Розвиток православної церкви в Криму і північній Таврії в кінці хviii – cередині хiх ст. та її правовий статус

     У кінці XVIII – середині XIX ст. православ'я в Росії було складовою частиною державного апарату. Законодавчі акти, які регламентували діяльність православної церкви, поширювалися і на таврійські храми і монастирі. Деякі з цих актів стали предметом розгляду в дипломній роботі, оскільки вони допомагають краще зрозуміти правовий статус таврійського духовенства.

     Коротка характеристика законоположень, що визначали функціонування православної церкви в дореволюційній Росії, міститься у Повному зводі законів Російської імперії [23,24]. Повний звод описує майнові права монастирів, парафіяльних церков та архієрейських будинків, а також права й обов'язки окремих ченців і священнослужителів. Вивчаючи Повний звод, можна простежити еволюцію законодавства, яке регулювало процес наділення землею православних храмів, чернечих обителей та єпархіальних архієреїв.

     У Повному зводі містяться лише загальні відомості про правовий статус православної церкви в Росії. 6 грудня 1829 р. Микола І підписав іменний указ за № 3323, адресований Синоду [23]. Указ був покликаний врегулювати деякі питання внутрішнього життя церкви. В указі визначаються особливості церковної власності на землю, порядок утримання будинків для священно- і церковнослужителів. Через важке економічне становище багатьох православних причтів серйозна увага приділяється заходам щодо надання матеріальної допомоги бідним парафіям. З подібними труднощами постійно стикалося і таврійське духовенство, про що свідчать численні джерела.

     У першій половині 50-х рр. XIX ст. влада Таврійської губернії спробувала збільшити на підконтрольній їй території земельні наділи православних парафій і ввести церковну панщину. Впровадити ці обтяжливі для селян нововведення місцеві посадовці мали намір шляхом поширення на Таврійську губернію дії затвердженого імператором 20 липня 1842 р. «Положення» про забезпечення православного сільського духовенства землями, будинками й одноразовою допомогою в деяких губерніях Західної Росії [24]. При вивченні даного питання доцільно звернутися безпосередньо до змісту зазначеного документа. Документ дозволяє виявити специфіку церковного землеволодіння в Криму, пов'язану з національним складом населення півострова.

     Важливим статистичним опублікованим джерелом є «Відомість християнського населення, яке вийшло з міст і сіл Криму в 1778 році, і старих церков у Криму, що залишилися після нього» [8]. Ця «Відомість» була складена О. Берт'є-Делагардом у 1901 р. і до 1995 р. не публікувалася. Джерело містить дані про кількість кримських християн, що переселилися у Приазов'я в 1778 р., згідно з рапортами О. Суворова, документами Гото-Кефайського митрополита Ігнатія і матеріалами Камерального опису Криму 1783 р. Крім того, «Відомість» надає цінну інформацію про православні храми півострова на момент ліквідації Кримського ханства. Хоча «Відомість» не є закінченою, регіональний журнал «Кримський музей» вирішив її надрукувати з попереднім коментарем А. Мальгіна.

     Опубліковані джерела з досліджуваної  теми є незначними за обсягом, але містять у собі важливі наукові дані та надають у наше розпорядження вельми цінні факти і свідчення.

                                              РОЗДІЛ 2

      ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

           В КРИМУ І ПІВНІЧНІЙ ТАВРІЇ В КІНЦІ XVIII СТ.

     2.1. Становище православної церкви в Криму під владою Османської імперії і Кримського ханства

     Православ'я в Криму має давню історію. Згідно з церковним переказом, у кримських полісах проповідував вчення Христа апостол Андрій Первозваний. До Криму на каторжні роботи були заслані деякі християни Риму. Ці люди і заклали основи християнства на півострові. Однак протягом трьох століть кримські християни піддавалися гонінням з боку влади. Та й саме місцеве населення тривалий час зберігало прихильність язичницьким культам. Тому процес утвердження християнства в Тавриді був тривалим і непростим.

     Розквіт християнства в Криму розпочався наприкінці VI ст. Дослідники пов'язують його з виникненням на півострові печерних монастирів [13, с. 62]. Період з кінця VI по останню чверть XV ст. характеризується інтенсивним розвитком християнства в Криму. У цей час збільшилася кількість православних парафій. Монастирі Челтер, Шулдан, Качі-Кальйон, Успенський, Каламіта та інші впливали на духовне й економічне життя кримських християн. У різні часи в Криму діяло п'ять православних єпархій: Херсонська, Фульська, Боспорська, Сугдейська і Гото-Кефайська [11, с. 4]. Усі вони перебували в канонічному підпорядкуванні Константинопольського патріархату. Підпорядкованість таврійських єпархій візантійській церкві обумовила їхній перехід у православ'я після церковного розколу 1054 р. Слід зазначити, що вторгнення монголо-татар у Крим, формування на півострові кримськотатарського етносу та утворення Кримського ханства не призвели до занепаду православ'я в регіоні.

     У розглянутий період православна церква в Криму економічно зміцніла. Значною мірою цьому сприяла політика державної влади. Наприклад, у Візантії у другій половині IX – X ст. церкви і монастирі значно розширили свої земельні володіння [13, с. 65]. Вони також отримували від держави різні субсидії (солемії). Наприкінці X ст. у Візантійській імперії був введений церковний податок, що стягувався з усіх поселень на користь церкви як грішми, так і натурою. Усі ці процеси розповсюджувалися і на кримські володіння Візантії.

     Не менш міцні економічні позиції православна церква займала у князівстві Феодоро. Про це свідчить стан монастирів Інкерману. У 1427 р. князь Феодоро Олексій почав будівництво фортеці Каламіта (пізніше Інкерман) у гирлі річки Чорної [13, с. 67]. Археологічні розкопки показали, що в середині XV ст. у Каламіті накопичувалася велика кількість товарного зерна. Фортеця торгувала також рибою і продуктами тваринництва. У цей процес були втягнені і монастирі Каламіти, які мали земельні угіддя і стада домашніх тварин. Підтвердженням цьому є знайдені археологами залишки численних загонів для худоби поблизу монастирів.

     Завоювання Кримського півострова турецькими військами в 1475 р. і включення його до складу Османської імперії кардинально змінили становище місцевої православної церкви. Османські, а разом з ними і кримські правителі всіляко сприяли зміцненню позицій ісламу на півострові як пануючої релігії. Православна церква в Криму періодично переслідувалася. Це призвело до скорочення чисельності православних парафій, закриття храмів, ліквідації стародавніх монастирів. Під тиском обставин деякі християни змушені були прийняти мусульманську віру. Наприкінці XV ст. у Криму збереглася єдина православна єпархія – Гото-Кефайська, яка об'єднувала прихильників східного християнства аж до їхнього переселення у Приазов'я в 1778 р. Резиденція Гото-Кефайського митрополита знаходилася в Успенському монастирі поблизу Бахчисарая.

     Про занепад православ'я в Тавриді в епоху турецько-татарського панування свідчать спогади іноземних послів і мандрівників, які в різний час відвідали півострів. Так, у 1578 р. польський посол у Кримському ханстві Мартин Броневський відвідав Інкерман [13, с. 68]. У своїх спогадах він описав печери в одній з місцевих скель, але навіть не згадав про монастир, якому ці печери колись належали. Ймовірно, турки ліквідували монастир ще наприкінці XV ст.

У березні 1634 р. російський священик Іаков Лизлов із двома товаришами прибув до Інкерману з розташування російського посольства в Бахчисараї [28, с. 689]. Він застав відомі в минулому монастирі Інкерману розореними і порожніми. З описів Іакова можна зробити висновок, що вони прийшли у занепад у 80-ті рр. XV ст. Ймовірно, тоді ж припинили існування більшість інших монастирів Криму. Іаков відзначав, що на півверсти і більше від Інкерманського монастиря в комірках, вирубаних у скелях, живуть греки і вірмени. Багато християнських церков в окрузі розорено, а «від насильства татарського благочестя не стало» [28, с. 689].

     Іаков повідомляє деякі відомості і про інші православні храми Криму [28, с. 691]. У Перекопі колись діяла велика православна церква, але до 1634 р. її вже перетворили у костьол. У Козлові (Євпаторії) соборна багато прикрашена церква стала мечеттю. Ще два православних храми – в Бахчисараї та Ескі-Юрті – також перетворені у мечеті. Священик вказував, що в околицях Бахчисарая знаходиться чимало християнських церков. Деякі з них розорені, в інших здійснюють богослужіння греки. Становище православних у Кафі (Феодосії) відрізнялося більшим благополуччям. І. Лизлов згадує про безліч діючих і добре збудованих християнських церков у цьому місті, нічого не кажучи про спаплюжені святині. Можливо, давалася взнаки близькість турецького намісника в Криму.

     Як бачимо, в XVI—XVII ст. кримське православ'я повільно, але неухильно занепадало внаслідок політики, яку проводили представники кримсько-турецької влади. Це не могло не позначитися на матеріальному становищі православної церкви. Нестатки змушували кримські парафії і монастирі звертатися за матеріальною допомогою навіть у зарубіжні країни. Відомо, що таку допомогу надавала, зокрема, Московська держава. Але вона була незначною за розмірами і не могла суттєво вплинути на негативні тенденції у православному середовищі Криму.

     Уявлення про економічне становище православної церкви в Криму в ХУП-ХУШ ст. можуть дати два фірмани, видані турецькими султанами Гото-Кефайським митрополитам відповідно в 1652 і 1759 рр. Фірман 1652 р. досліджував член Таврійської вченої архівної комісії Мурат Бей Біярсланов і опублікував його російською мовою з коментарями [35]. Зі змісту фірману випливає, що він був посланий у 1652 р. (1062 р. від хіджри) турецьким султаном Мухамедом IV чотирьом кримським кадіям: Тат-еліському, Карасусь-кому (Карасубазарському), Балаклавському і Гезлевському. Тат-елі – країна, в якій разом з мусульманами мешкають тати, тобто невірні. За версією М. Бі-ярсланова, маються на увазі Кафський і Мангупський округи, значною мірою населені християнами. Фірман повідомляє, що в 1652 р. Гото-Кефайський митрополит Давид посилав до султана прохача. Прохач скаржився, що деякі кримські християни не дотримуються релігійних обрядів і ухиляються від сплати ресимів (мита). У відповідь на скаргу Мухамед IV вказав, що згідно зі сталим звичаєм (адетом) і в силу виданого митрополиту Найвищого берату всі християнські священики, ченці й інші зіммії (християни, що сплачують податі) зобов'язані щорічно сплачувати османському уряду ресими на благодійні цілі (роздача милостині), за панаїри (ярмарки або торговища при монастирях у дні релігійних свят), монастирі, аязми (джерела, що мають цілющу силу). Щоб одружитися, православним також доводилося платити мито державі. Ханські ярлики, які належали знатному роду Яшлавських, свідчать, що християни й іудеї сплачували ресим за шлюб навіть беям. Крім того, кримська єпархія сплачувала певний податок на утримання Константинопольського патріархату, у підпорядкуванні якого знаходилася. Фірман наказував владі не чинити ніяких перешкод збирачам мита, які призначалися митрополитом. У цих людей заборонялося відбирати коней і мулів. У такий спосіб держава оберігала тих, хто виконував фіскальні функції у середовищі кримських християн.

     Звернемося тепер до фірману 1759 р. Фірман був адресований турецьким султаном Мустафою Гото-Кефайському митрополиту Гедеону на прохання Константинопольського патріарха Серафима [34]. У фірмані перераховуються османські міста і населені пункти Північного Причорномор'я, в яких проживали християни: Кафа, Мангуп, Балаклава, Судак і Азов. Самовладним духовним правителем православного населення Криму проголошувався Гото-Кефайський митрополит. Султан надавав кримській єпархії певні гарантії недоторканості. Ніхто не мав права без дозволу султана відбирати в єпархії церкви і монастирі. Як і до 1759 р., митрополит, парафії і монастирі зберігали право власності на закріплені за ними сади, городи, орні землі, хутори, млини, будинки, різні будівлі, крамниці, дрібне майно і готівку. Однак вільно розпоряджатися своїм майном православна церква могла лише у випадку своєчасної виплати державних податків. Про податки у фірмані йдеться наступне: «Єпископи, ченці і священики, що мешкають під відомством митрополита в містечках і селах, як і інші духовні люди, річні податі патріарху і митрополиту мають сплачувати... із зібраної милостині, освячення води, землі, з першого, другого і третього шлюбу, з кожного будинку одруженого по дванадцять аспр, та крім того, кожний священик по одному червінцю» [34, с. 683]. Крім того, православне духовенство сплачувало податок за церковні і монастирські будівлі. Священнослужителям дозволялося сплачувати податки як у грошовій, так і в натуральній формі. Якщо християни замість річної державної податі поставляли податковим службовцям пшеницю або дерев'яну олію, мито за транспортування товару з них не стягувалося.

    Усі податки, зібрані з кримського духовенства, надходили в розпорядження Гото-Кефайського митрополита. Митрополит переправляв їх до Стамбулу. Якщо митрополит через відсутність грошей сплачував державну подать товарами, то з них у портах заборонялося стягувати мито, а портові начальники не мали права вимагати подарунки за пропуск цих товарів. Кримське духовенство також несло відповідальність за матеріальне утримання Гото-Кефайського митрополита. Кримський владика одержував від своїх підлеглих фрукти, вино, мед, масло і т. ін. З податей, що призначалися митрополиту, мито також не стягувалося. Представники турецької влади уважно стежили за збором податків з православного духовенства. За ухилення від сплати податків священнослужителів позбавляли сану: «Єпископів і священиків, що відмовляються платити казенну подать, розстригати і на їхнє місце інших, за законом, призначати...» [34, с. 684]. Особам, посланим митрополитом збирати податки з православного духовенства, влада повинна була надавати всіляку допомогу. У митрополита та його підлеглих заборонялося відбирати коней, яких вони використовували для їзди. Фірман забороняв також віруючим жертвувати власність на користь православної церкви: «Якщо будь-хто з підданих християн відпише що-небудь патріархам, митрополитам і церквам, то його, після їхньої смерті, стягувати зі спадкоємців та судом» [34, с. 683].

     Таким чином, православна церква в Криму в період турецького панування мала певні права на володіння власністю, закріплені султанськими фі-рманами. У той же час православне духовенство опинилося в нерівних умовах з мусульманським духовенством, оскільки на відміну від останнього було зобов'язане сплачувати податки до державної казни, що негативно позначалося на його матеріальному становищі.

     У 70-ті рр. XVIII ст. міжнародна обстановка в Північному Причорномор'ї істотно змінилася. Росія здобула переконливу перемогу в російсько-турецькій війні 1768 – 1774 рр. 10 липня 1774 р. був укладений Кючук-Кайнарджийський мирний договір, за умовами якого Росії передавалися дві турецькі фортеці в Криму – Керч та Єнікале. Кримське ханство отримало незалежність від Туреччини.

     Російська імперія прагнула закріпитися на придбаних землях. Населення Керчі та Єнікале різко зменшилося внаслідок політичних і воєнних подій. Тому російський уряд вдався до переселення в ці фортеці іноземців. У 1775 р. делегацію архіпелазьких греків, що воювали на боці Росії проти Туреччини, прийняла імператриця Катерина II [27, с. 211]. Делегацію очолював капітан С. Мавромихалі, який відзначився при взятті Наварину. Наслідком зустрічі став Найвищий рескрипт від 28 березня 1775 р. на ім'я графа Олексія Орлова, котрий командував російським флотом у Середземному морі. Рескрипт дозволяв грекам оселятися в Керчі, Єнікале і в інших землях, що відійшли до Росії за умовами Кючук-Кайнарджийського договору. Рескрипт регулював умови проживання греків у цих місцях і заходи держави щодо їхньої підтримки. Про грецьке духовенство в документі йшлося наступне: «Обрання для них грецького архієпископа з посвяченням Святішого нашого Синоду і з наданням йому з казни платні...» [27, с. 213].