Управління прибутком підприємства від операційної діяльності

Серед факторів впливу на операційний прибуток чільне місце займають витрати на виробництво і реалізацію продукції. До складу операційних витрат входять:

1)     собівартість реалізованої продукції;

2)     адміністративні витрати;

3)     витрати на збут;

4)     інші операційні витрати.

Кожен вид операційних витрат розкладається за економічними елементами: матеріальні витрати, оплата праці, нарахування на оплату праці, амортизація, інші операційні витрати.

Собівартість реалізованої продукції включає прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати та робочі накладні витрати. Прямі витрати змінюються пропорційно або майже пропорційно до обсягів виробництва. Накладні виробничі витрати включають витрати допоміжних матеріалів, на оплату праці управлінського та обслуговуючого виробничого персоналу, на виконання робіт, пов’язаних з ремонтом обладнання тощо. Таким чином, до складу собівартості готової продукції не відносяться управлінські витрати загальногосподарського характеру [38].

У статті “Адміністративні витрати” відображаються загальногосподарські витрати, пов’язані з утриманням і обслуговуванням підприємства. До адміністративних витрат відносяться:

1)         витрати на утримання адміністративного, господарського персоналу;

2)         витрати на утримання основних засобів адміністративного призначення (оренда, податки, амортизація, ремонт, охорона, комунальні послуги);

3)         гонорари за професійні послуги (юридичні, аудиторські, медичні);

4)         витрати на дослідження і розробки;

5)         витрати на зв’язок;

6)         амортизація нематеріальних активів;

7)         витрати на створення резерву сумнівних боргів, організаційні витрати;

8)         витрати на реєстрацію акцій;

9)         винагорода директорам;

10)    представницькі;

11)    непродуктивні витрати (простої, прострочені проценти за кредит, витрати матеріалів, штрафі, пені);

12)    інші адміністративні витрати.

Витрати на збут включають:

1)     витрати на пакувальні матеріали, ремонт тари;

2)     оплата праці і комісійні продавцям, агентам, водіям, робітникам складу, відділу матеріально-технічного забезпечення;

3)     на рекламу і маркетинг;

4)     відрядження;

5)     оплата послуг збутових, посередницьких, зовнішньоторгових організацій;

6)     оренда, податки, страхування, амортизація, ремонт основних засобів відділу збуту, складів;

7)     фрахт і інші виплати за транспортування;

8)     надання знижок покупцям;

9)     гарантійне обслуговування.

До інших операційних витрат відносяться:

1)     собівартість реалізованих виробничих запасів;

2)     сумнівні (безнадійні) борги;

3)     витрати від знецінення запасів;

4)     витрати від операційних курсових різниць;

5)     визнані екологічні санкції;

6)     відрахування для забезпечення наступних операційних витрат.

В процесі визначення прибутку важливим елементом виступає виручка від реалізації продукції. Виручка від реалізації продукції розкладається на витрати і прибуток, тобто вона є об’єктом розподілу. В процесі цього розподілу можна маніпулювати пропорціями між прибутком і витратами в певних межах. Впливати на прибуток через зміну витрат дозволяє діюча система обліку витрат.

Формування прибутку від основної діяльності знаходиться під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.

Основними шляхами збільшення операційного прибутку є нарощування обсягів виробництва, зниження собівартості реалізованої продукції, розумна асортиментна політика, підвищення якості продукції.

1.3. Інформаційно – правове забезпечення формування фінансових результатів від операційної діяльності підприємства

Процес управління фінансами базується на використанні механізмів фінансового менеджменту, складовою яких є правове і нормативне забезпечення управлінських рішень. Через розробку системи законів та інших нормативних актів держава проводить відповідну фінансову політику і здійснює регулювання фінансово-господарської діяльності підприємств економічними методами.

Правові основи фінансів окремих суб’єктів господарювання перш за все базуються на конституційних нормах. Конституція України є важливим джерелом фінансового права і віддзеркалює в концентрованому вигляді правовий простір, в якому здійснюється розвиток підприємництва в нашій країні.

Конституція України формує правовий простір для розвитку вільного підприємництва в країні і водночас створює передумови для використання фінансового менеджменту як системи управління фінансами суб’єктів господарювання в економіці ринкового типу.  У статті 42 закріплене право кожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом [1]. Держава забезпечує захист конкуренції в підприємницькій діяльності. Згідно статті 43 кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Цивільним кодексом регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.  Згідно  розділу 2 підрозділу 2 Цивільного Кодексу юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом [3].

Створення юридичної особи відбувається відповідно до статті 87 ЦК, учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.

Основним нормативним документом, який визначає мету та задачі діяльності підприємства є його Статут. Згідно статті 88 ЦК у статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адреса, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

Згідно статті 89 юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом.

Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму (ст.90 ЦК). Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності.

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ст. 91 ) [3].

Згідно статті 92 Цивільного Кодексу юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

За своїми зобов'язаннями юридична особа відповідає самостійно усім належним їй майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

Глава 8 Цивільного Кодексу визначає види підприємницьких товариств. Згідно статті 113 під господарським товариством розуміють  юридичну особу, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.

Правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності встановлює відповідно до Конституції України Господарський кодекс (ГК) [2]. Господарський кодекс України  має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами.

Господарським Кодексом визначаються  основні засади господарювання в Україні і регулюються господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності [2].

Згідно статті 3 ГК під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність) [2].

Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Відповідно до статті 55 2 розділу Господарського Кодексу суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єктами господарювання є: господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління та права оперативно-господарського використання майна відповідно до визначення цієї компетенції у Господарському Кодексі та інших законах.

Стаття 62 глава 7 ГК визначає підприємство як самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.  Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності [2].

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності); комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу.

Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Джерелами формування майна підприємства є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку; інші джерела, не заборонені законодавством України.