Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємства

      Найголовніше  – в урядовому проекті не простежується  головної ідеології Податкового  кодексу – гармонізації між різними  податками, створення нормальної моделі для запобігання подвійного оподаткування, тісного взаємозв’язку з бюджетними процесами.

      Розгляд інших проектів Податкового кодексу  вказує на їх концептуальну невизначеність. А через цю основну причину  – суперечливість багатьох положень, незадовільне нормативно-процесуальне регулювання. Новизна у цих проектах полягає в тому, що автори лише трохи змінили кількісні співвідношення між окремими елементами, у той час, як потрібен принципово інший зміст функціонування податкового механізму, з огляду на неординарні економічні умови України.

      У всіх проектах реформування податкової системи пропонується наявність двох основних податків: податку на прибуток і податку на додану вартість з різними ставками [35]. Але будь-яка інтерпретація цих двох податків у сучасному оподаткуванні в Україні не принесе відчутних успіхів (що ми, фактично, й маємо).

      Дослідження показують незацікавленість трудових колективів підприємств в одержанні  прибутку. Це закладено в об’єктивному інтересі господарюючого суб’єкта –  одержання та присвоєння не прибутку, а доходу у вигляді заробітної плати та інших заохочень. Зацікавленість працівників підприємств у збільшенні заробітної плати значно сильніша, ніж у зростанні прибутку, тому що лише невелика частина останнього може направлятися на матеріальне стимулювання працівників. А оскільки заробітна плата включається у витрати виробництва (обігу), то чим вищий обсяг заробітної плати, тим менший розмір одержуваного прибутку.

      Базою податку на додану вартість є додана вартість у класичному розумінні, тобто  вся сума, що додається на даному етапі виробництва. Для її визначення із загального обсягу реалізації продукції (робіт, послуг) відраховуються тільки прямі матеріальні витрати – сировина, матеріали, напівфабрикати, комплектуючі вироби, паливо, електроенергія, субпідряд і послуги сторонніх організацій. Усі інші витрати (включаючи податки й амортизацію) входять у додану вартість.

      Податок на додану вартість є одним із нових  різновидів оборотного податку. Країни Європи перейшли на ПДВ в основному  в період з 1967 по 1973 роки після тривалого  існування іншого оборотного оподаткування. Характерно, що такі розвинені країни як США і Японія принципово не застосовують цей податок і в даний час. У країнах Західної Європи запровадження ПДВ було викликано необхідністю зниження споживчого попиту й збільшення фінансування соціальних програм [28].

      У порівнянні з країнами Європи база ПДВ в Україні розширена.

      І лише після реалізації продукції  буде вираховуватися податок на додану вартість, сплачений при одержанні  матеріальних цінностей (робіт, послуг). І то за умови, що останні будуть йти до складу витрат виробництва. Як відомо, щоб щось виробити, необхідно зробити відповідні закупки комплектуючих матеріалів тощо. На цьому етапі і відбувається сплата підприємством ПДВ, що входить до складу ціни матеріальних цінностей. Уже тут відбувається кредитування суб’єктами господарювання бюджету на суму ПДВ за рахунок своїх власних коштів на проміжок часу, що дорівнює різниці між покупкою матеріальних цінностей і реалізацією продукції, складовою частиною якої є ці цінності. Що стосується відшкодування ПДВ з бюджету у випадку негативного значення, то воно може оформлятися за існуючими правилами лише після 3 місяців, і то, в основному не грішми, а у рахунок погашення майбутніх податкових платежів.

      Таким чином, ПДВ зменшує обсяг власних  обігових коштів підприємства, вкрай необхідних у нинішніх умовах українським підприємствам.

      У результаті цього стримується розвиток виробництва, що зменшує його гнучкість  та адаптованість. Це є особливо небезпечним  для перехідної економіки, що вимагає  значних структурних змін. Застосування цього податку в українських умовах істотно збільшує ціну товару, що особливо впливає на товари першої необхідності. Досвід застосування ПДВ у західних країнах показав, що обов’язковою умовою ефективності цього податку є висока купівельна спроможність населення, чого в Україні зараз і не спостерігається.

      Висновок  наступний – передчасне і механічне  перенесення в Україну сучасного  європейського варіанта застосування ПДВ без урахування реального  стану вітчизняної економіки  є недоцільним.

      Світовий досвід свідчить про те, що будь-яке, навіть незначне оподаткування є чинником гальмування економіки (не випадково для її активізації використовуються вільні (безподаткові) економічні зони). Однак жодна держава не може існувати без податків, що служать фінансовою основою його діяльності. Тому необхідно розробити таку систему оподаткування, в якій пригноблюючий вплив на економіку мінімізований при збереженні повноти фіскальних функцій [60].

      На  будь-якому етапі розвитку держави  існує визначена риса зниження витрат бюджетних коштів і рівня дефіциту бюджету, переходити яку недоцільно. Практика зниження податкових ставок у розвинутих країнах світу та наш власний досвід переконують, що це зниження не супроводжується адекватним швидким зростанням виробництва, що могло б компенсувати втрати бюджету від зниження податкових ставок. Відомо, що в Україні існує класична податкова система, характерна для розвинутої ринкової економіки. Але функціонування такої податкової системи в економіці неринкового типу призвело до виникнення значних проблем.

      Ретельне  дослідження податкових систем розвинутих країн, аналіз вітчизняної системи  показали, що необхідно змінити саму ідеологію оподаткування в Україні, з огляду на специфічні риси господарського життя країни. На мою думку, необхідно зосередитися в основному на виборі об’єкта оподаткування.

      У діючій системі занадто багато об’єктів оподаткування. Серед них прибуток, додана вартість, виручка від реалізації певних товарів (робіт, послуг), спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб і ін. Деякі об’єкти взагалі ніякого відношення до податків мати не повинні.

      Крім  того, в існуючих умовах, коли законодавчо  не визначена відповідальність підприємств  за завищення собівартості, відсутній  правовий механізм зацікавленості у її заниженні й контроль за нею з боку держави, вирішити питання про стримування росту собівартості, а отже, і цін, неможливо. Вирішення цієї проблеми повинно здійснюватися не шляхом запровадження адміністративного контролю (для цього необхідна значна кількість кваліфікованих працівників і фінансові ресурси), а за рахунок створення економічної зацікавленості підприємств у зменшенні витрат виробництва.

      На  думку деяких економістів, цього  можна досягти шляхом зміни об’єкта  оподаткування – ним повинен бути не прибуток, а витрати виробництва. Прибуток як об’єкт оподаткування стимулює підприємства збільшувати обсяги витрат виробництва (з метою ухилення від сплати податку0 за рахунок закупівлі дорогих матеріалів і сировини, виплати завищеної заробітної плати, включення інших, не пов’язаних безпосередньо з виробництвом, витрат. прибуток варто розглядати як джерело сплати податків, а не як об’єкт оподаткування. Тільки за таких умов у підприємств не будуть виникати підстави для штучного зниження [27].

      Визначення витрат виробництва як об’єкт оподаткування принципово змінить ситуацію – підприємствам стане невигідно збільшувати витрати виробництва, оскільки , чим більше вони будуть, тим більший податок доведеться сплатити. Джерелом сплати такого податку буде прибуток, а у випадку його відсутності – власні кошти підприємств (амортизація, обігові кошти), тобто, якщо підприємство не має прибутку, тог податок воно все одно буде сплачувати, “проїдаючи ” свої обігові кошти.

      Показник  “витрати виробництва” як об’єкт оподаткування відповідає суті ринкової економіки, де всі суб’єкти господарювання повинні знаходитися у рівних умовах стосовно виконання зобов’язань перед бюджетом, а саме: рівні податки – на рівні витрати. дотримання такого принципу можливо шляхом запровадження в якості бази оподаткування витрат виробництва.

      Інші  фахівці відзначають, що один з аспектів податків, а саме, вплив податків на динаміку витрат виробництва підприємств, недооцінювався як у попередній соціально-економічній  системі, так і на перехідному етапі. Він явно недооцінюється у сучасній зарубіжній літературі. Проте це є зрозумілим в умовах анти витратної економічної системи і цілком неприпустимим для систем, що виступають витратними і дотепер. У процесі “податкової лихоманки” зазначений аспект навряд чи по-справжньому може враховуватися, тому що він є прихованим, не настільки очевидним, і увагу до нього можна привернути лише тоді, коли будуть вирішені питання перерозподілу доходів, які практично більш значимі і безпосередньо знаходяться на поверхні.

      При сформованій практиці оподаткування  при різних її модифікаціях діє наступне очевидне співвідношення: чим більший  прибуток, тим більша величина податку. Але якщо виходити з того, що основним джерелом збільшення прибутку є зниження витрат виробництва, то менш очевидним стає таке співвідношення: чим менші витрати виробництва, тим більша величина податку [56]. Природно, що застосування ресурсозберігаючої технології не завжди є вигідним. У даному випадку все вирішує співвідношення між зменшенням витрат виробництва та зростанням прибутку, а, відповідно, й податків.

      Перебороти  таке реально існуюче положення  можна, якщо обчислювати податок  в залежності від розміру витрат виробництва. При цьому починає  діяти інше, більш правомірне в  господарській практиці співвідношення: чим менші витрати, тим більше прибуток, і чим менші витрати, тим менші податки. У такому випадку не виникає побоювань зниження кількісної характеристики податків, тому що витрати виробництва у більшості випадків значно перевищують розміри прибутку і збільшення надходжень у державний бюджет можливе навіть при значному зниженні ставки податку. Підприємства реально зацікавлені у зниженні витрат виробництва та отримують дійовий важіль державного регулювання.

      Отже  на сучасному етапі розвитку пропонуються такі основні напрями удосконалення непрямого оподаткування в Україні [53].

1. Заходи щодо правильного вибору ставки податку на додану вартість, яка є надмірно високою (20%). Є підстави стверджувати, що в умовах ринкової трансформації економіки України максимальна ставка податку повинна бути на рівні 15%. Це зумовить розширення сукупного попиту та пожвавлення ділової активності, що збільшить податкові надходження до бюджету.
2. Особлива увага до перегляду пільг з непрямих податків, які забезпечують необгрунтований перерозподіл доходів між підприємствами і населенням, де формують вартісні пропорції у галузях економіки, порушують рівність умов у конкурентному середовищі.
3. Зниження ставок мита, виходячи з наявного рівня цін і середніх рівнів прибутку від зовнішньоекономічних операцій.
4. Виважені загальнодержавні заходи протекціоністського характеру з метою оптимізації регулювальної ролі акцизу, а саме: посилений контроль за виробництвом і імпортом підакцизних товарів, встановлення державної монополії на виготовлення окремих із них. підвищення відповідальності за ухилення від оподаткування.

      Що  ж до вирішення цих недоліків, існують різні теорії та пропозиції. Деякі автори пропонують ліквідувати  ПДВ, не вводячи інших податків. Головними  аргументами на користь цього      висновку є:

• скасування ПДВ призведе до зниження цін;
• втрати бюджету можна поповнити за рахунок інших надходжень, наприклад приватизації;
• йти шляхом Європи, котра ввела ПДВ лише у 1968р.

      Дійсно, з першим аргументом не можна не погодитися. Але зі зниженням цін одночасно значно знизяться і зарплата бюджетників. До того ж втрати за рахунок НДС (а це більше 10 млдр. грн..) у 2003р. можуть бути відновлені доходами від приватизації – велике питання, оскільки на 2002 р. заплановано надходження до бюджету від приватизації біля 6 млрд. грн. До того ж план не виконано на 100%. Більш того, деякі економісти вважають, що гроші від приватизації не мають йти на поповнення бюджету [34].

      Пропонується  також замінити ПДВ податком з  обороту (податком з продажу). Така б  заміна спростила би обчислення податку. Але тоді виникає проблема з тим, що в такому випадку буде обкладатися не лише жива праця, але й матеріальні втрати. В результаті за єдиної ставки оподаткування може опинитися, що податок за абсолютною величиною для матеріаломістких виробництв може перевищити додану вартість (зарплату та прибуток) підприємства, що є нонсенсом. Або ж, щоб запобігти цьому, знадобиться йти на значну диференціацію ставок оподаткування зі систематичним їх коригуванням.

      Є варіант замінити НДС на додатковий податок на зарплату та прибуток. Це теоретично можливо шляхом збільшення ставок на зарплату та прибуток. У цьому випадку бюджет зберігає свої позиції, але виникають нові витрати на перехід від однієї системи оподаткування до іншої. Та зараз важко сказати без спеціальних досліджень, що таке технічне спрощення розрахунку податків буде економічно ефективним.

      Пропозиція  заміни ПДВ податком на дохід є  кращим, особливо, враховуючи те, що дохід  і додана вартість – поняття досить близькі. Але обчислення податку в цьому випадку було б набагато простішим, оскільки його розрахунок краще б застосовувався до існуючої системи бух обліку. Крім того, цей податок вже існував раніше и тому відновити попередню практику не так вже й важко. Але ефективність цієї заміни теж невідома.

      Розглядається можливість зниження ставки ПДВ з 20 до 17%. Це приведе до зниження цін  на товари (роботи, послуги) та збільшить  платоспроможний попит на внутрішньому ринку, що сприятиме пожвавленню  торгівлі, дасть можливість збільшити  кількість обігових коштів суб’єктів господарювання, поліпшить їхній фінансовий стан, оскільки ці кошти залишаться в розпорядженні підприємців, що є необхідною умовою для їхнього розвитку, сприятиме розвитку виробництва і збільшенню бюджетних надходжень у подальші роки. Крім того, зменшення ставок оподаткування є одним із головних економічних методів у боротьбі з тіньовою економікою [57].