Діяльність підприємств з іноземними інвестиціями на Україні

     Процес  регулювання притоку іноземного капіталу в економіку України  повинен будуватися на певній системі організаційно-економічних та юридичних стимулів, обмежень та противаг з урахуванням відповідних міжнародно-правових норм на світовому ринку капіталів. Помилки при регулюванні призводять до інвестиційної інтервенції чи експансії, яка може закінчитися поглинанням національних галузей міжнародним капіталом. Для упередження цього потрібні організаційно-управлінські рішення, спрямовані на розвиток процесу інвестиційної взаємодії, основою якої є взаємо вигідність. Остання передбачає: персоніфікацію прибутку; розмежування прав власності; виявлення майнової відповідальності. Інвестиційна взаємодія як форма інвестиційного співробітництва дає можливість економічним суб’єктам України перетворюватися із споживача іноземного капіталу в інвестиційно-інтеграційному процесі на партнера. Так протекціонуються національні економічні інтереси [26].

     Вивчаючи  стан міжнародного спільного підприємництва на Україні наприкінці двадцятого сторіччя та початку двадцять першого, можна  зробити висновки про те, що у  цієї сфери міжнародного співробітництва все попереду. До такого результату підводять нас як широкомасштабні інтеграційні процеси в межах всього світу, так і наші нагальні внутрішні потреби у припливі іноземних капіталів.

     При сучасному постійно прогресуючому  рівні інтеграції світової господарчої діяльності інвестиційна активність та, відповідно, економічний ріст у багатьох країнах, причому, не тільки тих, що розвиваються, але й розвинених, підтримується та посилюється участю іноземного інвестиційного капіталу. Наприклад, у США накопичений обсяг прямих іноземних інвестицій, що становив у 1976 році близько 30 млрд. дол., зріс до кінця 80-х років більше ніж у 10 разів. Загальний же обсяг іноземних активів у економіці перевищив до цього часу 1,5 трлн. дол. За наявності у США розвиненої системи економічного регулювання інвестиційної діяльності такий потужний рух іноземного капіталу більшою мірою сприяв подальшому підйому економіки країни на основі, передусім, підвищення продуктивності праці та розвитку конкурентноздатного експортного потенціалу.

     Аналіз  економічного росту промислово-індустріальних країн, таких як Японія, Німеччина, Великобританія, Франція та інших, свідчить, що періоди  найбільш високих темпів підйому  економіки в усіх випадках виникали через відповідний час, після  періодів найвищої інвестиційної активності. Наприклад, у Японії при збільшенні обсягів капіталовкладень у 1966-1970 рр. у два рази, валовий національний продукт збільшився на 70% у порівнянні з попереднім п'ятирічним періодом, у ці ж роки у Німеччині, Франції зростання валового національного продукту становило 25-30% [15].

     Досить  активну роль іноземного капіталу у  підйомі економіки виразно видно  й у нових індустріальних країнах  Південно-Східної Азії (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг, Таїланд). За його безпосередньою участю (загальний обсяг прямих іноземних інвестицій у ці відносно невеликі країни до кінця 80-х років перевищив 20 млрд. дол.) вони прискорено минули роки, що стали вже класичними етапами сучасної індустріалізації: розвиток імпортозаміщуючих галузей (60-ті роки), створення експортного потенціалу (70-ті роки) та розвиток наукомістких галузей (80-ті роки та початок 90-х). У результаті по виробництву деяких видів продукції, включаючи наукомісткі, нові індустріальні країни вийшли на передові рубежі у світовому господарстві.

     Як  видно з наведених прикладів, різні країни, при всій їх диференціації  за можливістю та умовами економічного розвитку, в стосунках з іноземним  капіталом дійсно виявляють багато спільного. Головне тут те, що іноземні інвестиції в економіку тієї чи іншої країни стають свого роду каталізатором прискорення економічного та соціального розвитку. Однак було б неправильним зводити всю справу до створення на основі іноземного інвестування якогось нового виробництва, хоч це, звичайно, теж дуже важливо. Та ще важливіша роль таких інвестицій як фактора, що активізує включення в господарчий процес раніше погано використовуваного природного, виробничого, трудового потенціалу. Іноземний капітал, органічно з'єднується з національними зусиллями та ресурсами, генерує за принципом ланцюгової реакції високий інтегральний ефект на основі застосування більш прогресивних засобів праці, підвищення кваліфікації працівників та поліпшення використання існуючих виробничих ресурсів.

      В Україні до цього часу основною формою участі іноземного капіталу в економіці є створення спільних підприємств. Їх кількість поки що невелика й реалізації товарів і послуг, що виробляються ними, на внутрішньому та зовнішньому ринках незначна, а тому серйозно впливати на економіку в Україні вони поки що не можуть. Хоча вже існують і досить переконливі приклади їх ефективної та прибуткової діяльності. У цілому ж іноземний капітал в Україні робить поки що дуже обережні кроки. 
 
 
 

      3.2. Оцінка та шляхи  підвищення ефективності  діяльності компанії та іноземного інвестування в нафтогазову промисловість України 
 

     Галузь  з видобутку вуглеводнів функціонує на теренах України вже більше 100 років і ще має значні резерви  даної сировини. Але, не зважаючи на це, Україна не може забезпечити  себе необхідною кількістю нафти та газу. Як відомо, держава, котра має значні власні запаси вуглеводнів, стає незалежним, принаймні, енергетично. Згідно даним Міністерства палива України, початкові потенційні ресурси вуглеводнів держави складають: нафти – 1325,7 млн. т., газового конденсату – 380,5 млн. т., газу – 6711,7 млрд. м³. В той же час, розвідані запаси вуглеводнів країни більш ніж в десять раз менші потенційних. Так НАК “Нафтогаз України” оцінює розвідані запаси української нафти в 100-150 млн. т., а разом з газовим конденсатом в 250 млн. т. [79].

     Таким чином, на даний момент перед українською  нафтогазовою галуззю є два основних завдання: збільшення обсягів видобутку  вуглеводневої сировини і збереження та нарощування об'ємів транзиту нафти  й газу через територію країни. Результати роботи нафтогазовидобувного комплексу країни за останні роки свідчать про те, що ні з першим, ні із другим завданням країна не справляється в повній мірі. Вітчизняні й закордонні експерти вважають, що недосконалість законодавчої бази й високе оподатковування являються одними з основних факторів, які гальмують галузевий розвиток. Тому, судячи з усього, енергетична незалежність України в найближчому майбутньому дуже сумнівна.

     На  думку експертів компанії Shell збільшення об’ємів видобутку вуглеводнів в країні потрібно проводити перш за все шляхом залучення іноземних інвестицій в нафтогазову галузь. Перевагою приватних видобувних підприємств (без участі державної частки або з невеликою часткою у статутному фонді) є можливість вільного розпорядження видобутими ресурсами (в т. ч. і експортувати). В той же час компанії з державною часткою власності (>50%) мають реалізовувати видобуту сировину на аукціоні за цінами значно нижче світових. Але, необхідно зазначити, що присутність держави в галузі є дуже високою. На підприємства, що перебувають під прямим чи опосередкованим контролем держави (ВАТ “Укрнафта”, ДП “Укргазвидобування”, АТ “Чорноморнафтогаз”, НАК “Надра України”, НАК “Нафтогаз України” та ін.), припадає більше 90% обсягів геологорозвідувальних робіт та більше 96% обсягів видобутих нафти та газу [87].

     У нашій країні загалом створено базові умови для залучення західних і вітчизняних інвесторів для  розвідування й видобутку вуглеводнів. По-перше, 1999 року ухвалено закон України  “Про угоди про розподіл продукції”, який дозволяє на взаємовигідних умовах залучати додаткові кошти інвесторів у розвідувальні роботи й видобуток нафти й газу. По-друге, на 1 січня 2003 року в Україні підготовлено для розробки більше 50 перспективних площ із сумарними ресурсами: нафти – 32 млн. тонн, газу – 122 млрд. м³. По-третє, сьогодні простоює більше 100 газових і до 100 нафтових українських свердловин, третина з яких після ремонту можуть бути запущені в експлуатацію.

     Тому  для залучення іноземних і  українських приватних інвестицій у геологорозвідування та видобуток нафти й газу в Україні було б доцільно:

1. Відповідним українським міністерствам і відомствам для активізації робіт і недопущення передчасного виснаження надр та інших порушень провести комплексний аналіз виконання ліцензійних угод і ліцензій спільними підприємствами, що працюють у сфері геологорозвідування й видобутку вуглеводнів в Україні, у частині:
• повноти виконання програм робіт початкового етапу відповідно до ліцензійної угоди (терміни виконання робіт, обсяги інвестицій і робіт, зокрема кількість пробурених свердловин, наявність відповідного устаткування тощо);
• наявності відповідних проектів дослідно-промислової розробки родовищ відповідно до вимог;
• відповідності робіт, які проводяться, ліцензіям і ліцензійним угодам (приміром, СП ПГНК замість передбаченої ліцензією дослідно-промислової розробки Молчанівського родовища вела його інтенсивну експлуатацію);
• впровадження нових технологій, спрямованих на підвищення нафтогазоконденсатовіддачі пластів;
• використання переважно науково-технічного й виробничого потенціалу українських підприємств для геологорозвідування й видобутку, зокрема використання українського устаткування, матеріалів і персоналу;
• своєчасної сплати податків;
• випадків завищення вартості робіт і устаткування, собівартості видобутих вуглеводнів; дотримання екологічного законодавства України.
2. Кабінету міністрів України внести до переліку ділянок надр понад 40 родовищ, які можуть розроблятися на умовах угод про поділ продукції [84].

      Крім  того, урядова присутність в галузі не сприяє її розвитку. Навпаки, підприємства, які знаходяться під контролем держави, вимушені прямо або опосередковано (наприклад через механізм продажу нафти на аукціоні) перераховувати значну частину прибутку на урядові цілі та, відповідно, не інвестують їх у галузь. Як результат – відсутність коштів та технічний стан наявного обладнання підприємств галузі не дозволяють збільшити обсяги розвідувального та експлуатаційного буріння, незважаючи на величезну потребу. І, якщо в 60 рр. обсяги буріння сягали 700 тис. м/рік, а на початку 90 рр. – близько 500 тис. м/рік, то сьогодні обсяги розвідувального буріння ледь перевищують 100 тис. м/рік. На сьогодні основною потребою галузі є зростання обсягів буріння приблизно на 200–300 тис. м/рік. Це, в свою чергу, формує необхідність у придбанні (ввезенні на територію України) 40-60 нових сучасних бурових верстатів. У збільшенні обсягів робіт з буріння зацікавлені як експлуатаційні підприємства, так і компанії, що мають ліцензії на дослідно-промислову розробку.

      Як  вже зазначалося в роботі, СП “Полтавська  газонафтова компанія” являється  найбільшою недержавною компанією  в нафтогазовій промисловості України, і є яскравим прикладом успішного  іноземного інвестування в дану галузь.

      Але, аналізуючи діяльність цього спільного підприємства, можна зробити висновки, що не завжди діяльність компанії була такою успішною, як, наприклад, в 2004 році. Для успішної роботи на нафтовому ринку України, керівництву потрібно багато приділяти уваги подальшому розвитку компанії, як в плані розширення діяльності, так і збільшення обсягів видобування на базі активного впровадження нових технологій та новітніх розробок. Реально, саме такий підхід і застосовується підприємством. Що стосується впровадження новітніх технологій та розробок, то компанія є однією з передових, а в деяких сферах й найпершою, в Україні.

      Однією  з найбільших проблем в діяльності компанії є розвідування та освоєння повного обсягу ліцензійних площ, із наданих їй 2500 кв. км. розвідувальні  та видобувні роботи проводяться лише на території близько 300 кв. км. Причому родовища, що компанія експлуатує до теперішнього часу вже досить виснажені і експлуатувалися ще до створення СП іншими підприємствами нафтовидобувної галузі.

      Тому, перш за все, перед компанією стоїть завдання освоєння нових перспективних площ на які вона має ліцензії. Для цього потрібно провести детальне геологічне вивчення цих нафтових родовищ найновішими технологічними методами, що компанія вже застосовувала в останні роки, та пошук нових шляхів та методів дослідження родовищ. Після вивчення нових ліцензійних площ, доцільно було б максимально збільшити кількість бурових свердловин виготовлених з найновітнішого обладнання (значні вкладення британського інвестора дають можливість придбання нового обладнання, при чому період окупності однієї нової свердловини складає менше одного року).

      При бурінні свердловин доцільно використовувати  нові методи, такі як – похило-спрямоване буріння, кущове та горизонтальне. Технологія похило-спрямованого буріння дозволяє ПГНК досягти точок, які при використанні вертикального буріння недоступні через близьке розташування будівель та населених пунктів. Використовуючи цю технологію, з одного майданчика можна пробурити багато свердловин, зводячи тим самим до мінімуму вплив на навколишнє середовище, сільськогосподарську діяльність та життя людей.

      Розробка  нових нафтових родовищ дозволить  збільшити об’єми видобутку нафти  та газу до 50% на рік, відповідно ж зростатимуть прибутки компанії.

      На  території трьох нафтогазоносних  районів України виявлено більше 300 родовищ нафти та газу. Переважна більшість родовищ (близько 200) зосереджена у Придніпров’ї, решта – у Прикарпатті (близько 90) та у Причорномор’ї (33, з яких 10 родовищ – на акваторіях Чорного та Азовського морів). Тому для значного розширення видобутку нафти та газу, компанія могла б отримати ліцензії на використання родовищ, що знаходяться на акваторіях Чорного та Азовського морів та Прикарпатті. Це дозволило б значно збільшити обсяги діяльності та розширити сферу впливу в нафтовій промисловості України, де частка держави сягає більше 90% [87].

      Для зниження собівартості продукції керівництву  компанії доцільно звести використання виробничих потужностей до максимуму, щоб знову не виникла ситуація 2000 року, коли використання своїх виробничих потужностей на 20-30% і наднормативні невиробничі видатки призвели до значного подорожчання собівартості видобутих нафти й газу. Так, у ПГНК загальна собівартість видобутку газу становила 139,5 грн. за 1 000 м³ (що в 3,7 рази перевищує собівартість видобутку газу на українських підприємствах), а 1 т. нафти – 250,7 грн. (у 2,2 рази вище).

      Окрім того, керівництву компанії потрібно уважно слідкувати за дотриманням та виконанням Робочої програми підприємства, щоб не допускати ситуації яка  мала місце 2000 року, коли Міністерство економіки України підбило підсумки десятка комплексних перевірок ПГНК. Їх зміст такий: “Передбачених ліцензійною угодою, ліцензіями, що супроводжують цю угоду, і проектами на дослідно-промислову експлуатацію родовищ, програм бурових робіт компанія практично не виконує. З отриманої для ведення пошукових і розвідувальних робіт ліцензійної Ново-Миколаївської площі в 2500 кв. км вказані роботи проводилися лише в межах 80-100 кв. км. Невиконання передбачених проектами обсягів розвідувального й експлуатаційного буріння призвело до різкого падіння видобутку вуглеводнів на Гнатівському родовищі й заводнення діючих продуктивних свердловин до 70%, що може негативно позначитися на подальшій розробці цього родовища” [77].