Інфляція в Україні: причини і наслідки

      Номінальний дохід – це сума грошей, які особа отримує у вигляді заробітної плати, пенсії тощо. Реальний дохід визначається кількістю товарів і послуг, які можна купити за суму номінального доходу. Коли ціни зростають швидше, ніж номінальний дохід, реальний дохід падає, і навпаки, якщо номінальний дохід зростає швидшими темпами, ніж ціни, то й реальний дохід зростає. В Україні в останні роки реальні доходи, а отже й рівень життя населення, знижувалися.

      Інфляція  знижує ефективність функціонування національної економіки, бо спотворює відносні ціни: ціни на різні товари і послуги зростають неоднаковим темпом. Спотворення відносних цін, яке відбувається за незбалансованої інфляції, веде до нераціонального розподілу ресурсів у національній економіці. Що вищий темп інфляції, то більші спотворення в економіці вона викликає, знижуючи її ефективність.

      Інфляція  спотворює й динаміку номінальної  процентної ставки. Як нам відомо, реальна процентна ставка r дорівнює різниці номінальної процентної ставки і та темпу інфляції p. Звідси можна вивести, що і=r+p. Рівняння номінальної процентної ставки, записане у такому вигляді, називають рівнянням Фішера. Це рівняння вказує, що номінальна процентна ставка змінюється під впливом зміни реальної процентної ставки або зміни рівня інфляції. Згідно з рівнянням Фішера, збільшення темпу інфляції на 1% підвищує номінальну процентну ставку теж на 1%. Таку залежність між темпом інфляції і номінальною процентною ставкою називають ефектом Фішера. Непередбачені зміни рівня інфляції можуть різко змінювати рівень номінальних процентних ставок, що підриває стимули до інвестування.

      В аналітичний економії точиться дискусія з приводу того, чим супроводжується  інфляція: збільшенням чи зменшенням обсягу національного виробництва. Значна частина економістів вважає, що досягти повної зайнятості можна лише за помірного рівня інфляції, який стимулює сукупні видатки. Інакше кажучи, помірна інфляція супроводжується зростанням обсягу національного виробництва.

      За  низьких видатків національна економіка  функціонує на майже горизонтальному відрізкові кривої короткострокової сукупної пропозиції. На цьому відрізкові, як уже зазначалося, рівень цін стабільний, обсяг національного виробництва менший за природний, а рівень безробіття перевищує його природну норму. Якщо сукупні видатки зростають, то економіка переміщується на проміжний відрізок кривої AS, на якому обсяг національного виробництва зростає, наближаючись до його природного рівня. Але це супроводжується зростанням цін. Для досягнення більшого реального обсягу виробництва з відповідно нижчим рівнем безробіття суспільство змушене миритися з вищими цінами, тобто з певним рівнем інфляції. Отже, в національній економіці існує зворотна залежність між рівнем інфляції та обсягом виробництва й безробіттям. Однак в останні роки більшість економістів вважають, що можливість альтернативного вибору між рівнями інфляції та безробіття є лише у короткостроковому періоді, а в довгостроковому періоді такий вибір неможливий.

      За  певних обставин інфляція зменшує обсяг  виробництва і рівень зайнятості у національній економіці. Припустімо, що спочатку обсяг видатків такий, що в економіці досягаються повна зайнятість і відносно стабільний рівень цін. Якщо в цій економіці розвивається інфляція витрат, то за наявного сукупного попиту купуватимуть менший реальний обсяг продукції. Отже, реальний обсяг виробництва зменшуватиметься, а рівень безробіття зростатиме. Розвиток економіки у періоди нафтошоків 70-х років підтвердив це положення. Щодо гіперінфляції, то вона справляє руйнівний вплив на обсяг національного виробництва і зайнятість. Крім того, інфляція знижує стимули до трудової діяльності, бо підриває можливість нормальної реалізації зароблених грошей. Вона посилює диспропорції між виробництвом промислової та сільськогосподарської продукції. Продаж сільськогосподарських продуктів звужується, оскільки їх виробники очікують підвищення цін на продовольство.

      Якщо  наслідки нетривалої непередбаченої інфляції добре відомі та здебільшого несприятливі для всіх господарських одиниць, то наслідки повністю передбаченої тривалої інфляції в аналітичній економії ще до кінця не досліджені. Популярні підручники з макроекономіки говорять нам, що і така інфляція несприятливо впливає на становище і поведінку економічних суб'єктів, бо супроводжується втратами, відомими під метафоричними назвами "витрати на меню" і "витрати на стоптані черевики". Зміна цін нерідко передбачає значні витрати, наприклад, це може потребувати передрукування і поширення нових каталогів. Ці втрати від інфляції називають "витратами на меню", оскільки що вищі темпи інфляції, то частіше ресторанам доводиться друкувати нові меню. За вищих темпів інфляції люди в середньому мають на руках меншу кількість грошей і тому їм доводиться частіше відвідувати банки, їхнє взуття швидше зношується. Ці втрати називають "витратами на стоптані черевики".

      Відомі  й інші несприятливі наслідки передбаченої інфляції. Наприклад, вона може спричиняти неефективний розподіл ресурсів, оскільки відносні ціни часто й несинхронно  змінюються. Крім того, інфляція завдає багатьох незручностей населенню, зокрема індукує психологічні напруження і стреси. Так, широке соціологічне опитування громадян США, Німеччини та Бразилії показало, що в умовах інфляції вражаюча більшість населення перебуває у стані невдоволення та дискомфорту. Тому 84% американців поділяють твердження про те, що "управління інфляцією є одним із найважливіших завдань економічної політики США". У Німеччині та Бразилії відповідно 94% і 88% опитаних погодилися із цим. Опитування виявило й основну причину дискомфорту від інфляції – це впевненість у тому, що інфляція знижує рівень життя внаслідок ерозії номінальних доходів. Окрім того, у населення побутує думка про те, що жадібність бізнесменів та некомпетентність державних чиновників є основними причинами інфляції, яка до того ж знижує престиж країни у світі.

      Зниження  рівня інфляції дає значні вигоди суспільству загалом, які проявляються у зростанні його задоволенням життям та у згуртованості. Незважаючи на тривалу й затяжну депресію в економіці України та на безпрецедентні масштаби фактичного безробіття, приборкання гіперінфляції помітно зміцнило дух народу, посилило довіру до держави та сприяло суспільній злагоді і стабільності.

     Економісти  нерідко говорять і про позитивні наслідки інфляції. Одні з них вказують на те, що помірна інфляція дає змогу збільшувати обсяг національного виробництва у фазі піднесення. Інші вважають, що проблему відсутності еластичності номінальної зарплати у напрямі зниження можна розв'язати за допомогою інфляції, знижуючи, отже, реальну зарплату. Ще одна група економістів стверджує: чим вища інфляція, тим нижча природна норма безробіття, що забезпечує певне підвищення темпів економічного зростання. Однак очевидно те, що інфляція, яка виходить за граничну межу, завдає суспільству значних втрат, які в період гіперінфляції сягають гігантських масштабів. [3, 284-286]

     3. Державне регулювання  інфляції

      Світова практика нагромадила цілий арсенал знарядь боротьби з інфляцією. Коли інфляція сягає велетенських масштабів і купівельна спроможність грошової одиниці практично дорівнює нулеві, неминучою стає нуліфікація грошей. Прикладом може бути Німеччина 1923 р. або Угорщина 1946 р. За таких умов старі грошові знаки вилучаються з обігу і замінюються новими. Знецінені в роки гіперінфляції заощадження в грошах здебільшого не відшкодовують їхнім власникам. Нуліфікація як метод боротьби з інфляцією – надзвичайний захід, до якого можна вдатися тільки за суспільних потрясінь (війни, революції, виникнення нових держав тощо).

      У 80-ті роки ряд країн обрали механізм індексації, щоб пристосуватися до негативних наслідків інфляції. Індексація означає, що номінальні доходи громадян змінюються пропорційно змінам цін, тобто індексація є механізмом, за допомогою якого доходи частково або цілком захищені від інфляції. Інакше кажучи, індексація передбачає, що поточні доходи населення збільшуються відповідно до темпу зростання цін у країні за певний період. У разі повної індексації реальні доходи захищені від згубного впливу інфляції, а тому життєвий рівень населення не знижується.

      Однак індексацію не можна розглядати як метод боротьби з інфляцією. За допомогою індексації можна лише послабити або уникнути окремих негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи. Чому ж не можна захистити всіх учасників національної економіки від інфляції, тобто все проіндексувати? Досвід багатьох країн світу свідчить: що більше прагнуть державні мужі захистити економіку від інфляції через індексацію, то нестабільнішою стає економіка; чим більше суспільство намагається вберегти своїх членів від інфляції, тим нестабільнішим стає їхнє становище. Країни, які повністю індексували все у своїй економіці (Бразилія), не мали великого успіху. Річ у тім, що індексація, по-перше, розкручує інфляційну спіраль. За політики індексації темпи інфляції зростають, і вона із помірної може розвинутися у галопуючу, а то й у гіперінфляцію. По-друге, неможливо повністю вберегти від знецінення усі доходи населення. Нарешті, індексація потребує значних державних видатків, що збільшує дефіцит бюджету. Як уже зазначалося, проблема інфляції, а відтак і антиінфляційної політики є доволі дискусійною – як у наукових, так і в політичних колах. Одні економісти, зокрема монетаристи, вважають, що інфляція є виключно грошовим явищем. Згідно з їхнім поглядом, для її подолання потрібно уповільнити темпи зростання пропозиції грошей у національній економіці. Для недопущення інфляції вони пропонують дотримуватися у монетарній політиці так званого грошового правила. Згідно з цим правилом, темп зростання пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного зростання, який для більшості розвинутих країн становить 3-5% за рік. Ці економісти не розмежовують заходів інфляційної політики, спрямованої на подолання різних видів інфляції, — інфляції попиту та інфляції пропозиції.

      Інша  група економістів вважає, що рецепти монетаристів є надмірно болісними для суспільства. Ця група пропонує політику доходів, котра передбачає, що учасники ринкового процесу впродовж певного періоду утримуються від підвищення цін на товари і послуги, а також на фактори виробництва. Політику доходів застосовувала низка країн у 70-ті роки, але, на думку багатьох економістів, вона була малоефективною.

      Економісти  основного потоку макроекономіки виходять із того, що інфляція є багатофакторним процесом, тому для боротьби з нею потрібно використовувати широкий арсенал знарядь, який умовно можна поділити на дві групи. Перша група охоплює методи, застосування яких дає змогу знизити рівень інфляції порівняно швидко, упродовж короткого відрізку часу. Друга група заходів, які нерідко називають антиінфляційною стратегією, спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі.

      Якщо  інфляція уже розвинулась, то для  її подолання нині здебільшого застосовують стримувальну макроекономічну політику, яку нерідко називають дезінфляцією. Політика дезінфляції ґрунтується  на можливості вибору між інфляцією  та безробіттям у короткостроковому періоді. Державні мужі, знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит, зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням рівня безробіття. Згідно з кривою Філіпса для короткострокового періоду, зростання рівня безробіття знижує рівень інфляції.

      У зв'язку з цим постає запитання: яким обсягом річного реального ВВП  має  пожертвувати суспільство, щоб  знизити рівень інфляції? Економісти часто обчислюють коефіцієнт дезінфляційних втрат, який показує відсоток річного реального  ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1%. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за той самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно пожертвувати 5% річного ВВП.

      Коефіцієнт  дезінфляційних втрат можна виразити через безробіття. Згідно з законом Оукена, зміна рівня безробіття на 1% змінює ВВП на 2%. Отже, зниження інфляції на 1 % потребує збільшення циклічного безробіття приблизно на 2,5%.  Цей коефіцієнт можна використати для того, щоб визначати, на яку величину має  зрости безробіття задля зниження інфляції. Наприклад, для зниження інфляції на 4% потрібно пожертвувати 20% ВВП. Відповідно таке зниження інфляції потребує збільшення циклічного безробіття на 10%.

      Величина  коефіцієнта дезінфляційних втрат дає змогу судити про те, доцільне чи недоцільне подальше проведення антиінфляційної політики. Якщо цей коефіцієнт порівняно високий, то урядові, очевидно, слід утриматися від заходів щодо уповільнення темпів інфляції, віддаючи, наприклад, перевагу індексації доходів населення. Низьке значення коефіцієнта дезінфляційних втрат свідчить про ефективність антиінфляційної політики і доцільність її продовження.

      В одному із досліджень було простежено 65 випадків дезінфляції у 19 країнах. Майже повсюдно зниження рівня інфляції було досягнуто через тимчасове  зменшення обсягу національного  виробництва. Проте величина втрат у вигляді зменшення ВВП у різних країнах виявилася неоднаковою. Значення коефіцієнта дезінфляційних втрат залежить від багатьох чинників, зокрема від швидкості здійснення дезінфляції, гнучкості заробітної плати, ступеня інфляційних очікувань і довіри населення до політики уряду тощо.

      Практика  показала, що швидка дезінфляція супроводжується  меншими втратами, ніж повільна. У країнах з вищим рівнем гнучкості заробітної плати (у них коротший строк дії колективних договорів) коефіцієнти дезінфляційних втрат були нижчими. Економісти особливо підкреслюють роль інфляційних очікувань у проведенні ефективної і менш болісної політики дезінфляції.

      Висока  інфляція є здебільшого результатом  процесу, який розвивається внаслідок  дії адаптивних інфляційних очікувань. Тому важливим завданням дезінфляції є приборкання інфляційних очікувань. При цьому потрібно виявити так звані "якорі", або орієнтири, цих очікувань, тобто явища і процеси, залежно від яких економічні суб'єкти формують свою поведінку щодо цін. Такими орієнтирами здебільшого є темпи інфляції у попередніх періодах, темпи зростання грошової маси, номінальні процентні ставки за державні облігації, динаміка курсу національної валюти тощо. Контроль уряду за одним або кількома цими орієнтирами дає змогу погасити інфляційні очікування. Водночас світовий досвід підказує, що інфляційні очікування якнайшвидше долаються там, де виконуються принаймні дві умови.

      По-перше, державна політика спрямовується на зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне (тобто те, що супроводжується збільшенням кількості та підвищенням якості життєвих благ) уповільнення зростання цін. Лише за такої умови змінюється поведінка споживачів, в ній долаються інфляційні мотиви. Доки споживачі не переконаються в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, доти в національній економіці відбуватиметься інфляційне розширення сукупного попиту.