Фінансовий механізм системи соціального забезпечення населення в сучасних умовах

Безперечним пріоритетом  державної соціальної політики є  висока освітня підготовка населення. Стратегія соціально-економічного розвитку України передбачає істотне нарощування та підвищення якості освітнього потенціалу населення країни. Сьогодні держава фінансує всі наявні в Україні види освіти. З 1994 року до 2007 року спостерігалась тенденція до зростання питомої ваги видатків на освіту в загальній сумі видатків по зведеному бюджету України - з 10,2% до 19,6% у 2007 році. Однак у 2008 році цей показник склав 9,6%, а у I півріччі 2009 року - 10,6% . У проекті Держбюджету на 2010 рік цей показник знизився ще на 0,1%.

Ефективність використання в Україні направлених в освіту фінансових ресурсів може бути забезпечена за умови дотримання таких базових принципів її фінансування, як поступовий перехід до формування видатків державного і місцевих бюджетів на освіту на основі встановлених нормативів; забезпечення підзвітності та прозорості використання коштів; формування державного замовлення на підготовку фахівців у вищих закладах різних форм власності на конкурсній основі з урахуванням якості освітніх послуг. Украй важливим є створення організаційно-економічних та правових умов для найбільш ефективного поєднання в освіті бюджетних і позабюджетних коштів.

Показником загального успіху соціально-економічної політики будь-якої держави й основним фактором прогресу цивілізації є здоров’я нації. В Україні в умовах демографічної кризи та депопуляції населення охорона здоров’я є важливим джерелом відтворення людського капіталу майбутніх поколінь. Незважаючи на постійне зростання видатків зведеного бюджету України на охорону здоров’я, за показником витрат у розрахунку на одного жителя вона 2008 році посідала 111-те місце серед 191 країни світу і 8-ме місце серед пострадянських республік.

Безперечно, збільшення державного фінансування потреб духовного  і культурного розвитку громадян - обов’язковий принцип. Але в умовах українських реалій нагальним є реформування зазначених сфер завдяки створенню нових механізмів фінансування, оцінки та управління. Ураховуючи нинішній стан духовного і фізичного розвитку українського суспільства, для цього необхідно, по-перше, розробити єдину національну програму надзвичайних заходів, якою передбачити розробку державних соціальних стандартів у цій сфері, удосконалення порядку визначення видатків бюджету на зазначені цілі шляхом відмови від залишкового принципу виділення коштів та запровадження фінансових квот у додатковій частині бюджетів усіх рівнів на потреби розвитку культури, мистецтва, фізкультури та спорту, засобів масової інформації; по-друге, сформувати систему підтримки культури, передусім недержавних, різних фондів з метою створення умов для продукування ними національно-культурного продукту. З одного боку, це сприятиме зниженню навантаження на державну скарбницю, а з другого - такий підхід до формування і реалізації державної політики у сфері культури і духовності може забезпечити збільшення обсягів доходних статей бюджету країни. Наприклад, Європа отримує близько 30% надходжень до бюджету від продажу культурного продукту.

Як висновок, необхідно  підкреслити соціальну природу  та системоутворююче призначення державних  фінансів у процесах самоорганізації суспільства, для функціонування якого життєво необхідними є стабільність і підтримка на безпечному рівні потрібних для існування соціуму суттєвих параметрів, що дістають своє вираження в системі соціальних стандартів рівня якості життя населення. У системі таких параметрів визначну роль відіграє бюджетне забезпечення реалізації соціальної функції держави, зміст якого полягає в розробці основних напрямків формування та використання бюджетних коштів виходячи з необхідності забезпечення існування, цілісності та стабільного розвитку соціальної системи.

На сучасному етапі  розвитку України найсуттєвішими факторами  соціальної дестабілізації, що загрожують цілісності та існуванню українського соціуму, є нестабільність економічної  та політичної ситуації в країні; низький рівень життя переважної частини населення; незахищеність соціально вразливих груп населення; надмірна диференціація доходів; відсутність середнього класу як фундаменту стабільної держави; регіональні диспропорції умов життєдіяльності; проблема працевлаштування; занепад гуманітарної сфери (освіта, охорона здоров’я, культура, відпочинок, спорт та туризм); різке загострення економічних проблем.

Використання державних  видатків з бюджету, як засобу забезпечення стабільних процесів соціодинаміки, передбачає сприяння досягненню цілей соціально-економічного характеру, що дозволить сформувати необхідні передумови для забезпечення достатнього життєвого рівня населення; подолання диспропорцій у доходах населення та регіональних диспропорцій - в умовах його життєдіяльності; захисту соціально вразливих верств населення через систему соціальної допомоги; покращення демографічної ситуації шляхом бюджетної підтримки таких напрямків соціальної політики, як розвиток сімейно-шлюбних відносин, розвиток державної системи охорони здоров’я, а також формування та динамічного розвитку середнього класу як основи соціальної стабільності суспільства.

Африканські країни мають найнижчі показники ВВП на душу населення й найвищий коефіцієнт фертильності, тоді як ситуація, наприклад, у Західній Європі є протилежною: середній коефіцієнт фертильності дорівнює 1,5, а ВВП на душу населення є вищим майже у 15 разів.

У той час, коли в найбідніших країнах відбувається стрімке зростання чисельності населення, а це ще більше погіршує соціально-економічну ситуацію у них, в індустріалізованих країнах спостерігають феномен "постаріння" суспільства, а інколи навіть і від'ємний показник приросту населення. Загалом, у розвинутих країнах люди похилого віку становлять 14 % від усього населення, а до 2025 року їхня кількість має зрости до 25 %.

Зважаючи на збільшення в суспільстві частки людей похилого віку, які живуть усе довше й довше та потребують відповідного медичного і соціального догляду, а також на те, що у 2005-2010 роках на пенсію виходитиме покоління "буму народжуваності", такі тенденції ставлять під загрозу існуючу систему пенсійного, соціального та медичного забезпечення розвинутих країн. Скажімо, витрати на медичне обслуговування американця старшого 65 років учетверо вищі, аніж витрати на молодшого співвітчизника.

За прогнозами, до 2030 року чисельність людей старших від 65 років (пенсійний вік і для чоловіків, і для жінок в Америці) має зрости у цій країні вдвічі. Оскільки в США медичне обслуговування людей похилого віку здійснюють за державний кошт (тобто фактично за податки), це призведе або до посилення податкового навантаження на працюючих, або до введення персоналізованих пенсійних медичних накопичувальних рахунків, або з'явиться обмеження доступу до безкоштовного медичного обслуговування цієї групи населення, або підвищення віку виходу на пенсію. Чимало держав, знаючи про соціально-демографічну тенденцію "постаріння" населення, прагнуть знайти адекватне її вирішення.

Менш розвинуті країни мають незначну частку людей похилого віку. Хронічне недоїдання та бідність погіршують фізичний стан і спричиняють коротку тривалість життя. В багатьох африканських країнах люди потерпають від інфекційних захворювань — діареї, туберкульозу, малярії, холери тощо. Окрім того, в останні два десятиліття на соціально-демографічну ситуацію в світі суттєво впливає поширення ВІЛ/СНІДу, яким інфіковано нині понад 40 мільйонів осіб. При цьому 70 % ВІЛ-інфікованих мешкає в африканських країнах, де СНІД поступово стає основною причиною смерті.

Світова епідемія нового захворювання кинула виклик людству: лікування є неефективним, дорогим і недоступним для більшості хворих, в Африці та й в усьому світі зростає кількість сиріт (на кінець 2001 року їх було понад 14 мільйонів), чиї батьки померли від СНІДу, в світі все більше народжується дітей із ВІЛ-інфекцією, отриманою від матері. СНІД має також соціально-економічні наслідки, бо він забирає робочу силу у роботодавців, фахівців у громади, годувальників у родин. Він призводить до численних порушень прав людини — відмови в медичному обслуговуванні, порушення права на конфіденційність, дискримінації в питаннях зайнятості та житла тощо, а відтак — до зниження якості життя громадян. 

Україну ця соціальна проблема не оминула.

Сьогодні в Україні склалася практично епідеміологічна ситуація щодо поширення ВІЛ/СНІДу. Це підтверджується й статистичними даними. Згідно з ними, станом на 1 липня поточного року на диспансерному обліку перебувало 58594 ВІЛ-інфікованих осіб, з яких 3856 – хворі на СНІД, 4939 – ВІЛ-інфіковані діти.

Всього, з 1987 року, коли в Україні розпочався епідемічний нагляд, до середини 2005 року офіційно зареєстровано 82220 хворих на ВІЛ-інфекцію, 11039 з них захворіли на СНІД і 6505 – померли.

За підсумками першого півріччя 2005 року, з кожних 100 тис. українців 27 виявилися ВІЛ-інфікованими. За 12 місяців цей показник збільшився на 20,5%.

Кількість громадян, які захворіли на СНІД з 1 липня 2004 року до 1 липня 2005 року, збільшилася на 40,7%, а кількість померлих за цей час від СНІД зросла на 11,73%.

Велику допомогу у боротьбі з ВІЛ/СНІДом надають міжнародні організації. Зокрема, в умовах обмежених державних ресурсів партнерство з міжнародними фінансовими організаціями важить дуже багато.

Потреба в допомозі, яку надають міжнародні організації, серед яких й Світовий банк, є очевидною. Вона зумовлена й тим, що лікування ВІЛ-уражених державі обходиться дуже дорого. Щороку з розрахунку на кожного пацієнта на ці цілі витрачається 30-50 тис. грн., а іноді і більше. 

В лікувальних закладах все робиться для того, аби інші люди, які звернулися за медичною допомогою, не були інфіковані ВІЛом. Хоча, на жаль, бувають й прикрі випадки. Так, з 1987р. до 2005р. в Україні внаслідок переливання крові ВІЛ-інфекцією було заражено 14 людей.

Проблема ВІЛ/СНІДу не є винятково медичною проблемою. Вона негативно впливає на соціально-економічний розвиток будь-якої країни в цілому. Вона має негативний вплив на економічну продуктивність. Вона створює загрозу соціальній злагоді всередині суспільства, навіть створює загрозу національній безпеці.

Ця проблема вже не обмежуються виключно так званими маргіналізованими групами суспільства, такими, як інфекційні наркомани або гомосексуалісти. Вона стає проблемою для населення країни взагалі, з якою кожен день стикаються звичайні люди. З нею може стикнутися будь-хто з нас, члени наших родин. Ми стикаємося на рівні громади будь-якого села чи міста. Таким чином, ця потребує комплексної, всебічної реакції.

Отже, сучасному світові властиві різнопланові соціальні проблеми і тенденції. Населення стає дедалі більше, особливо в країнах із низьким рівнем розвитку, тим часом як в індустріалізованих країнах спостерігають постаріння населення. Прірва між бідними та багатими країнами поглиблюється, численні політичні й етнічні конфлікти призводять до погіршення соціальної ситуації, появи мігрантів та біженців.

Нові проблеми — пандемія СНІДу, поширення наркотиків, зміни в традиційному стилі та способі життя — викликають посилену увагу тих, від кого залежить прийняття політичних рішень у соціальній політиці. 

Для всіх названих у цьому розділі та багатьох іще не названих проблем, які стосуються не однієї особи, а багатьох, не існує технічних рішень, на те вони й "соціальні", щоб їх розв'язували люди, об'єднані в суспільство. 

Світові тенденції соціального захисту не зводяться лише до вирішення проблем СНІДу чи подолання бідності і старіння націй. Їх є значно більше. 

Зокрема, світові тенденції в покращені рівня освіти і кваліфікації, тим самим покращення рівня життя є дуже актуальні для України. Наприклад, створення європейського єдиного освітнього простору – Болонськї системи освіти, що забезпечує полегшення пошуку роботи і працевлаштуванні в майбутньому, вплинуло на напрямок реформи освіти в Україні. Зокрема, це запровадження нової модольної оцінки рівня знань, зміна системи поступання в вищі навчальні заклади, нова система присудження кваліфікаційних рівнів, тощо. 

Українська модель соціальноорієнтованої економіки передбачає, насамперед, необхідність забезпечення соціальне гарантованого мінімуму задоволення потреб, який, за образним виразом академіка С. Шаталіна, є «водорозділом між соціальними та економічними потребами». 

Інструментом реалізації такої моделі можуть стати адресна соціальна політика, активна політика зайнятості. Вказана модель повинна увібрати в себе усе краще, що результативно діє в країнах з ринковою економікою: 

─ активний попереджуючий характер соціальної політики; 

─ створення соціальних та правових умов для реалізації економічної ініціативи громадян; 

─ оптимальний обсяг перерозподілу ВВП через бюджет на кожному етапі розвитку; 

─ активна участь приватних і громадських організацій у наданні соціальних послуг і благ соціальне незахищеним категоріям громадян; 

─ реалізація ідей соціальної солідарності і субсолідарності; 

─ пріорит соціально незахищених категорій громадян. 

Цінішим у вказаній моделі соціальне орієнтованої економіки є те, що вона передбачає не лише соціальний захист, а й створення такого організаційно-економічного механізму, який би сприяв зменшенню частини населення, що потребує соціальної допомоги. 

Запровадження такої моделі повинно передбачати реалізацію наступних стратегічних завдань соціальної політики, які можуть вирішуватися на рівні окремого регіону - забезпечення виконання ухвалених державних програм; на регіональному рівні: 

─ здійснення контролю за структурними зрушеннями в економіці регіону;

─ забезпечення життєдіяльності та підтримки відповідного рівня життя населення;