. Виникла загроза ісламізації грецького і вірменського населення Криму. Ймовірно, в силу цих обставин митрополит Ігнатій поставив питання про можливість переселення кримських греків у межі православної Росії з метою збереження віри і національних звичаїв. Про це мова йшла в листі Ігнатія до Синоду РПЦ від 29 вересня 1771 р., а також у листі до Катерини II від 8 грудня 1772 р. [14, с. 12–13]. Незабаром після підписання Кючук-Кайнарджийського мирного договору в 1774 р. Ігнатій звернувся до командування російських військ у Криму з проханням узяти всіх кримських християн під особливе заступництво уряду Росії [25, с. 41].

     Після довгих вагань Катерина II погодилася переселити греків на безлюдні землі Приазов'я, в Азовську губернію. Разом з греками вирішили переїхати до Росії кримські вірмени – григоріани і католики за віросповіданням. Операцію по переселенню християн було доручено командуючому російськими військами в Криму Олександру Суворову. У 1778 р. напередодні переселення греки висунули перед російським урядом низку умов. Деякі з них стосувалися становища грецького православного духовенства у Приазов'ї: «Митрополиту Ігнатію до смерті бути при цих поселеннях (приазовських), підпорядковуючись безпосередньо Святішому Синоду; також і теперішнім священикам залишатися всім при своїй пастві і виконувати свої обов'язки за власними звичаями, залежачи в усьому від митрополита Ігнатія; він же висвячує священиків та інших церковників» [36, с. 60]. У Петербурзі з цими умовами погодилися.

     З 18 липня по 28 вересня 1778 р. кількома партіями християни в супроводі російських військ залишили територію Криму [36, с. 62]. Усього виїхало 31386 чол., у тому числі греків – 18300, вірменів – 12598, грузинів – 219, валахів – 161 чол. [13, с. 72]. Усі православні священнослужителі (61 чол.) разом із родинами залишили півострів. При цьому 27000 християн вирішили й надалі жити в Криму. На операцію по переселенню людей в Азовську губернію уряд витратив 75092 крб. 92 коп. [18, с. 20]. На початку 1779 р. кримська знать одержала з Росії компенсацію за вихід християн з Криму: хан Ша-гін-Гірей став власником 50000 крб., а інші 50000 крб. призначалися братам хана, беям, мурзам і ханським чиновникам [18, с. 21].

     Греки, які переселилися в Азовську губернію, заснували місто Маріуполь і двадцять селищ [2, с. 201]. Під час переїзду багато греків померло внаслідок заразної хвороби [2, с. 200]. Митрополит Ігнатій вказував, що греки залишили в Криму 82 храми [8, с.162]. Перед виселенням греки розібрали багато храмів, а будівельний матеріал закопали глибоко в землю, щоб мусульмани не могли ним скористатися [33, с. 174]. Подекуди на місці церков греки посадили дерева, щоб втаємничити від татар факт існування храмів.

     Переселення православних Криму в Азовську губернію стало можливим завдяки наполегливій агітації останнього Гото-Кефайського митрополита Ігнатія і наближених до нього священиків, наляканих утисками з боку татар. Російське керівництво сприяло переміщенню значної маси людей з Криму, враховуючи дві обставини. По-перше, необхідно було освоювати землі Азовської губернії, які відносно недавно увійшли до складу Російської імперії. Землеробські навички греків виявилися в цій ситуації конче потрібними. По-друге, вихід християн з Тавриди економічно послабляв Кримське ханство, оскільки землеробством у Криму займалися переважно греки.

     Водночас у Петербурзі вирішували ще одну проблему. У випадку приєднання Криму до Росії (а це було справою часу) у складі Російської держави опинилася б православна Гото-Кефайська єпархія, підпорядкована Константинопольському патріархату. Російська влада напевно спробувала б підпорядкувати цю єпархію Синоду РПЦ. У перспективі міг виникнути конфлікт між двома православними церквами. Переїзд же всього грецького православного духовенства з Криму до Росії у 1778 р. автоматично ліквідував Гото-Кефайську єпархію Константинопольського патріархату. В Азовській губернії грецькі священнослужителі ставали вже підданими Росії. Константинопольський патріарх внаслідок цієї комбінації позбавлявся податкових надходжень з Криму.

     У відповідності з колишніми обіцянками 14 березня 1779 р. Катерина II підписала спеціальний указ, який регламентував статус митрополита Ігнатія і Гото-Кефайського духовенства в Росії [25, с. 42]. Згідно з указом, за Ігнатієм довічно зберігався титул «митрополита Готфейського і Кефайського». Формально Ігнатій залежав від архієпископа Словенського і Херсонського, але на практиці підпорядковувався безпосередньо Синоду РПЦ. Ігнатій був архієреєм для всіх грецьких переселенців з Криму. Гото-Кефайський митрополит висвячував грецьких священиків у разі потреби. Указ наказував колегії економії щорічно виділяти на утримання Ігнатія та його будинку 3000 крб. Священики, що вийшли з Криму, повинні були залишатися зі своїми парафіями і на новому місці проживання. Таким чином, Гото-Кефайська єпархія не зникла. І хоча офіційно в Російській імперії подібна єпархія не створювалася, в дійсності вона існувала в Азовській губернії і входила до складу РПЦ.

     Після виїзду всього грецького духовенства православ'я в Криму прийшло у повний занепад. Не залишилося священиків, які б могли проводити богослужіння в церквах для кримських греків. Таке становище викликало занепокоєння навіть у мусульманської влади Криму. У червні 1781 р. у село Біюк-Ламбат на Південному Березі прибув грецький священик з Анатолії Костянтин (Константіос) Спиранде [36, с. 64]. Бахчисарайські греки просили хана Шагін-Гірея залишити священика в Криму для богослужінь. Однак Костянтин відмовився. Тоді Шагін-Гірей посадив його у в'язницю і протримав за ґратами тридцять днів. Лише після цього К. Спиранде погодився вести службу в Успенській скелі під Бахчисараєм (у колишньому монастирі), періодично виїжджаючи до храму святого Феодора в Мангушах. Шагін-Гірей подарував священику будинок у Бахчисараї і виноградний сад. Костянтин проводив служби також і для російських військ, розквартированих під Бахчисараєм. У зв'язку з переселенням 1778 р. у Бахчисараї греків практично не залишилося. В Успенському храмі молилося всього п'ятеро греків [16, с.22]. Через відсутність григоріанського священика до них приєдналися чотири вірмени. Грецькі переселенці в 1778 р. забрали з Успенського монастиря все церковне начиння. Тому К. Спиранде використовував під час служб церковні речі, привезені ним з Анатолії..

     Політичні обставини створили загрозу для життя К. Спиранде. Син священика Григорій згодом згадував, що мусульманські фанатики хотіли вбити його батька і всіх греків Бахчисарая, підозрюючи їх у симпатіях до Росії [16, с. 23]. Костянтин змушений був ховатися в одного з греків у винограднику під землею. Тільки після приєднання Криму до Росії він зміг відновити богослужіння в Успенській скелі. Переслідування К. Спиранде свідчать про те, що до 1783 р. православна церква в Криму фактично припинила своє існування.

     Таким чином, трьохсотлітнє османське правління в Криму сприяло послабленню позицій православної церкви на півострові, скороченню чисельності православних парафій, занепаду монастирів. Російсько-турецька війна 1768 – 1774 рр. спонукала кримську владу до посилення тиску на грецьке духовенство. Нарешті, в 1778 р. операція російської влади по переселенню християн з Криму до Приазов'я призвела до повної ліквідації православної церкви в Тавриді. Це сприяло посиленню ісламу, який остаточно став домінуючою релігією в Криму. Як бачимо, політика православної Росії щодо Кримського ханства призвела до повного занепаду православ'я в Криму. Цю негативну обставину більшість дослідників обходить стороною. Лише Ю. Катунін робить на ній особливий наголос [11, с. 13].

     2. 2. Заходи царського уряду в церковній сфері Крима і Північної Таврії             в 1783 – 1800 рр. та їх правова основа

     У 1783 р. Кримське ханство було ліквідоване і увійшло до складу Російської імперії. Указом Катерини II від 2 лютого 1784 р. на колишніх ханських землях була утворена Таврійська область, яка містила в собі Кримський півострів, землі на північ від Перекопу до кордонів Катеринославського намісництва, а також Таманський півострів [29, с. 211]. Центром Таврійської області став Сімферополь.

     1783 р. виявився переломним і в історії кримського християнства. На момент приєднання Криму до Росії на півострові діяли всього дві православні парафії [10, с.16]. З тих православних храмів, що збереглися, налічувалося цілих – 33, а розорених – 25 [9, с. 44]. Росія як православна держава вживала заходів щодо відродження православ'я в Криму і поширення його на материкових землях Таврії. Насамперед слід вказати на зрівняння у правах представників православного і мусульманського духовенства. Православні парафії припинили сплату податків до державної казни, як це мало місце в Кримському ханстві.

     Російська влада заохочувала також переселення в Таврійську область (губернію) етнічних груп православних народів. Спочатку головну роль у відродженні православ'я в Криму відігравали греки. Цьому сприяло, зокрема, переселення албанських греків з Керчі та Єнікале до Південно-західного Криму, у район Севастополя і Балаклави. Згодом поступово збільшувалася чисельність російського й українського населення Таврії за рахунок переселенців із внутрішніх губерній. У XIX ст. у регіоні з'явилися болгарські посе-лення. Заселення Криму християнами російська влада використовувала для посилення свого впливу на півострові. Якщо наприкінці XVIII ст. Крим належав до суто мусульманських регіонів Росії, то вже до середини XIX ст. чисельність християнського населення на півострові значно зросла, хоча мусульман було більше. Масова еміграція кримських татар до Туреччини по закінченні Кримської війни згодом призвела до того, що домінуючою релігією в Криму стало православ'я. Повіти Північної Таврії ще з кінця XVIII ст. були заселені майже виключно православними і старовірами.

     Землі Кримського ханства, приєднані в 1783 р. до Росії, одночасно потрапили у сферу впливу РПЦ. У зв'язку з цим розглянемо питання про єпархіальне районування православної церкви на Півдні України у зазначений період. Згідно указу Катерини II, 9 вересня 1775 р. була заснована Словено-Херсонська єпархія з кафедрою в Полтаві [29, с. 211]. У підпорядкуванні єпархії знаходилися землі теперішньої Східної України, територія скасованої Запорізької Січі, а. також володіння між Дніпром і Південним Бугом, які відійшли до Росії за умовами Кючук-Кайнарджийського мирного договору. Парафії, засновані кримськими греками у Приазов'ї в 1778 р., також увійшли до складу вказаної єпархії. Складовою частиною Словено-Херсонської єпархії стали в 1783 р. і колишні землі Кримського ханства. Переважна більшість православних парафій, що з'явилися в Криму відразу після приєднання півострова до Росії, була створена греками. Тому ці парафії перебували у підпорядкуванні митрополита Ігнатія, який мав кафедру в Маріупольському соборі. Якщо врахувати, що Ігнатій керував також православними церквами Маріупольського повіту, то стає очевидним, що офіційно не визнана Гото-Кефайська грецька єпархія містила в собі з 1783 р. територію Кримського півострова Таврійської області і Маріупольського повіту Катеринославського намісництва.

     16 лютого 1786 р. митрополит Ігнатій помер і був похований у Маріуполі [25, с. 42]. Російські греки на короткий час залишилися без духовного пастиря. У тому ж році Словено-Херсонська єпархія була перейменована в єпархію Катеринославську, Херсонську і Таврійську (далі вживається термін «Катеринославська єпархія») [11, с.14]. Це стало наслідком злиття Новоросійської та Азовської губерній в єдину Катеринославську губернію.

     Катеринославська єпархія займала величезну територію. Єпархіальна кафедра в Полтаві була занадто віддалена від Північного Причорномор'я. Але саме цей регіон привертав увагу урядових чиновників, оскільки його треба було заселити і забезпечити в ньому домінування православної церкви. Катеринославському архієпископу впоратися з цим завданням було дуже важко. Враховуючи цю складність, імператриця Катерина II підписала 7 березня 1787 р. указ про надання у допомогу Катеринославському архієпископу вікарного єпископа [29, с. 212]. Указ повідомляв: «Внаслідок великих розмірів єпархії Катеринославської і проживання в місті Маріуполі і області Таврійській греків... наказуємо бути в тій єпархії вікарію з найменуванням єпископа Феодосійського і Маріупольського... Цьому єпископу доручаємо в паству всіх греків, що оселилися в місті Маріуполі і в області Таврійській» [3, с. 450].

     Таким чином, після смерті Ігнатія невизнана Гото-Кефайська єпархія припинила своє існування, тому що новий глава грецького православного духовенства призначений не був. Указ від 7 березня 1787 р., по суті, відтворював Гото-Кефайську єпархію у вигляді Феодосійсько-Маріупольського вікарного єпископства [31, c. 448]. Російські греки в такий спосіб офіційно оформляли автономну церковну структуру у складі РПЦ. Архівні документи свідчать, що залежність Феодосійського єпископа від Катеринославського архієпископа була формальною. Вікарний єпископ безпосередньо підпорядковувався Синоду. Згода російського уряду на створення грецької єпархії в надрах Російської церкви диктувалася прагненням Росії зміцнити свої позиції на нещодавно приєднаних землях.