Інвестиційні операції КБ

       Якщо сертифікат продається (купується) між датами випуску і погашення, абсолютна величина прибутку S буде розподілена між покупцем і продавцем відповідно до ринкової ставки (норми прибутковості покупця) Y за аналогічними ЦП на даний момент часу і пропорційна терміну володіння ЦП кожною зі сторін. Частина прибутку, належна покупцеві (S₂) за термін t₂, що залишився до дати погашення, дорівнюватиме:

де  t₂ — число днів від моменту купівлі до дати погашення сертифіката.

Відповідно  продавець отримає величину доходу S₁:

S₁ = S – S₂.

        Зазначені співвідношення відображають ситуацію рівноваги на ринку (тобто «справедливого» розподілу доходів відповідно до ринкової ставки Y і пропорційно терміну володіння ЦП кожною зі сторін). Будь-яке відхилення в той чи інший бік спричинить перерозподіл доходу на користь одного з учасників операції. Неважко помітити, що при r < Y накопичений прибуток продавця буде нижчим за обіцяний за умовами випуску.

        Гранична величина ринкової ставки Y, за якої продавець ЦП все ще отримує прибуток, повинна задовольняти нерівності:

,

де  r — ставка за сертифікатом;

Y — ринкова ставка;

t₁ — число днів до погашення в момент купівлі;

t₂ — число днів до погашення в момент перепродажу.

     Розділ 3. Проблеми проведення інвестиційних операцій та шляхи їх вирішення

     В іноваційному процесі структурної  перебудови економіки України інвестиції відіграють одну з найважливіших  ролей.

     Іновації  в кожнім із секторів економіки вимагають  фінансових вкладень. Для отримання  додаткового прибутку, підвищення ефективності діяльності організації, отримання соціально-економічного ефекту необхідно здійснити фінансові вкладення. При цьому емпірично встановлена залежність: чим на більший успіх розраховує підприємець у майбутньому, тим до більш великих витрат він повинен бути готовий сьогодні.

     Проте, проблема вибору об’єкта фінансових вкладень для підприємця не обмежується  граничною сумою інвестицій. Дослідження  показали, що найбільшою ефективністю володіють вкладення в іновації, де підприємець має можливість одержувати над монопольний прибуток. Високий потенціал ефективності іновацій забезпечує попит на нововведення з боку підприємців, формуючи ринок науково-технічних, організаційних, економічних і соціальних нововведень [9, с. 88].

     Рис 2. Ринок капіталу як необхідний елемент іноваційного процесу

     Як  джерела інвестицій можуть виступати  асигнування бюджетів усіх рівнів, іноземні інвестиції, власні засоби організацій, а також акумульовані у формі  фінансового капіталу тимчасово  вільні засоби організацій і установ і заощадження населення(Рис. 2.) [9, с. 94].

     Бюджетні  асигнування на розробку і реалізацію іновацій обмежені доходами бюджетної  системи. При цьому в залежності від політико-економічних умов напрямку форми і розміри бюджетних  інвестицій в іновації мають істотні розходження.

     Так, у промислово розвинутих країнах  розміри бюджетних асигнувань на розвиток науково-технічного прогресу досить великі, об’єкти інвестування визначаються на конкурсній основі з  урахуванням національної стратегії  розвитку й оборонної доктрини. Наприклад, у Японії на рівні конституційного закону введене обмеження, відповідно до якого не менш 3% валового національного доходу з бюджету повинно направлятися на розвиток фундаментальних наукових досліджень, а в Україні цей показник не перевищує 0,5%.

     В загальному обсязі інвестицій більшості  підприємств України переважають  реальні інвестиції у виді капітальних  вкладень. Що ж стосується інвестицій у фінансові активи, то їхня частка несуттєва, оскільки більшість директорів підприємств намагаються уникнути концентрації акцій у руках великих зовнішніх інвесторів (у тому числі банків) під час розміщення акцій.

     Інвестиції  в основний капітал українських  підприємств за 2008 рік становлять 18500 млн. Грн., що складає 105 відсотків  до попереднього періоду. Неабияку роль в зазначеному зростанні інвестиційної активності відіграють банки України.

     Включаючись у ринкові відносини, банківська система як інвестиційний посередник акумулює величезні маси тимчасово  вільних грошових капіталів господарств і грошові вклади населення через поточні рахунки, депозитні вклади, депозитні й ощадні сертифікати, банківські векселі і їх акцепт, через використання інших різноманітних грошово-кредитних і фінансових інструментів залучення коштів. Усе це засвідчує великий інвестиційний попит банківської системи на грошові ресурси. А створення великих грошових фондів виступає як економічна передумова формування інвестиційного потенціалу банків і банківської системи в цілому.

     Завдяки банківським інвестиціям забезпечується переливання грошових капіталів від одних суб’єктів інвестиційних відносин (інвесторів, кредиторів) до інших (позичальників), що сприяє вирівнянню норм прибутку між різними сферами підприємницької діяльності і створює об’єктивні умови для реалізації тенденції формування середньої норми прибутку в народногосподарській системі.

     Зупинимось  конкретніше на теоретичних аспектах основних складових інвестицій в  реальний сектор економіки. Наріжним каменем  у структурі цих інвестицій є  інвестиційний кредит. Українські банки вже активно включились у процеси фінансування інвестицій.

     Попри те, що інвестиційні кредити пов’язані  з великим ризиком і сповільненням  обороту грошових коштів банку, намітилась очевидна тенденція до росту довготермінових  кредитів, появились банки, які мають у своєму портфелі понад 50% кредитів із терміном більше року. Причому для деякої частини особливо ефективних інвестиційних проектів існуючі кредитні ставки цілком сприятливі [11, с. 23].

     Особливостями кредитування інвестицій є те, що:

1. кредит має цільовий характер (тобто видається під конкретний інвестиційний проект, а не для фінансування господарської діяльності позичальника в цілому);
2. кредитний період є досить тривалим і відповідає розрахунковому строку окупності проекту (чи перевищує його);
3. обсяг кредитування відповідає чи перевищує поточні обороти (масштаб поточних господарських операцій) позичальника.

     Три зазначених обставини визначають перенесення  акцентів при аналізі інвестиційної  кредитної заявки вбік розгляду цільового  використання кредитних ресурсів (окупності інвестиційного проекту). Основним об’єктом розгляду при ухваленні рішення про видачу (відмові від видачі) інвестиційного кредиту й умовах кредитування є не бізнес фірми-позичальника в цілому, а інвестиційний проект, що фінансується. Відповідно, дана обставина знаходить своє відображення й у методології оцінки надійності видаваного кредиту (імовірності своєчасного і повного погашення основного боргу і нарахованих відсотків).

     Надання довготермінових кредитів, як правило, супроводжується цілою низкою додаткових умов, за допомогою яких банки намагаються застрахувати себе від підвищення ризику. Найбільш розповсюдженні умови:

1. володіння контрольним пакетом акцій підприємства;
2. забезпечення фінансовими гарантіями надійних банків або високоліквідними заставами, вартість яких коливається від 50 до 120 відсотків вартості проекту.

     Досить  часто практикується дольова  участь банків або з високоліквідними заставами, вартість яких коливається  від 50 до 120 відсотків вартості проекту (загальноприйнято – від 20 до 50 відсотків). Проте деякі банки вважають, що цей принцип «розслабляє» керівництво банку.

     Особливого  розгляду вимагає інвестування банківських  фондів і майна в лізингові  операції. Це така форма банківських  інвестицій, яка дозволяє здійснювати фінансування угод щодо використання рухомого і нерухомого майна через оренду. При цих умовах за банком-орендодавцем зберігається право власності на інвестоване в підприємницьку діяльність майно; в орендаря ж виникає право користування цим майном із метою отримання доходу, прибутку і викупу наданого в оренду майна через систему платежів, включаючи банківський процент [13, с. 24].

     Лізинг  – це фінансовий інструмент який не тільки сприяє мобілізації грошових коштів для інвестиційної діяльності, але й забезпечує за допомогою свого механізму гарантоване використання інвестиційних ресурсів на цілі реконструкції та розширення виробництва.

     Українські  банки надають перевагу опосередкованій  участі у лізинговому бізнесі. Так, якщо метою банку є отримання  процентного доходу. Йому доцільно стати кредитором лізингової компанії; якщо він прагне розширити сферу своєї діяльності, - краще бути засновником лізингової компанії, якщо ж завдання полягає в отриманні комісійного доходу. То слід надавати гарантійні послуги за зобов’язаннями однієї зі сторін лізингової угоди або консультувати з питань лізингу. Банк, який поставив собі за мету звести до мінімуму витрати. Пов’язані з власною діяльністю, може виступати лізингоотримувачем.

     Розглянемо  особливості участі банку в бізнесі  як кредитора лізингової компанії. Така схема фінансування відрізняється від прямого кредитування внаслідок наявності фінансового посередника між банком та лізингоотримувачем, однак загальновизнана практика кредитування у даному разі цілковито зберігається. Банківський позичальник – лізингова компанія –розглядається як фінансовий посередник. Реальним позичальником вважається лізингоотримувач. Він використовує свої активи з виробничою метою для отримання грошових надходжень, необхідних для виплати лізингових платежів та боргу за позичкою лізингової фірми.

     Банк  може поєднати функції кредитора  та засновника лізингової компанії. У  такому разі статутний фонд останньої  формується в мінімально допустимому  обсязі з метою подальшої кредитної  підтримки банку-засновника. А лізингова компанія, у свою чергу, отримує можливість залучати пільгові кредити на розширення діяльності. Для забезпечення кредиту вона може надати банку обладнання – як заставу з можливістю переуступки прав за лізингом (насамперед – права на отримання лізингових платежів). У такому разі всі права та обов’язки лізингової компанії переходять до банку. Коли ж лізингова компанія не виконує своїх зобов’язань за позичкою, тоді як лізингоотримувач дотримується всіх умов угоди, лізингові платежі надходять безпосередньо до банку. Однак прийняті ним зобов’язання не дають йому права вдаватися до дій, які б зашкодили лізингоотримувачу, - наприклад, вимагати дострокового вилучення переданого за угодою лізингу майна. Банк може піти на такі дії лише в тому разі, якщо лізингоотримувач не виконуватиме своїх зобов’язань за лізингом. Отже, завдяки факторингу банк отримує змогу ефективніше розпоряджатися заставним майном, швидше й легше ним управляти.

     Опосередковану  участь у лізинговому ринку банк бере і тоді. Коли відіграє роль лізингоотримувача. Однак, політика, спрямована на економію власних витрат шляхом застосування лізингових схем, має тимчасовий характер і не може бути визначальним напрямом банківської стратегії. Так, у 2005-2006 роках у переліку банківських витрат орендні й лізингові платежі становили відповідно 3 та 4 відсотки [9, с. 102].

     Учать комерційного банку в складі промислово-фінансової групи сприятиме, з одного боку, взаємопроникненню  промислового та банківського капіталу, а з іншого – диверсифікації діяльності, отриманню стабільних джерел формування капіталу та процентів внаслідок вищої ефективності роботи учасників групи. Завдяки наявності надійної інформації про позичальників – учасників групи, створюються сприятливі умови для поширення лізингових відносин (послуг та консультацій) у межах групи.

     Цим же інстинктом повинна керуватись і  держава, яка повинна вирішити три  принципових завдання:

1. створити правовий простір, адекватний законам ринкової економіки;
2. створити сприятливе економічне середовище для розвитку підприємницької сфери і стимулювання виробництва продукції, конкурентоспроможної на внутрішньому і світовому ринку;
3. відмовитися від фіскальної фінансової політики, що б активізувало інвестиційну діяльність. При цьому провідна роль в активізації інвестиційних процесів повинна належати банкам – найбільш розвинутому ринковому інститутові сучасної України.