Розвиток та регулювання соціально-трудових відносин на основі зарубіжного досвіду

Удосконалення державного управління соціальним захистом населення в Україні виступає невід’ємною складовою комплексу інституційних реформ та створення дієвої соціальної інфраструктури ринкового середовища.

Разом з тим, система соціального  захисту повинна включати наступні елементи:

по-перше – це правові, економічні та соціальні гарантії;

по-друге, фінансові, інформаційно-інтелектуальні та природні ресурси;

по-третє, бюджетні та позабюджетні механізми;

по-четверте, державні, громадські та міжнародні інституції. При цьому  головна роль повинна належати проведенню моніторингу соціальної захищеності [5]. 

Рис. 3.8  Основні напрямки розвитку системи соціального захисту

В умовах розвитку соціально-трудових відносин, враховуючи досвід зарубіжних країн, необхідно вдосконалювати виробничу  демократію. Виробнича демократія – політика, яка базується на участі персоналу у прийнятті управлінських рішень.

Розвиток виробничої демократії у світовій практиці реалізується за двома напрямами:

• застосування різних форм участі персоналу в управлінні виробництвом;
• участь персоналу організації у розподілі результатів виробництва.

Участь найманих працівників  в управлінні виробництвом слід розглядати як притаманну сучасній економічній  системі форму виявлення відносин, які формуються у соціально-трудовій сфері.

МОП заохочує розвиток виробничої демократії і вбачає шляхи її розвитку через закріплення і використання процедур інформування і консультування працівників, укладання колективних  договорів; створення на підприємствах  представницьких органів працівників  для участі спільно з представниками адміністрації роботодавця у  вирішенні питань соціального і  економічного розвитку; участь працівників  або їх представників в органах  управління підприємствами, установами, організаціями [4; 28 ].

Враховуючи досвід США, де рівень виробничої демократії один з  найбільших, необхідно здійснити  такі кроки у наступних напрямках (рис.3.9 ).

Рис. 3.9 Основні напрямки розвитку виробничої демократії

Сприяючи ствердженню  сучасних соціально-трудових стандартів, держава зобов’язана постійно вдосконалювати правове регулювання ринку праці, оптимізувати структуру зайнятості та трансформувати систему оплати праці. Держава повинна сприяти розвитку соціального партнерства, як основній формі соціально-трудових відносин, а також інституту колективних договорів та угод. Необхідно здійснити ряд трансформацій у сфері охорони праці, соціального захисту населення, а також у напрямку запровадження виробничої демократії.

3.3 Застосування  ефективних програм регулювання соціально-трудових відносин

Система нових СТВ може формуватися стихійно або цілеспрямовано. Цілеспрямований вплив необхідно  здійснювати на постійно діючій основі за допомогою системи засобів  суспільного і державного регулювання.  

Основним інструментом, що регулює СТВ, є державні програми національного, регіонального, галузевого і індивідуального характеру, що розробляються на основі соціальних індикаторів (нормативів), які використовуваних для постановки цілей у програмах  і для підбору методів, що забезпечують реалізацію розроблених программ.

Тому Україна має пильно слідкувати за програмами, що використовуються в економічно розвинених країнах  для вдосконалення соціально-трудових відносин і переймати їх досвід з метою покращення умов праці (оплата праці, відпочинок, охорона праці, соціальні гарантії); соціальної політики (пенсійне забезпечення, соціальне страхування, медичне страхування, виплати соціальної допомоги слабозахищеним верствам населення, політика підтримки рівня життя і політика диференціації доходів населення); зайнятості (реєстрація безробітних, професійне перенавчання, пошук вакантних місць, допомога в організації нових робочих місць, профілактика безробіття, що включає «адміністративний тиск» на процес звільнення працівників, а також і інвестиційну діяльність держави); міграційної політики, що регламентує переміщення робочої сили і переселення населення з несприятливих регіонів на основі «програм переселення»; демографічна політика, що регулює природні процеси відтворення населення, на основі програм допомоги вагітним, виплати допомога на дітей, поліпшення здоров'я і зниження смертності й ін.

Проте Україна має не тільки запроваджувати власні програми, а  й приймати активну участь у міжнародних  програмах, які також сприяють покращенню вдосконаленню даної сфери, надаючи  як фінансову допомогу, так і безпосередні консультації щодо втілення основних положень таких програм в життя (рис. 3.10).

Економічно розвинені  країни та міжнародні організації приділяють першочергову увагу проблемам зайнятості, без вирішення яких не можна забезпечити  соціально-економічну стабільність. У цих країнах регулярно розробляються, фінансуються і виконуються програми зайнятості, які враховують специфіку конкретної соціально-економічної ситуації.

Таким чином, Українна також потребує розробки спеціальних  програм протидії зростанню безробіття і комплексного вирішення проблем  зайнятості населення, що в свою чергу  вимагає коригуваня існуючого механізму. Зарубіжний досвід показує, що однією з основних умов реалізації програм  зайнятості є опрацювання організаційних заходів. Вони формуються на стадії розроблення  проектів стратегій і програм  зайнятості і є формою взаємодії  всіх його учасників. При цьому дуже важливим є використання європейського  досвіду застосування регіональних систем контролю та оцінки стратегій  і програм зайнятості населення. Зокрема польський досвід свідчить про необхідність створення робочої  науково-аналітичної групи як постійно діючого органу управління реалізацією  затверджених стратегій і програм. До її повноважень мають належати: відслідковування виконання стратегії  на основі оцінок ступеня її реалізації, інформування про реалізацію стратегії  усіх зацікавлених сторін, при необхідності вона має право вносити корективи  в програму.

Рис. 3.10 Зарубіжні програми розвитку соціально-трудових відносин

Значна увага у світі  приділяється проблем безробіття молоді, вона характеризується численними спільними  та спеціалізованими проектами та програмами, які здійснюються міжнародними організаціями. Яскравим прикладом є «Міжнародна програма дій щодо молоді до 2000 року й далі» (The World Programme of Action for Youth to the Year 2000 and Beyond), розроблена ООН у 1995р., яка є міжнародною стратегією дій, спрямованих на ефективне розв’язання проблем молоді. Мета цієї програми – закріпити високу відповідальність уряду перед молоддю, що прагне до розвитку й активної участі в усіх суспільних процесах та явищах. Ця програма реалізується в більшості країн – учасниць ООН і Європейського Союзу.

У сфері зайнятості молоді генеральним секретарем ООН було виокремлено 4 основні напрями діяльності:

- рівні можливості на  ринку праці для молодих чоловіків  і жінок;

- підготовка до трудової  діяльності (передбачає значні інвестиції  в освіту та профнавчання молоді);

- створення робочих місць.  Цей процес має посідати центральне  місце у макроекономічній політиці  держави;

- підприємництво (створення  сприятливих умов для відкриття  власного бізнесу) [63].

В Європейському Союзі (ЄС) з 1999р. здійснюється програма "The Peer Reviev Programme (mutual learning)", спрямована на вивчення та обмін досвідом країн  – учасниць Єдиної європейської стратегії  щодо зайнятості. У межах цієї програми вивчаються національні програми щодо зайнятості та оцінюються можливості їх використання в інших країнах [61].

Прикладом такої програми може бути «Німецька стрімка програма, спрямована на навчання, підвищення кваліфікації та зайнятості молоді», яка була започаткована у 1999р. Особливість цієї програми полягає в чіткій спрямованості діяльності на особливі категорії молоді: безробітна молодь, яка спробувала продовжувати навчання, але зазнала невдачі; молодь, яка не працює і не вчиться не має зв’язків із соціальними структурами. Програма охоплює цілу низку заходів щодо реалізації попиту (дотації та субсидії роботодавцям) та пропозиції праці молоді і ґрунтуються на залучені молоді до системи профнавчання та підвищення кваліфікації. Уже через рік після започаткування програма показала свою ефективність: кількість учасників становила 100 тис. осіб; 21,2% після закінчення навчання почали працювати; 15,2% продовжили освіту в інших навчальних закладах.

Франція, в свою чергу, також реалізує дві подібні програми: 1) "Нові послуги – нові робочі місця" - передбачає відшкодування державою до 80% витрат підприємствам на створення нових робочих місць для молоді; 2)"Слідом" - спрямована на поліпшення соціального захисту молоді шляхом вивчення та допомоги в реалізації своїх соціальних прав.

Відпрацьованою та ефективною є програма «Податок плюс субсидія», відповідно до якої частка податкових надходжень повертається фірмі з тим, щоб компенсувати витрати на навчання персоналу, яке здійснюється самою фірмою або за контрактом із закладом професійної освіти [15; 37, с. 25-26].

Таким чином програми зайнятості в Україні, враховуючи зарубіжний досвід повинні включати:

• субсидії роботодавцям, за створення нових робочих місць для молоді і за перекваліфікацію або навчання персоналу;
• розвиток само зайнятості молоді, включення в систему професійно-технічної освіти;
• квотування робочих місць для інвалідів і інших неконкурентоздатних категорій працівників, а підприємців, що не створюють спеціальні робочі місця, сплачувати штрафи.
• забезпечення додаткових гарантій зайнятості населення окремим категоріям громадян;
• сприяння професійній мобільності.