Інноваційний розвиток в Україні

       Джерело: Послання Президента України до Верховної  Ради України “Європейський вибір: концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки”.

       Рис.1. Динаміка структурних змін в промисловому виробництві України

       Зазначена деформація структури промислового виробництва стала неминучою внаслідок відсутності державної промислової політики та переорієнтації товаровиробників на наявний платоспроможний попит, передусім за кордоном. Через це преференції отримали галузі, які виробляють продукцію з низьким ступенем переробки. Частка в експорті товарів неблагородних металів та виробів з них зросла з 32,3 % у 1996 р. до 41,6 % за січень-липень  
2002 р., загалом частка сировинних і низькотехнологічних товарів за цей період складає близько 80 %, у той час як частка машинобудівної продукції стабілізувалася на рівні 14-15 % (табл. 2). При цьому обсяг експорту машин і устаткування за січень-липень 2002 року знизився на 10 %, транспортних засобів - на 6 % до відповідного періоду попереднього року.

       З огляду на посилення відкритості  української економіки (за підсумками першого півріччя 2002 р. зовнішній оборот товарів і послуг склав 104,5 % ВВП, в тому числі експорт – 57,2 %, імпорт – 47,3 %), негативний ефект від неефективної структури зовнішньої торгівлі посилюється. 
 
 

       Таблиця 2

       Структура експорту товарів, %

       Джерело: Послання Президента України до Верховної  Ради України “Європейський вибір: концептуальні засади стратегії  економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки”; Держкомстат  України.

       Збільшенню  експорту високотехнологічної вітчизняної  продукції, яка має конкурентні переваги на світовому ринку (ОПК, авіаційна промисловість), перешкоджають відверті протекціоністські заходи розвинених країн та політичний тиск з метою перешкоджання виходу цієї продукції на ринки країн, що розвиваються.

       Ці  обставини сприяють прискореному розвитку сировинних галузей і консервації у такий спосіб низькотехнологічної структури української промисловості. За підсумками 2000 р. лише три галузі перевищили рівень виробництва 1994 р. - кольорова (на 77,2 %), чорна металургія (на 37,7 %), а також деревообробна та целюлозно-паперова промисловість (на 19,6 %). У той же час, обсяг продукції машинобудування склав лише 62,4 % рівня 1994 року. Гірше працювала тільки промисловість будівельних матеріалів (43,5 %). Виразні тенденції до монополізації, які спостерігаються у базових галузях української економіки, обумовлюють ціновий диктат підприємств цієї сфери, що призводить до перерозподілу на їхню користь інвестиційних та потенційних інноваційних ресурсів.

       У той же час, збільшення внутрішнього попиту під впливом економічного зростання, а також скорочення імпортних обмежень, обумовлене вступом до СОТ, неминуче спричинять прискорене зростання імпорту. За січень-липень 2002 р. імпорт товарів вже зростав швидше за експорт (відповідно 105,8 та 102,3 %). У 2003 р. можна очікувати відновлення негативного сальдо зовнішньої торгівлі товарами, а враховуючи лібералізацію сфери послуг за правилами СОТ - і погіршення сальдо торгівлі послугами з неминучими наслідками: уповільненням чистого притоку валюти, припиненням ремонетизації обігу, наростанням проблем з обслуговуванням зовнішнього боргу.

       Таким чином, підсумки економічного розвитку дають підстави стверджувати, що економіка  України входить до стадії стагнації. В той час як традиційні чинники економічного зростання, які спиралися переважно на мобілізацію ресурсів, нагромаджених за тривалий період економічного спаду, практично вичерпано, належних зрушень в структурі економічної системи, які перевели б національну економіку в режим зростання, яке ґрунтується на інвестиційно-інноваційному творенні нових ресурсів, поки що не відбулося. Враховуючи це, нагальною постає проблема модернізації української економіки з метою підвищення технологічного рівня експорту та якісних характеристик вітчизняної продукції, яка постачається на внутрішній ринок, що необхідно для забезпечення конкуренції з імпортованими товарами не тільки за ціновими, але й за якісними характеристиками. Саме на виконання цього стратегічного завдання має бути спрямована інноваційна політика України.

       Не  можна також ігнорувати широко обговорювану фахівцями проблему наростання техногенних  загроз через вичерпання резерву  служби обладнання та будівель, а також  усвідомлення того, що навіть збереження існуючого “status quo” на світових ринках для України вже є проблематичним. Сировинна модель розвитку та включення у світогосподарські відносини практично позбавлена майбутнього. Адже в умовах “нової економіки” кардинальним чином змінюється саме поняття категорії “сировина”. Відповідно змінюється й роль країн, економіка яких має переважно сировинну спрямованість. Конкуренція між країнами – “сировинними придатками” провідних економік зростатиме. Досить яскравим прикладом є, зокрема, спроба обмежити виробництво сталі, яка здійснювалася основними світовими виробниками цього продукту в 2002 році.

       Процеси економічної трансформації Україна  почала, маючи в цілому розгалужену  сферу досліджень та розробок, значний  досвід освоєння інновацій, особливо у  сфері енергетики та електрифікації, виробництві ряду видів озброєнь, деяких інших галузях. Разом з тим, технічний рівень базових галузей виробництва - вугільної, чорної металургії, харчової, багатьох галузей машинобудування (наприклад, сільськогосподарського, виробництва устаткування для харчової промисловості, шляхово-транспортного устаткування, приладобудування, медичної техніки) застарів. Виробництво в цілому характеризувалося високою енерго- та матеріалоємністю, значним застосуванням ручної праці. Дедалі помітнішим ставало відставання України, як і СРСР в цілому, у застосуванні ефективних інформаційних технологій, в тому числі в сфері досліджень та розробок, автоматизації виробництва та управління. Низькою була ефективність використання результатів науково-технічного пошуку, що зумовлювалося загальною орієнтацією економічного розвитку на екстенсивний тип відтворення, директивністю планування, обмеженим доступом галузей загального призначення до інноваційних результатів, недосконалістю критеріїв ефективності економічного розвитку, обмеженістю фінансових ресурсів та відсутністю налагоджених і постійно діючих механізмів їхньої концентрації на інноваційних пріоритетах.

       Тому  питання подальшого інноваційного  розвитку, прискорення науково-технічного прогресу розглядалося в Україні  як надзвичайно актуальне протягом практично всього періоду економічних реформ. Вже у 1991 р. було створено Комітет з питань науково-технічного прогресу. В інноваційній сфері діяли Державний комітет з питань науки та техніки (1992-1995 рр.), Державний комітет з питань науки та техніки і промислової політики (1995-1996), Міністерство у справах науки і технологій (1996-1998), Державний комітет з питань науки та інтелектуальної власності (1998-2000), Міністерство науки та освіти (з 2000 р.). Нинішні повноваження суб’єктів державного регулювання, які покликані відігравати провідну роль у формуванні та реалізації державної науково-технологічної політики, визначені в Законі України “Про наукову і науково-технічну діяльність”. За вказані роки спеціалізованими органами державного управління було зроблено чимало для пом’якшення руйнівного впливу, завданого трансформаційною кризою інноваційній сфері.

       Важливим  напрямом роботи стало створення  законодавчої бази, яка забезпечує формування та проведення в державі  узгодженої науково-технічної політики, ефективне функціонування та розвиток сфери досліджень та розробок, поглиблення її зв’язків з виробництвом в умовах переходу від директивних методів управління до ринкових відносин. Уже в перші роки незалежності Верховною Радою України був прийнятий ряд законів України, спрямованих на регламентацію наукової та науково-технічної діяльності, зокрема: “Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності” (1991), “Про наукову і науково-технічну діяльність” (1991), “Про науково-технічну інформацію” (1993), “Про наукову і науково-технічну експертизу” (1995). Вихідні умови для формування вітчизняної системи захисту інтелектуальної власності були визначені Законом “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” та рядом інших, пов’язаних з ним, наприклад, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” та інші.

       Між тим, тривалий час інноваційному  законодавству України була властива певна фрагментарність та непослідовність. Лише в 1999 р. Верховною Радою України  було прийнято Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України. Базовий закон у цій сфері “Про інноваційну діяльність” вступив в дію після його підписання Президентом лише у 2002 році.

       Закон визначає мету та принципи державної  інноваційної політики. Головною метою  державної інноваційної політики визнається створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

       Закон визначає правові, економічні та організаційні  засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми  стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку інноваційної моделі розвитку економіки України інноваційним шляхом. Згідно з Законом, державну підтримку одержують суб’єкти господарювання всіх форм власності, які реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємства всіх форм власності, які мають статус інноваційних.

       Основними принципами державної інноваційної політики Законом встановлено:

       орієнтацію  на інноваційний шлях розвитку економіки  України;

       визначення  державних пріоритетів інноваційного  розвитку;

       формування  нормативно-правової бази у сфері  інноваційної діяльності;

       створення умов для збереження, розвитку і  використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

       забезпечення  взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

       ефективне використання ринкових механізмів для  сприяння інноваційній діяльності, підтримку  підприємництва у науково-виробничій сфері;

       здійснення  заходів на підтримку міжнародної  науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

       фінансову підтримку, здійснення сприятливої  кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

       сприяння  розвиткові інноваційної інфраструктури;

       інформаційне  забезпечення суб’єктів інноваційної діяльності;

       підготовку  кадрів у сфері інноваційної діяльності.

       Законом передбачено, що державне регулювання  інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

       визначення  і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

       формування  і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

       створення нормативно-правової бази та економічних  механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

       захисту прав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності;

       фінансової  підтримки виконання інноваційних проектів;

       стимулювання  комерційних банків та інших фінансово-кредитних  установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

       встановлення  пільгового оподаткування суб’єктів  інноваційної діяльності;

       підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.