Касти та їх місце у суспільно-політичному житті Індії ХIХ – поч. ХХI cт

Так, небрахмантський  рух в Махараштра розділилося  на два крила – одне, представлене в основному міський елітою, і інше, що спиралося на маратхськом селянство. Перше крило виступало за посилення ролі небрахмантських каст в суспільстві, переважно шляхом поширення освіти серед численних маратхі, а також міських недоторканних – Махара.

Друге крило  небрахмантського руху виникло на базі виступів селянства проти землевласників і лихварів, представлених переважно  брахманами, а також проти кастової експлуатації. Невдоволення селян нерідко виливалося в стихійні бунти, які приводили до знищення врожаю поміщиків, осквернення храмів, нападам на брахманів.

Кампанія співпраці, проведена з ініціативи М. Ганді в 1921 р., перехопила гасла небрахмантського руху, основною метою якого було відтискування брахманів, які займали чільні позиції в суспільно-політичному житті. Бойкот Конгресом виборів до законодавчих органів, а також до судів, установи і навчальні заклади завдав великої шкоди інтересам брахманської дрібнобуржуазної інтелігенції, що займала в той період практично всі посади на державній службі. Небрахмантська верхівка побачила, що для неї відкрилися нові можливості і підтримала таку кампанію-співпраці, оголошену Ганді. До 1930 р. обидва напрямки небрахмантського руху – його сільська і міська частини, злилися з Конгресом. Однак керівники організацій недоторканних не пішли за прикладом небрахмантських лідерів. Вони сприймали конгрестський рух як боротьбу високих каст тільки за політичну владу, а не за соціальну справедливість і звільнення від кастової залежності. Тому недоторканні в Махараштра продовжували триматися в стороні від головного потоку антиколоніальної боротьби [16, c. 35].

Перше було представлено Джастіс парті, яка займала антиконгрестську позицію. Її соціальною базою була утворена верхівка середніх землевласницькі каст веллала (у тамілів), Редді і Камма (у телугу), Наяріт (у малаялі), а основне ядро ​​складала інтелігенція та підприємці з багатьох тамільських каст. Джастіс парти користувалася підтримкою великих землевласників в районах нинішніх Андхра, Керали і Тамілнаду.

Другий напрямок проявило себе в «Русі самоповаги», яке в             1920-1930-х рр.  проходило на півдні Індії, переважно в тамілоязичних районах. Воно ставило своїм завданням проведення соціальних реформ на користь широких мас. Його лідером й ідеологом був Е. В. Рамасамі Наікер (1879-1973), відомий більше як Періяр. Засуджуючи кастову систему, ритуальну ієрархію, ідолопоклонство, забобони, санскритські священні тексти, особливо «Закони Ману», Періяр викривав міститься в дхарма-шастра концепцію неповноцінності нижчих каст і переваги вищих. Мітинги з його участю іноді закінчувалися публічним спаленням священних книг індусів, в яких виправдовувалося принижене положення низів.

Боротьба проти  соціальної дискримінації розглядалася Періяром в одному ряду з іншими соціально-культурними проблемами. Періяр піднімав питання соціально-ритуального  і культурного гноблення народних мас. Боротьба з соціальною нерівністю і недоторканістю була важливою частиною його руху [17, c.178-179].

Таким чином, цей  своєрідний бунт проти брахманів  зіграв позитивну роль у розвитку загальнодемократичного руху в країні. Небрахмантському  руху сприяли  формуванню в суспільстві уявлень  про те, що боротьба за незалежність не може бути відділена від боротьби проти кастової дискримінації. Їх головним підсумком стала консолідація селянських каст і скасування деяких традиційних обмежень, які перешкоджали більш широкого спілкування між ними. Значна частина цих каст в ході спільної з нижчими кастами боротьби проти брахманскої винятковості зміцнила свої економічні та політичні позиції, однак дуже скоро «забула» про свої колишні союзниках з нижчих каст, в тому числі недоторканих. Так само, як і в Махараштра, рух недоторканних став розвиватися самостійно.

Підіб'ємо підсумок вищезазначеному. Рухи недоторканних відображали специфіку суспільних відносин в різних районах країни і тому помітно відрізнялися один від одного. Тим не менш, можна виділити деякі загальні проблеми, які їх об'єднували. Перш за все, недоторканні протестували проти феодального гніту, який особливо чітко виявлявся у позаекономічний примус, вони відмовились виконувати свої традиційні кастові обов'язки (асенізаторські роботи, прибирання падали, гра на музичних інструментах під час похорону, безкоштовні роботи за розпорядженням старости села і чиновників і т. п.). Їх організації боролися за здобуття освіти, в тому числі державних субсидій для навчання у вузах, за резервування для них робочих місць на державній службі. Іншою характерною рисою, що об'єднувала ранні виступи «пригноблених класів», була організація масових кампаній за право допуску недоторканних в місця громадського користування (джерела води, дороги, храми). Вони висловлювали протест проти століттями встановленого громадського порядку, вимагали скасувати монополію вищих каст на необмежену економічну і духовну владу і, по суті, вперше заявили, що кінцевою метою національно-визвольного руху має стати досягнення соціального рівноправ'я.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ. Трансформація кастової системи в Індії у другій половині ХІХ – ХХІ ст

2.1. Кастова система Індії в британській політиці

 

Підсумком повстання  сипаїв 1857 – 1859 р. стала ліквідація Британської Ост-Індської компанії і перехід влади безпосередньо до корони. Сталу систему в англомовних джерелах прийнято іменувати «брітіш раджів» (англ. British Raj). Ця система використовувала традиційну феодальну організацію Індії, проте верховним сюзереном правителів окремих індійських регіонів була британська корона. Така організація була остаточно закріплена в 1876 році коронацією англійської королеви Вікторії як Імператриці Індії.

У 1935 р. Законом про управління Індією їй була надана часткова автономія. Більше того, Індія була єдиною країною з колоніальним статусом, яка підписала Декларацію Об'єднаних Націй 1 січня 1942 року. У 1935 році Законом про управління Індією їй була надана часткова автономія. Більше того, Індія була єдиною країною з колоніальним статусом, яка підписала Декларацію Об'єднаних Націй 1 січня 1942 року [19, c. 61-63].

Рішення надати Індії незалежність приводить її до розділу на два основних держави – індуїстський Індійський Союз (сучасна Індія), і мусульманське – домініон Пакистан (територія сучасних Пакистану та Бангладеш). Ядром двох держав виступили відповідно Індійський національний конгрес і Мусульманська ліга на чолі з джином.

Існуючі на момент завоювання Індії англійцями кілька сотень незалежних князівств були, таким чином, об'єднані в дві держави. Дві окремі країни юридично виникли опівночі 15 серпня 1947 р.

У ході проведення перших переписів населення Британської Індії   (1881 – 1891 рр.). Виявилися близько 2,3 млн. ендогамних кастоподобних спільнот (джати), але вже в перепису 1911р. вони були зведені в зручні для перерахунку касти різних типів, списки яких, обгрунтовані колоніальної наукою, включали близько 3,5 тис одиниць; традиційні джати офіційно стали «подкастами». «Кастова система», таким чином, являє собою спосіб класифікації традиційних джати, які виявилися розподілені за запропонованою колоніальними адміністраторами номенклатурі каст.

У нашій роботі концепції каста виступає як комплекс паритетних за своїм статусом джати, сформований за параметром спільності професії. Касти, що складаються з  подкаст джати, стали функціональними: по-перше, як досить великі соціальні категорії, помітні на рівні держави і тим самим здатні ефективно просувати свої інтереси, і, по-друге, як статусні категорії, порівнянні з варнами, але більш детально фіксують статусну цінність входять до них джати [25, c. 205].

Головним принципом  колоніальної політики Англії в Індії  був, як відомо, принцип «розділяй  і володарюй».

Кастова система  гальмувала розвиток класової самосвідомості трудящих і їх згуртування в боротьбі за своє розкріпачення. Тому англійський колоніалізм всієї своєю політикою в Індії сприяв збереженню і зміцненню кастової системи.

Проте англійці не могли виступити в захист кастового  поділу відкрито. На словах, в своїх  офіційних заявах, в ряді законів  вони проголошували рівність всіх індійців, але вся практична діяльність державного адміністративного апарату в Індії була спрямована на закріплення роз'єднаності індійського народу по каст.

Спеціальні  статті закону про управління Індією, виданого в 1833 р. Ост-Індської компанією, передбачали, що колір шкіри, релігія, походження не повинні бути перешкодою для прийому індійців, на службу в урядовий апарат. У 1850 р. було видано другий акт - закон про свободу релігії, за яким перехід в іншу релігію або касту не був пов'язаний з позбавленням майнових і громадянських прав. У законі сказано, що він «спрямований на скасування статей індуського законодавства» які карають відмова від релігії або виключення з касти конфіскацією власності. Даний акт охороняє кожного від виключення з касти по будь-якої причини, крім зміни релігії або відлучення від неї ».

Проте всі ці закони, як і інші акти, залишалися мертвою  буквою і були призначені головним чином для створення видимості  своєї «цивілізаційної місії» в  Індії перед англійським громадською  думкою. «Обіцянка прийому на службу безвідносно до раси або релігії, дане в 1833 р. і повторене в 1858 р., виконувалося надто повільно». Це визнавали й самі англійці. Р. Макдональд писав, що ні закон 1833 р., ні Декларація королеви Вікторії фактично не були проведені в життя [28, c. 90].

Більш того, цілий  ряд законодавчих і адміністративних заходів англійського уряду був  спрямований фактично на посилення  кастового нерівності.

При комплектуванні державного апарату та армії використовувався кастовий принцип. Англійська чиновник в Індії Дж. Керрі підкреслював у своїй книзі «Індійська поліція», що при (надходження індійця на громадянську службу, в армію, поліцію визначальним фактором була його соціальна (або кастова) приналежність.

Одним з каналів, по яких проводилась політика консервації  кастової системи, було судочинство. Англо-індійський кримінальний кодекс визнавав рівності прав кожного індійця перед судом, але на практиці це рівність не поширювалася на представників нижчих каст.

При комплектуванні частин англо-індійської армії вербування сипаїв проводилася таким чином, щоб максимально виключити можливість згуртування окремих підрозділів. У Північній Індії сипаї набиралися в основному з членів вищих каст, що складали верхівку сільської громади; на півдні Мадрасського армія комплектувалася з представників нижчих каст. Усередині армійських формувань також витримувався принцип кастових, релігійних і етнічних відмінностей; враховувався він і при дислокації військ.

Це забезпечувало  колонізаторам гарантію від можливих заколотів в армії і підтримку  їх місцевим населенням. З цією ж метою англійські офіцери заохочували дотримання кастових правил та звичаїв на військовій службі.

Прагнення англійців  консервувати кастову систему в  Індії демонструють також індійські  перепису та інші офіційні документи, в які обов'язково включалася, графа про кастової приналежності.

Штучна консервація  кастової системи найбільш повне  своє вираження отримала в політиці англійського уряду по відношенню до недоторканним каст. Нерівноправність членів цих каст у всіх сферах життя  і їх. Недоторканні фактично не допускалися на службу до державного апарату.

Ізольоване  положення недоторканних санкционировалось і в галузі освіти – для дітей недоторканних були створені спеціальні школи. Ті деякі недоторканні, яким вдавалося потрапити до вищих навчальних закладів, зустрічалися з самими різними перешкодами аж до умисного провалу на іспитах і рідко закінчували навчальні заклади.

У 1924 р. у вищих  навчальних закладах Бомбейського президентства  недоторканні становили 0,8% загального числа студентів. Серед призначених в деяких дистрикту і муніципалітетах наглядачів в школи для недоторканних не було жодного недоторканного. За переписом 1931 р. грамотність серед недоторканних було близько 2%, а серед робітників-недоторканних на шахтах Біхара і Бенгалії тільки 1 людина з 500 мав початкову                  освіту [59, c. 168].

Дискримінація по відношенню до недоторканним поширювалася і на медичне обслуговування. Лікарів  з їхнього середовища в, колоніальної Індії не було. У матеріалах комісії  Саймона наводиться ряд прикладів, коли   лікарі – члени вищих каст – відмовлялися лікувати хворих-недоторканних і останні вмирали через відсутність медичної допомоги. Лікарні для недоторканних були закриті, в аптеки навіть заборонялося входити.

З відома влади для недоторканних існували обмеження і в користуванні деякими видами транспорту, наприклад автобусом, курсував між міським і сільським районом, а в деяких випадках і трамваями. Недоторканних, як правило, не пускали в готелі.

Англійські колонізатори підтвердили законодавчим шляхом заборону недоторканним здійснювати богослужіння в індуських храмах.

Характерно  для англійської колоніальної політики введення в звіті про перепис 1931 р. для позначення нижчих каст терміна  «exteriot castes» - «зовнішні« касти ». Цьому  терміну правильну, на наш погляд, оцінку дає радянський етнограф М. К. Кудрявцев: «Ця спроба англійських чиновників підкреслити положення недоторканних поза суспільством і закріпити його особливим терміном в урядовому документі викриває лукавство всієї англійської політики в питанні про касти і показує справжнє ставлення уряду до проблеми недоторканності: вона свідчить про бажання колонізаторів не тільки зберегти кастову систему, а й узаконити соціальну дискримінацію щодо нижчих каст» [37, c. 145].