Інфляція в Україні: причини і наслідки

     Ще  однією болючою проблемою української економіки є немонетарна інфляція. Емпіричний аналіз свідчить, що стійкого довгострокового зв'язку між динамікою грошової маси та індексом споживчих цін в Україні немає. Інфляція має інституційний характер, зростання цін часто-густо викликане причинами, безпосередньо не пов'язаними з грошово-кредитною політикою. Серед останніх виділяються: монопольне ціноутворення, масові неплатежі за комунальні послуги та електроенергію, низька капіталізація фінансового ринку і недоступність банківських кредитів. Боротися з немонетарною інфляцією шляхом обмеження грошової пропозиції не тільки малоефективно, а й небезпечно. Такі заходи не в змозі стримати зростання цін, оскільки вони не усувають причин виникнення проблеми, а зловживання ними призведе до падіння ВВП та зростання безробіття. Слід визнати, що сьогодні Національний банк України фактично неспроможний забезпечити рівень контролю над інфляцією, достатній для впровадження інфляційного таргетування. Крім того, серед інструментів монетарної політики головним є грошова база, тоді як за умов таргетування інфляції вирішальна роль має належати обліковій ставці. Перевагами її використання є вища швидкість і передбачуваність впливу на інфляцію та економічну активність. Проте нині вплив облікової ставки Національного банку обмежений, оскільки обсяги рефінансування НБУ комерційних банків невеликі й нестабільні. Натомість валютні інтервенції в умовах інфляційного таргетування мають використовуватися рідко, лише як надзвичайний засіб, а саме навколо них сьогодні будується вся монетарна політика НБУ.

     Інфляційне  таргетування є перспективним для України. Цей монетарний режим шляхом стабілізації інфляційних очікувань та зниження відсоткових ставок за довгостроковими кредитами сприятиме розвитку внутрішнього сектору економіки. Сьогодні Україна недостатньо використовує потенціал свого власного ринку, надаючи перевагу експорту, обсяг якого у першому півріччі 2003 року вже дорівнював 69,5% від ВВП, продовжуючи тенденцію до зростання.

     Інша  річ, що економіка та фінансова система України нині явно не готові до впровадження таргетування інфляції.

     Висновки: Запровадження інфляційного таргетування в Україні дало б змогу стабілізувати інфляцію, гармонізувати розвиток внутрішнього та зовнішнього секторів економіки, здешевити довгострокові кредитні ресурси. Проте сьогодні економіка,  монетарна та фінансова системи країни не готові до цього рішучого кроку. Щоб перейти до зазначеного монетарного режиму, необхідно вирішити низку питань, а саме:

        – визначити на основі наукових досліджень оптимальний довгостроковий рівень інфляції для економіки України;

     – підвищити ступінь керованості інфляції шляхом усунення впливу немонетарних факторів. (Це передбачає розвиток конкуренції та обмеження адміністративного впливу на формування цін, запровадження ринкових механізмів регулювання ринків зерна, електроенергії, палива та інших стратегічних товарів, суворе законодавче і практичне забезпечення виконання фінансових зобов'язань, здійснення податкової реформи та реформи комунального господарства);

     – перейти від політики "незмінного" валютного курсу до керовано-плаваючого з  коливаннями, які відображають зміни фундаментальної макроекономічної рівноваги;

     – посилити вплив облікової ставки Національного банку України на банківський сектор та економіку через стабільний розвиток рефінансування банків;

     –  активізувати розвиток фінансового ринку (в тому числі ринок цінних паперів, банківський та небанківський фінансові сектори), суттєво збільшивши його капіталізацію. [10, 10-12]

     Стосовно  прямого таргетування інфляції в  Україні Андрій Гриценко, заступник  керівника апарату Ради НБУ, зауважив, що воно є швидше перспективним, а не безпосереднім завданням НБУ. Перейти на цей режим зможемо тоді, коли вітчизняна економіка розвиватиметься стабільніше.

[6, 61] 

      4. Особливості інфляційного  процесу в Україні та шляхи   його подолання

      Україна успадкувала нежиттєздатну дефіцитну  економіку, а разом з нею величезний інфляційний потенціал. Низький  рівень ефективності виробництва та якості продукції, державний монополізм і відсутність конкуренції, спотворена структура виробництва з низькою часткою предметів споживання, надмірне зношення основних фондів, гіпермілітаризація тощо становили сприятливий грунт для розвитку інфляції в Україні на початку 90-х років.

      Для досягнення макроекономічної рівноваги  уряд на початку 1992 р. лібералізував  ціни, які почали швидко зростати. Тривала  відкрита інфляція стала несподіванкою  для державних мужів, чимось незвичним  і незнайомим. Невміння уряду боротися з цим лихом тільки підсилювало темпи зростання цін, що призвело до тяжких соціально-економічних наслідків.

      Висока  інфляція, поєднавшись із безпрецедентним  падінням обсягу національного виробництва, означала гіперстагфляцію, яка стала найвідмітнішою рисою вітчизняної економіки у 1992–1995 pp. Вхід економіки України у фазу гіперстагфляції зумовлювався передовсім високими темпами зростання загального рівня цін. Світовий досвід промовляє, що спад виробництва відбувається майже завжди, коли річні темпи інфляції перевищують 40%. Річ у тім, що за високих темпів зростання цін, а особливо за гіперінфляції, національна грошова одиниця швидко знецінюється, що різко знижує рівень сукупних заощаджень усередині країни. При цьому змінюється структура кредитів: частка короткострокових кредитів різко зростає. Так, у 1993 р. короткострокові кредити становили в Україні 97,2%. У такій ситуації про якісь значні інвестиції в машини та устаткування не могло бути й мови, особливо в галузях зі строком окупності капіталу понад п'ять років. Усе це поглиблювало спад виробництва.

      На  мікрорівні інфляція є своєрідним неформальним податком і доповнює податкові вилучення. У середині 90-х років гранична податкова ставка в Україні нерідко сягала 80%, що у поєднанні з інфляцією створювало нестерпний тиск на виробника, який зупиняв своє виробництво.

      У вітчизняній економічній літературі досі точиться полеміка довкола причин гострої інфляції в Україні у 1992–1995 pp. Більшість економістів  схиляється до думки, що спочатку в Україні розвинулась інфляція попиту, пов'язана з надлишковою грошовою масою. Зокрема, важливим чинником такої інфляції став величезний дефіцит державного бюджету. Остерігаючись соціального невдоволення, уряд утримував досягнутий рівень доходів населення через механізм індексації. Крім цього, для підвищення рівня ліквідності підприємств, левова частка яких була державною, НБУ періодично здійснював емісію грошової маси. Так, агрегат М2 у 1992 р. зріс більш ніж у 10 разів, а в 1993 р. – майже у 20 разів. У 1992 р. обсяг готівки зріс більш ніж у 16 разів – приблизно з 30 млрд. крб. до 500 млрд. крб.

      Суттєвий  вплив на зростання цін в Україні  у 1992–1995 pp. справили чинники, які лежать поза сферою грошового обігу, – витрати  та інфляційні очікування. Неефективна економіка, як відомо, завжди є потенційно інфляційною. Зростання витрат виробництва спричиняє підвищення цін. Цей зв'язок цін і витрат особливо рельєфно проявився у вітчизняній економіці. Внаслідок різних обставин продуктивність праці знижувалася, тому витрати виробництва, а відтак і ціни, зростали. Водночас високий рівень монополізму послабив інструментарій конкуренції, який автоматично стримує зростання цін.

      Таблиця 1. Грошово-кредитна політики протягом 2000-2004 рр.

      [12,35], [13, 11]

(індекс споживчих цін) 

     ¹ Індекс споживчих цін у січні 2004 року. 
 Джерело: Економіст. 
 
 
 
 
 

      На  динаміці цін в Україні вельми негативно позначився надмірно прискорений перехід Росії у 1993 р. до торгівлі енергоносіями за світовими цінами. Внаслідок цього спостерігався нестерпний шок пропозиції, який підірвав енергомістку економіку України.

      Спочатку  у вітчизняній економіці майже  не існувало проблеми інфляційних очікувань. Але знецінення заощаджень змусило громадян оперативно пристосовуватися до умов інфляції, їхня нова поведінка полягала в тому, що люди швидко звільнялися, від готівки на користь інших активів, які не втрачали своєї реальної вартості.

      Небажання учасників господарського процесу втрачати свої реальні доходи внаслідок знецінення національної валюти спричинило доларизацію вітчизняна економіки. Зростання попиту на іноземну валюту підживлювало інфляцію витрат. Водночас із знеціненням національних грошей зростала вартість імпорту, переважну частину якого становили енергоносії.

      Отже, у 1992–1995 pp. у вітчизняній економіці  діяли різні чинники інфляції, які нерідко підсилювали один одного. Зумовлена спочатку сукупним попитом інфляція стала самоіндукованою. Зростання цін на товари і послуги та економічні ресурси здорожчувало виробництво, що разом із інфляційними очікуваннями та підвищенням номінальних доходів вело до нового спалаху інфляції. Ця низка причин і зумовила гіперінфляцію в Україні.

      Ще  у 1993 р. було здійснено кілька спроб обмежити емісію грошей, аби стримати інфляцію. Проте ці спроби були невдалі. У 1994 р. уряд намагався застосувати адміністративні методи для обмеження темпів зростання цін. Це була, по суті, класична політика доходів, яка сповільнювала зростання зарплати, запроваджувала фіксовані ціни на значну кількість товарів і послуг, вводила адміністративне регулювання на валютному ринку тощо. Така політика пригасила темпи зростання цін, але спричинила катастрофічне падіння обсягу виробництва в уже лібералізованій економіці. Крім цього, вона відкинула країну далеко назад у реформуванні економіки.

      Правильні заходи для приборкання інфляції почали здійснювати лише з приходом до влади у другій половині 1994 р. нового Президента України. З цього часу почався відлік періоду фінансової стабілізації в національній економіці. Співпраця уряду з МВФ та іншими міжнародними організаціями-кредиторами дала змогу отримати додаткові ресурси для проведення реформ і фінансування дефіциту бюджету.

      Основою антиінфляційної програми стало приборкання інфляційних очікувань, які здебільшого формувалися за адаптивним принципом і значною мірою корелювали з динамікою валютного курсу українського карбованця. Це полегшувало завдання антиінфляційної політики, бо достатньо було стабілізувати валютний курс. Кредити, отримані від міжнародних організацій, допомогли НБУ сформувати резервний фонд для здійснення інтервенцій на валютному ринку, що стабілізувало курс карбованця.

      Продумана політика уряду і НБУ у 1994–1996 pp. дала змогу успішно здійснити грошову реформу. Рівень інфляції в Україні сягнув рекордно низького значення – 10,1% у 1997 р. Проте фінансова криза в Росії у 1998 р. не могла не позначитися на економічній ситуації в Україні. Від північного сусіда вітчизняній економіці також передалися очікування знецінення валюти, що підвищило ціни на енергоносії та прискорило темп інфляції, який у 1998 р. становив уже 20%. Паливна криза в Україні у середині 1999 p., а також недорід у сільському господарстві спричинили стрибок цін на енергоносії та продукти харчування. Внаслідок різних причин темпи інфляції у 2000 р. прискорилися, її рівень сягав 30%.

Таблиця 2. Фактична та базова інфляція в Україні  в 1999-2003 роках

      [7,47-48],[12,35]