Фіскальна політика і її роль в державному регулюванні економіки

Важелями впливу у  системі кошторисного фінансування виступають принципи та порядок фінансування. До принципів відносяться: плановість, цільовий характер виділення коштів та підзвітність розпорядників бюджетних коштів органам, що здійснюють фінансування. Принцип плановості означає, що фінансування здійснюється виключно на основі затвердженого кошторису. Цільовий характер полягає у тому, що бюджетні кошти можна використовувати виключно на цілі, визначені у кошторисі. Підзвітність забезпечується наданням звітів про використання бюджетних коштів фінансовим органам. Водночас дані принципи не гарантують головного - досягнення належного суспільного ефекту. Тому кошторисне фінансування використовується у тих випадках і сферах, де практично неможливо використовувати інші форми фінансового забезпечення.

Державні субсидії (субвенції, дотації) відображають зворотній податкам рух грошових потоків і на відміну  від них мають селективний характер - їх отримують не всі, а тільки окремі юридичні та фізичні особи. Державне субсидіювання має за мету фінансову підтримку з боку держави тим, хто внаслідок певних об' єктивних обставин не отримує достатніх власних доходів. Визначення отримувачів і рівня субсидій завжди носить певною мірою як об' єктивний, так і суб' єктивний характер. Забезпечувальна роль субсидій, субвенцій і дотацій залежить від фінансових можливостей держави та їх питомої ваги у доходах отримувачів. Для малозабезпечених громадян - отримувачів субсидій, як правило, їх роль досить відчутна, навіть при відносно незначних розмірах, а тому держава завжди намагається надавати таку допомогу. Загалом, державні субсидії досить керований інструмент, який забезпечує достатню цілеспрямованість і передбачуваність фінансового впливу.

Державне субсидіювання  має пряму і непряму форми. Пряма існує у вигляді державних  трансфертів - виділення окремим  суб'єктам певної суми коштів з державного бюджету на неповоротній безоплатній  основі. Непряма полягає у встановленні громадянам різних пільг - повне чи часткове звільнення від плати за певні товари і послуги. Але при цьому така форма доповнюється прямими трансфертами виробникам цих товарів і послуг, що втрачають частину доходів унаслідок подібної цінової і тарифної політики держави. [25, с 32-33]

Механізм прямого й  непрямого субсидіювання у регулювальному контексті відчутно поступається оподаткуванню, оскільки податки - це вилучення зароблених юридичними і фізичними особами  доходів, тоді як державні субсидії характеризують систему безповоротного та безоплатного фінансування. Різні види субсидіювання мають відмінні регулювальні властивості. Найменш дієвими є державні дотації, які виділяються на покриття збитків окремих підприємств, що викликані певною політикою держави у сфері ціноутворення (наприклад, обмеження тарифів на житлово-комунальні послуги). Державні субсидії, що являють собою фінансову допомогу окремим юридичним і фізичним особам, теж не надто дієвий засіб впливу. Вони можуть бути цільовими (на конкретні цілі) та не передбачати цільового використання. Безумовно, більш ефективними є цільові субсидії, оскільки, забезпечуючи конкретні потреби, впливають на поведінку отримувача. Державні субвенції є своєрідними цільовими субсидіями, що, як правило, надаються на умовах спільного фінансування - вони виділяються за умови, що їх отримувач забезпечить певну частку фінансування тих чи інших витрат власними коштами. Тобто, передумовою отримання субвенції є мобілізація власних можливостей.

Важелями, які регулюють державні субсидії, є критерії та умови їх надання, які дозволяють урізноманітнювати напрями і характер впливу субсидіювання та досягати їх належної ефективності. У суспільстві постійно ведуться дискусії з приводу державної фінансової підтримки окремих суб'єктів. По-перше, кому їх надавати - виробникам певних товарів і послуг (за таких умов дотується практично все населення), чи окремим категоріям споживачів? По-друге, якщо окремим категоріям споживачів, то за якими критеріями їх визначати? Так, в Україні домінує два підходи. Перший - за особливі заслуги чи певний статус, наприклад, пільги інвалідам та учасникам Великої Вітчизняної війни. Другий, принцип малозабезпеченості. Однак серед малозабезпечених можуть бути такі, що з об'єктивних причин не можуть отримувати достатні доходи, а можуть бути й ті, хто просто не хоче працювати. Невірно визначені критерії породжують невдоволення у суспільстві та замість того, щоб згладжувати суперечності між окремими верствами населення загострювати їх. [13, с 165-166]

Державні пенсії і допомоги виплачуються з державних пенсійного та фондів соціального страхування. Їх забезпечувальний потенціал залежить від рівня оподаткування в частині внесків до цих фондів, які були охарактеризовані вище, та встановленої системи пенсійного й соціального страхування. Пенсійне забезпечення існує у державній та недержавній, обов' язковій та добровільній формах на основі солідарної та накопичувальної систем. Державне пенсійне страхування є обов' язковим і може здійснюватися на солідарній чи накопичувальній основі, тоді як недержавне, як правило, здійснюється у добровільній формі і є накопичувальним.

Солідарна система полягає  у тому, що суспільство несе спільну  відповідальність за пенсійне забезпечення непрацездатних громадян. Кошти, що концентруються у державному пенсійному фонді, є суспільною власністю, навіть якщо ведеться персоніфікований облік внесків по кожному найманому працівнику. Розмір призначених пенсій прямо не залежить від суми сплачених внесків, хоча й пов'язується із заробітною платою, трудовим стажем та іншими показниками трудової діяльності. При солідарній системі бюджет фонду формується і використовується щорічно за схемою: нинішнє покоління працюючих утримує нинішніх пенсіонерів. Відповідно, рівень внесків визначається співвідношенням між загальною сумою пенсійних виплат і фондом заробітної плати (в Україні, де використовується солідарна система, наразі розмір внесків роботодавців та найманих працівників складає в середньому 33 %). Тому рівень пенсійного забезпечення визначається рішеннями владних структур і залежить від співвідношення чисельності працюючих та пенсіонерів, а також від нинішнього стану економіки.

При накопичувальній  системі розмір пенсії визначається сумою внесків, накопичених на персональних рахунках, які є власністю даної  особи. За такого підходу фактично кожний громадянин визначає свій рівень майбутнього  пенсійного забезпечення, обираючи відповідну схему сплати внесків та отримання пенсії. Розмір внесків при цій системі залежить: від співвідношення між потенційним часом перебування на пенсії та трудовим стажем; від розміру пенсії, яку отримуватиме пенсіонер (на рівні прожиткового мінімуму чи отримуваного доходу); від величини доходів, які будуть отримані від інвестування тимчасово вільних на період їх накопичення коштів. Скажімо, якщо громадянин бажає отримувати в майбутньому пенсію на рівні його нинішніх доходів від роботи за найманням, а співвідношення між імовірним часом перебування на пенсії та трудовим стажем складає 1 : 3, то на його рахунок ним та роботодавцем має сплачуватися 33,3% від його заробітної плати, а з урахуванням того, що за рахунок доходів від інвестування кошти на персональних рахунках у середньому подвоюються, розмір внесків може бути зменшений удвічі, тобто складати близько 17%. Якщо при цьому врахувати певні ризики, що мають бути забезпечені у період пенсійного страхування, то отримуємо 18-20%, тобто той тариф, що на даний час використовується у більшості розвинених країн світу.

[24, с 54]

Порівняння двох охарактеризованих  систем засвідчує значну перевагу накопичувального пенсійного страхування. У забезпечувальному  контексті воно, з одного боку, є  набагато дешевшим, а з іншого, формує дієспроможну систему пенсійного забезпечення громадян, за умов якої відпадає потреба у соціальному захисті пенсіонерів через охарактеризовану перед цим систему державного субсидіювання. У регулювальному контексті накопичувальна система формує відповідну систему інтересів у суспільстві, заставляючи кожного громадянина піклуватися про свою фінансово забезпечену старість. Натомість солідарна система веде до викривлення суспільної моралі. Як, наприклад, в Україні не намагаються боротися із неофіційною виплатою заробітної плати у конвертах поки що добитися відчутних зрушень не вдається.

Державні інвестиції спрямовуються на фінансування конкретних інвестиційних проектів за рахунок  бюджету чи цільових державних запозичень. Ці державні видатки носять, як правило, вибірковий характер - вони спрямовуються туди, куди залучити приватні інвестиції вкрай складно. При цьому державні інвестиції є досить надійним, цілеспрямованим та передбачуваним інструментом фінансового впливу. Вони засновуються на чітких і наперед визначених критеріях відбору інвестиційних проектів, умовах і порядку проведення тендерів з вибору виконавців.

Основною проблемою  державного інвестування є забезпечення ефективності використання коштів. Як відзначає Ш. Бланкарт, держава має  проводити закупівлі товарів, робіт та послуг на максимально вигідних умовах, оскільки це відображає прагнення всіх платників податків до економного витрачання державних коштів. Проте на практиці не рідким буває і марнотратство, і надання привілеїв певним групам інтересів, і корупція. При цьому недостатньо обмежуватись зобов'язанням державних службовців, парламентаріїв і членів уряду дотримуватись максимально вигідних умов - необхідне запровадження правил, які б обмежували свободу їхніх дій, спрямованих на задоволення власних інтересів.

Механізм фіскального  регулювання руху фінансових потоків, адекватний умовам національної економіки, повинен відповідати двом основним умовам: по-перше, стимулювати одночасно  продуктивну та доходотворчу функцію  фінансових потоків, а по-друге, здійснювати подвійний тиск на стимули до мобілізації внутрішніх фінансових ресурсів, які перебувають у формі неорганізованих заощаджень населення або у тіньовому секторі економіки. Приведення функціонуючого фіскального механізму у відповідність до вказаних вимог досягається через оптимізацію податкового тягаря на суб’єктів господарювання реального сектору економіки та реструктуризацію державних видатків у напрямку посилення фінансової підтримки підприємств не фінансового сектору економіки.

Узагальнюючи особливості фіскального регулювання фінансових потоків, можна зробити висновок, що його інституціональна природа проявляється у наступних ознаках:

1. Фіскальне регулювання  як сукупність норм, які впорядковують  взаємодію економічних агентів  з приводу регулювання руху фінансових потоків. Норма є базовим інститутом взаємодії економічних агентів, яка визначає як повинні поводитися агенти у тих чи інших умовах. У випадку фіскального регулювання фінансових потоків ми маємо справу з нормами, які регулюють багатосторонні відносини, що зумовлено специфікою руху фінансових потоків, який може відбуватися у середині секторів економіки, між секторами і, навіть, виходити за межі держави.

2. Фіскальне регулювання  як сукупність правил гри. 

Це зумовлено тим, що фіскальне регулювання здійснюється у відповідності з формальними правилами, які встановлює держава і неформальними, які формує суспільство.

3. Фіскальне регулювання як сукупність поведінкових стереотипів.

Ця риса проявляється у різних аспектах, наприклад, знижуючи ставку оподаткування прибутку для інвесторів, законодавець керується поведінковим стереотипом «менші податки – більші інвестиції». Однак поведінкові стереотипи є багатоваріантними, у нашому прикладі інвестор може керуватися іншим стереотипом – «менші податки – більший ризик», тощо. [12, с 87-88]

Тому обираючи комбінацію інструментів фіскального регулювання  фінансових потоків з урахуванням  інституціонального фактора, необхідно  керуватися мотивом забезпечення економічного зростання держави, а не тимчасового  перерозподілу ресурсів.

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

2.1 Проблеми  здійснення бюджетно-податкового  регулювання  економіки у перші  роки незалежності

Здобувши державну незалежність, Україна  розв’язує надзвичайно важливе завдання - створення економіки, спроможної забезпечити гідне життя народові. Тому Україна здійснює перехід до ринкової економіки. В процесі цього переходу відбуваються глибокі зміни в різних сферах економічного життя. Однією з найвагоміших змін є перехід до нового типу макроекономічного регулювання, яке пов’язує окремі галузі та виробництва у національну економіку.

Проведення фіскальної політики в Україні у перехідний період до ринку ускладнюється потребою одночасного збільшення обсягів  виробництва і зниження темпів інфляції. У країнах зі сталою ринковою економікою такої проблеми, як правило, не існує. Там домагаються або зниження інфляції (у тому числі й внаслідок зниження обсягів виробництва шляхом збільшення податків), або збільшення обсягів виробництва (серед іншого - через зниження податків на прибуток корпорацій). У 50-х середині 70-х років на Заході підвищення податків на корпорації з метою забезпечення зростання доходів малозабезпечених верств населення негативно відбилося на розвитку виробництва. Тому з другої половини 70-х років майже повсюди ставки податків на виробників були зменшені, що позитивно вплинуло на зростання обсягів виробництва та інші макроекономічні процеси.

Досвід західних країн  засвідчує, що основним об'єктом оподаткування  повинен бути прибуток. В Україні ж на сучасному етапі розвитку економічний зміст прибутку ще чітко не сформувався. Використання у країнах з розвинутою ринковою економікою прибутку як основного об'єкта оподаткування товаровиробників зумовлено тим, що там підприємець і власник як суб'єкти відносин з приводу привласнення прибутку прямо зацікавлені у зниженні витрат на заробітну плату і відповідно - у зростанні прибутку. В українській економіці подібне обмеження зростання оплати праці фактично відсутнє. [22, с 228-229]

За роки незалежності Україна пройшла два основних етапи свого макроекономічного  розвитку.

Особливості фіскальної політики на Першому етапі.

На першому етапі (упродовж 1992—1995 років) уряд упроваджував м'яку  фіскальну політику, що підтримувалася м'якою монетарною. Значні обсяги бюджетного дефіциту покривалися тільки за рахунок кредитних емісій Національного банку. Зовнішнє фінансування йшло переважно на поточні видатки — усе це зумовлювало розкручування інфляції до гіперінфляції, вибувалося значне зниження реального валового внутрішнього продукту.