Контроль Національного банку України за здійсненням банківських операцій

    В основу дослідження надійності банків за факторним аналізом передбачається покласти таку гіпотезу: якщо банк має  структуру балансу, аналогічну структурі  балансу якогось уже збанкрутілого  банку, то він перебуває у несприятливому стані. Аналіз стану банків полягатиме, відповідно, у зіставленні значень факторів для існуючих банків із значеннями факторів, розрахованих для збанкрутілих банків. Залежно від якісного складу того чи іншого кластера (групи) може бути запропоновано декілька підходів до кількісної оцінки надійності банків.

    Якщо  в групі “погані” банки відсутні, то це означає, що в цьому кластері банки не розорюються. Інша крайність  реалізується тоді, коли в досліджуваному кластері більшість банків “погані”. Тоді група є цілком ненадійною, тобто всі банки цієї групи перебувають на межі банкрутства.

    Сильною рисою факторного підходу є те, що в процесі проведення розрахунків  початкові дані проходять стандартизацію та нормування і втрачають при  цьому розмірність. Це дає змогу  використовувати модель для аналізу різних періодів без додаткової корекції на інфляцію. Також вирішується питання різної ліквідності активів, що можуть некоректно вплинути на результати обчислень. У цілому факторний аналіз – найсильніша з наведених методик для аналізу надійності банку [4, с.131-135].

    Огляд можливих способів оцінки надійності банків дає змогу зробити деякі  важливі висновки. По-перше, треба  чітко розуміти, що жоден із зазначених підходів не найгірший і не найкращий  і кожен має своє право на існування. В різних випадках перевага віддається одному з них, інші виконують роль допоміжних. По-друге, кожна модель має відповідну похибку прогнозу, більшу чи меншу, і відповідальність за висновок несе сам аналітик. Розрахункові моделі мають допомагати орієнтуватися в ситуації, забезпечувати прозорість у діяльності банківської системи, надавати впевненості суб’єктам фінансових відносин, запобігати кризовим явищам, що можуть призвести до катастрофічних наслідків для всієї фінансово-кредитно-грошової сфери.

1.3. Фінансові методи  в системі регулювання діяльності комерційних банків

    Проблема  регулювання банківських інститутів завжди посідала чільне місце в економічній  науці. Однією з рис банківської  системи є динамічність її розвитку, особливо наприкінці ХХ початку ХХІ  століття, що зумовлено прискоренням економічних процесів в усьому світі. Банківське регулювання за таких темпів має не тільки зберегти свою репутацію як компетентного органу, але й зорієнтуватися на нові процеси в банківській системі, змінюючи підходи до регулювання цієї сфери економіки. Україна, ставши на шлях економічних реформ, має багато здобутків у цій галузі, проте ще не достатніх, щоб говорити про дійсно ефективне регулювання банківської діяльності, що пояснюється випередженням практикою теоретичних досліджень. Звичайно, в період становлення ринку банківських послуг це було виправдано, навіть можна вважати досягненням створення функціонуючої банківської системи без будь-яких традицій, що притаманні країнам з ринковою економікою, за такий короткий строк. Однак на сьогодні постає нагальна необхідність розвитку банківської науки: вчені мають не тільки повторювати та тлумачити статті банківського законодавства, але й повинні створювати ідеї, які б вдосконалювали ці закони.

    В українській економічній науці  необхідність регулювання ринку банківських послуг обґрунтовується особливим статусом банків в економіці країни, а також посиланням на забезпечення стабільності банківської системи та захист інтересів вкладників, причому пояснення досить рідко виходить за межі цих тез. Державне регулювання банківської діяльності здійснюється у відповідності з цілями захисту вкладників та забезпечення стабільності у банківській сфері.

    Можна виокремити принципи, які мають бути покладені в основу державного регулювання  банківської діяльності:

• достатність – означає, що держава має здійснювати регулювання банківської діяльності лише в межах своєї компетенції, визначеної законом;
• адекватність – відповідність методів державного регулювання реальному стану банківської системи, і в першу чергу це стосується неприпустимості механічного перенесення системи методів регулювання, що застосовується в західних країнах;
• еластичність – в даному випадку йдеться про те, що не існує раз і назавжди визначених ідеальних методів регулювання, вони змінюються в залежності від ситуації і головне завдання державних керівних органів полягає в усвідомленні того, які складові регулювання мають залишатися відносно постійними, а які змінюватися відповідно вимог сучасності;
• послідовність – цей принцип передбачає суворе дотримання обраної економічної політики протягом певного відрізку часу, навіть якщо вона має вади; оскільки інший шлях, можливо навіть, кращий за обраний, може привести до непередбачуваних наслідків, і як правило, господарюючі суб’єкти можуть втратити довіру до заходів, що проводяться державними органами влади;
• відкритість – означає поінформованість юридичних та фізичних осіб щодо намірів державних органів влади не тільки в банківській сфері, а й в економіці в цілому;
• справедливість – рівність всіх банківських установ перед державними інститутами, що регулюють діяльність банків [5, c. 50].

    Відповідно  до функцій, які притаманні державному регулюванню у банківській сфері, належать:

• організаційна функція означає, що для досягнення економічної стабільності необхідно створити ряд певних правил, якими банківські інститути будуть керуватися під час реалізації своєї політики;
• захисна функція виводиться з організаційної і означає, що правила, які встановлюються у банківській діяльності, повинні забезпечувати захист вкладників;
• стабілізаційна функція пов’язана, перш за все, з тою визначною роллю, яку банки відіграють у сучасній економіці. Це, насамперед, використання різноманітних запобіжних засобів для усунення дестабілізаційних елементів у діяльності банківських установ [5, с. 33].

    Регулювання банківської діяльності здійснюється за допомогою методів та інструментів, що є в розпорядженні державних  органів влади. Підходи до вивчення питань щодо форм та методів державного регулювання пострадянських і західних вчених відрізняються. Відмінність полягає у тому, що науковці країн з ринковою економікою майже не приділяють уваги класифікації і ведуть мову в основному про можливі способи регулювання, до яких вони зараховують фіскальну та грошово-кредитну політику, а також пряме втручання держави.

    Підхід  вітчизняних вчених базується на тому, що вони намагаються побудувати таку класифікацію методів і форм регулювання (різноманітні прояви регулювання), яка б відповідала сучасним вимогам  розвитку ринкових відносин в пострадянських країнах. Так, на думку російських вчених форми і методи державного регулювання цілком залежать від конкретної економічної ситуації, характеру і масштабу розв'язуваних задач. Країни, що розвиваються в гострій економічній ситуації, потребують більш сильного державного керівництва й участі, застосування прямих адміністративних методів, ніж розвинуті країни, в яких економічна ситуація є стабільною [6, c. 5].

    Найбільш  поширеною серед науковців є  думка щодо поділу методів регулювання  на прямі та непрямі (опосередковані, опосереднені). Так, за формами впливу на суб’єкти ринку методи державного регулювання можна розділяти на методи прямого впливу (засновані на системі обмежень, штрафів, дозволів, ліцензій, квот, державних контрактів) і методи опосередкованого впливу, суть яких зводиться до встановлення певних умов для суб’єктів ринку, які мотивують їх поведінку (податкове регулювання, методи стимулювання конкуренції).

    Існує ще один підхід до поділу методів регулювання, а саме: в залежності від обраних  засобів впливу розрізняють правові, адміністративні, економічні методи.

    Під правовими методами розуміють в  основному законодавче регулювання, в той час як до адміністративних методів зараховують ліцензування, квотування, стандартизацію, нормування, державне замовлення тощо, хоча все вище перелічене має бути закріплене у відповідних правових нормах, тобто адміністративні методи є підпорядкованими правовим методам і паралельне використання цих термінів є невиправданим. Деякі вчені взагалі не відокремлюють правові та адміністративні методи регулювання [6, c. 4-10].

    З юридичної точки зору метод правового  регулювання є неоднорідним. Він, з одного боку, заснований на методах, притаманних цивільному праву –  рівність учасників, а з іншого на фінансово-правовому та адміністративно-правовому регулюванні – визнання юридичної нерівності сторін,  а значить методі владних приписів. Отже, на думку вітчизняних вчених-юристів метод правового регулювання економічної сфери розпадається на три методи:

    - цивільно-правовий метод, який  ґрунтується на рівності сторін, тобто це відносини між органами державної виконавчої та законодавчої влади і іншими юридичними та фізичними особами по горизонталі на основі договору;

• адміністративно-правовий метод передбачає регулювання відносин між суб’єктами по вертикалі, де провідну роль грають органи державної виконавчої влади;
• фінансово-правовий метод полягає у створенні законодавчої бази, що регулює відносини у фінансовій сфері і головна роль належить органам законодавчої державної влади.

    Фінансово-правовий метод є яскравим прикладом механічного поєднання фінансової сфери з правовою, оскільки він складається з цивільно-правових та адміністративно-правових методів, що застосовуються у фінансовій сфері і виділення цього методу є лише допоміжним кроком, щоб поєднати усі документи, які регулюють фінансові відносини.

    Спираючись  на сучасні досягнення у економічній  і, насамперед, фінансовій сфері структуру  фінансових методів державного регулювання  банківської діяльності можна представити  за двома традиційними напрямками:

1. За формою впливу на банківські установи: прямі, непрямі, змішані.
2. За характером впливу на банківську діяльність: фіскальна, грошово-кредитна політики та політика страхування.

    Розглянемо  детально структуру фінансових методів  державного регулювання банківської діяльності у відповідності з зазначеним підходом.

    Методи, які держава використовує як монополіст: встановлення фінансових нормативів та відрахувань до резервних, страхових  та інших цільових фондів, політика мінімальних резервів, податкова  політика, фінансовий контроль. Важливо відзначити, що фінансовий контроль є невід’ємною складовою системи фінансових методів, які держава використовує як монополіст. На сьогодні дана група фінансових методів державного регулювання є найбільш поширеною. Вона підкріплена законодавчими та нормативними актами

    До  фінансових методів, які держава  використовує як рівноправний суб’єкт  ринкових відносин, зараховуються здійснення державних витрат, операції на відкритому ринку, процентну політику.

    Державні  витрати можуть слугувати стимулом для розширення спектру банківських операцій, йдеться перш за все про посередництво у кредиті, коли держава виступає кредитором, а банк стає посередником між державою та конкретним позичальником. Проте цей метод приховує у собі й небезпеки, оскільки державні витрати – це перш за все податки, а збільшення податкового тиску може призвести до зворотного ефекту.

    Отже, можна виокремити такі основні інструменти, за якими Національний Банк України  проводить грошово-кредитну політику та регулювання діяльності комерційних банків загалом та їхньої стійкості окремо:

1. Відсоткова ставка за операціями НБУ – офіційна облікова ставка, за якою НБУ видає кредити комерційним банкам, тобто виконує функцію “останнього” кредитора.
2. Політика резервних вимог – потенційно дуже потужний засіб грошово-кредитного регулювання. Навіть невеликі зміни норми резервів призводять до значних змін в обсягах кредитних вкладень комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу. В країнах із розвинутою економікою цей інструмент використовується рідко. Часті зміни механізму обов’язкового резервування можуть мати дестабілізуючий вплив на економіку, вони ускладнюють банківські фінанси. Розвинута ринкова економіка віддає перевагу гнучким інструментам грошово-кредитного регулювання, які впливають на грошову пропозицію не прямо, а через формування певних умов на ринку. У світовій практиці взагалі спостерігається тенденція відходу від активного використання центральними банками резервних вимог як регулятивного методу.

          В Україні із зростанням попиту на гроші НБУ поступово зменшуватиме норму резервних вимог, що сприятиме активізації кредитно-інвестиційної діяльності комерційних банків, дасть змогу підтримувати їм реальний сектор економіки.

    Обов’язкові мінімальні резерви – це один із активних інструментів, за допомогою якого НБУ визначає потребу та здійснює регулювання грошової маси в обігу. Також, обов’язкові резерви дозволяють комерційним банкам підтримувати ліквідність на певному рівні та забезпечувати своєчасні платежі за вимогами клієнтів. Обсяг обов’язкових резервів визначається комерційним банком кожен день у розмірі встановленого відсотку від середньоарифметичних залишків залучених банком коштів. Визначена сума коштів обов’язкових резервів повинна знаходитись на коррахунку в НБУ.

3. Операції на відкритому ринку – операції НБУ для купівлі та продажу цінних паперів.
4. Формування внутрішніх нормативів згідно із Законом України “Про банки та банківську діяльність”.
5. Участь у діяльності міжнародних банківських організацій.
6. Нормативний контроль за діяльністю кредитних установ та комерційних банків, який здійснюється на основі даних балансу. За цими даними здійснюється контроль над формуванням та використанням банківських ресурсів та інших банківських операцій, а також вірного їх відображення в бухгалтерському обліку.