Фіскальна політика і її роль в державному регулюванні економіки

— податки та збори, що входять до складу ціни виробу (податок на додану вартість; акцизний збір);

3) за економічною ознакою  об'єкта оподаткування:

— податки на доходи та прибутки — обов'язкові збори" які  стягуються з чистого доходу з  фізичних і юридичних осіб у момент його отримання (заробітна плата, прибуток, валовий дохід);

— податки на споживання — обов'язкові збори, що стягуються в процесі споживання товарів, робіт  і послуг, їх плата залежить не від  результатів фінансово-господарської  діяльності, а від обсягу споживання. Розподіл податків за об'єктом оподаткування дозволяє розмежувати податки на споживання та податки на фактори виробництва, і держава може впливати на перерозподільні процеси, стимулювати виробництво, пов'язуючи податки з результативністю праці і капіталу та впливати на попит через маневрування податками на споживання.;

— податки на майно  — обов'язкові збори, які стягуються у зв'язку з наявністю конкретного  виду майна, що перебуває в приватній, колективній та державній власності (податок на нерухоме майно (на нерухомість), податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів);

4) за засобом вилучення:

— прямі податки безпосередньо  сплачуються платником до бюджету  держави залежно від величини об'єкта оподаткування. Прямі податки більшою мірою володіють регулятивним потенціалом у зв'язку з тим, що стягуються відповідно зі встановленою ставкою щодо об'єкта оподаткування у вигляді доходу або майна платника податків, а також у фіксованій сумі, що стягується з доходу, майна. Тому платник податку безпосередньо відчуває прямий податок як недоотримання доходу, стягнення його частки. Прямі податки розповсюджують свою дію переважним чином на процеси виробництва та обігу продукції, здатні виконувати регулюючі функції щодо розвитку підприємництва. До прямих податків належать прибутковий податок Із фізичних осіб, податок на прибуток, майнові податки, земельний податок, податок із спадщини та дарування, податок за користування природними джерелами;

— непрямі податки  не залежать безпосередньо від доходу платника та сплачуються ними опосередковано через цінові механізми. Непрямі податки стягуються "непомітним" для платника податків чином, шляхом введення продавцями надбавок до ціни на товари і послуги, що отримуються суб'єктом оподаткування, без прямого зв'язку із його доходом та майновим цензом. Непрямі податки проявляються при розподілі і споживанні, вони розповсюджують свою дію на споживача і являють собою податки на його витрати. Вони містять менші можливості для приховування доходів від оподаткування, надійно формують дохідну базу бюджету, водночас менш придатні для державного регулювання.

Непрямі (споживчі) податки  збільшують податковий тягар на малозабезпечені  верстви населення. Водночас, такі податки  мають вигляд більш "справедливих" порівняно з прибутковими, що за певних умов чинять перешкоди до заощаджень, мотивації до праці, оскільки зменшують доходи працівників. Це вимагає виваженого введення непрямих податків. Разом з тим. податки на споживання широко застосовуються в якості основних у Західній Європі. Це пов'язано з їх позитивним впливом на стан платіжного балансу, гнучкістю всієї фінансової системи.;

5) за суб'єктами оподаткування:

— податки з юридичних  осіб — податок на прибуток, комунальний  податок;

— податки з фізичних осіб — податок із доходів фізичних осіб;

— змішані податки  — плата (податок) на землю; податок  із власників транспортних засобів  та інших самохідних машин і механізмів.

Розподіл податків за суб'єктом оподаткування - юридичні І фізичні особи - надає можливість державі впливати на зміну структури доходів суб'єктів господарювання, поступово наближаючи вітчизняну податкову систему до ринкових стандартів, коли основним платником податків є фізична особа.;

6) за характером використання  податкових платежів:

— загальні. Такі податки  знеособлюються під час надходження до бюджету (ПДВ, акцизний збір, податок на прибуток, податок із доходів фізичних осіб та ін.);

— спеціальні (цільові) —  мають цільове призначення (збори  на обов'язкове соціальне страхування  і державне пенсійне страхування). [2, с 65-67]

Не менш важливим для  здійснення процесів податкового регулювання  є вибір характеру оподаткування: пропорційний, прогресивний, регресивний. В умовах пропорційного оподаткування  використовується єдина, тверда ставка податку, що не залежить від величини доходу і масштабу об'єкта оподаткування. Тобто загальна величина податку пропорційна обсягу об'єкта оподаткування, оподатковуваній базі. При прогресивному оподаткуванні податкова ставка підвищується (зазвичай ступінчатим чином) по мірі зростання величини оподатковуваної бази. Звідси особи, які отримують значні доходи, сплачують більш високі податки, не лише через їхній більший дохід, але й внаслідок більш високого процента від доходу, який їм належить сплатити у вигляді податку. Ставка регресивного податку знижується по мірі зростання об'єкта оподаткування. Такий податок використовується рідко, він може вводитися з метою стимулювання росту прибутку, доходу, майна, що оподатковуються. Регресивний характер інколи притаманний непрямим податкам.

Важливим та одночасно найбільш суперечливим інструментом податкового регулювання є податкові пільги винятки із загального механізму оподаткування, що можуть стосуватися об'єкта, ставки або інших складових оподаткування, закріплені в нормативних актах. Через використання механізму податкових пільг держава здатна підтримати ті галузі і підприємства, що не може забезпечити ринок через ефективний розподіл обмежених ресурсів. Особливо це стосується підприємств, які виробляють суспільні блага. За допомогою податкових пільг держава може сприяти вирішенню проблем структурної перебудови, охорони навколишнього середовища, забезпечити прорив на певних напрямах науково-технічного прогресу. Держава може також посилити дію ринкових інструментів у тому напрямі, де це викликано необхідністю проведення певної економічної чи соціальної політики. Прискорення розвитку менш розвинених регіонів, певних галузей, зменшення рівня соціальної нерівності, підтримка малозабезпечених верств населення-це ті напрями, де за допомогою податкових пільг держава може досягти позитивного ефекту. [16, с 112-113]

Але податкові пільги здатні призвести і до негативних наслідків. Це викривлення оптимального розподілу ресурсів, що забезпечується за допомогою ринку та конкуренції, як основного фактора боротьби за ефективність. Через нерівномірний розподіл податкового навантаження, посилюються процеси лобіювання, корупції, ухилення від податків тими, хто не отримує податкові пільги. Порушується один Із фундаментальних принципів оподаткування - справедливість. Податкові пільги призводять до ускладнення податкового законодавства, зростання адміністративних витрат, пов'язаних з контролем за його дотриманням.

Механізм використання державою податкових пільг як інструменту  регулювання повинен будуватися на основі врахування їх суперечливого характеру. Якщо інвестиційні та соціальні пільги є прийнятними, то спеціальні, що надаються окремим платникам податків чи окремим галузям, здатні завдати більше шкоди ніж позитиву

До основних напрямів удосконалення системи надання  податкових пільг належать такі:

- їх надання у чіткій  відповідності національним пріоритетам,  реалізації порівняльних переваг  української економіки, її інтеграції  у світову економіку;

- концентрація ресурсів  на невеликій кількості пріоритетних  виробництв;

- досягнення переважно стратегічних, а не тактичних завдань, національних, а не корпоративних інтересів;

- запобігання їх використанню  в якості чинника негативних  соціально-економічних тенденцій  у суспільстві;

- надання на обмежений  термін;

- регулярний контроль  за цільовим та ефективним використанням.

Причинами низького рівня  податкової дисципліни є відсутність  ефективних механізмів, що забезпечують відповідальність суб'єктів господарювання за виконання своїх податкових зобов'язань, списання та реструктуризація державою податкової заборгованості, проведення масових бюджетних взаємозаліків. а також необґрунтовані зміни у податковому законодавстві.

 

       1.3 Бюджетний дефіцит та державний  борг та їх вплив на економічний    розвиток країни

 

Дієвість державного регулювання економіки шляхом зміни бюджетних видатків та бюджетного дефіциту тісно пов'язана з виникненням державного боргу-загальної суми накопиченої заборгованості держави. Розрізняють внутрішній борг держави, а саме банкам-кредиторам і власникам державних цінних паперів, і зовнішній-іноземним урядам, іноземним приватним особам і організаціям та міжнародним фінансовим установам.

Бюджетний дефіцит представляє  собою різницю між державними доходами і видатками. Це означає, що держава стає позичальником фінансових коштів у населення, банків і підприємств або іншої держави, у міжнародних фінансових організацій. Форми залучення позикових коштів для фінансування витрат бюджету можуть бути такими, як випуск і розміщення державних зобов'язань, різноманітні позики.

Розрізняють бюджетний дефіцит:

- фактичний, що відображає реальні надходження і видатки за певний період часу;

- структурний, який показує, якими мають бути надходження, урядові витрати і дефіцит при потенційному обсязі національного виробництва;

- циклічний, котрий відбиває вплив циклічних коливань на надходження, видатки та дефіцит і визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом.

Основними причинами  бюджетного дефіциту є:

- спад виробництва внаслідок циклічних коливань, який призводить до зниження рівня доходів (а відтак і податків), що надходять до державного бюджету;

- збільшення державних витрат на розвиток військово-промислового комплексу (ВПК), реалізацію соціальних програм, фінансування збиткових підприємств тощо;

- значний сектор "тіньової економіки" що уникає сплати податків;

- зростання витрат на утримання управлінського апарату;

- непомірні втрати, приписки, розкрадання державних ресурсів тощо.

Дефіцитний бюджет, зазвичай, має місце у період спаду обсягів  національного виробництва, коли податкові надходження зменшуються, а потреба у видатках зростає. Профіцитний бюджет характерний для періоду економічного зростання і застосовується як засіб для упередження економічного буму, за яким неминуче наступає економічний спад.

Заходи щодо обмеження бюджетного дефіциту:

- перехід від фінансування до кредитування;

-  ліквідація дотацій збитковим підприємствам;

- зменшення видатків на фінансування ВПК, соціальних програм, державне управління;

-  зміна системи оподаткування.

Існує три основних способи  подолання бюджетного дефіциту:

1. Підвищення податків. Це може збільшити надходження до бюджету. Однак, зростання податків гальмує економічний розвиток, тому не завжди прийнятне. Крім того цей спосіб може викликати перехід економіки у „тінь”;

2. Державні позики. Державні позики не викликають інфляції, але приводять до виникнення державного боргу. Крім того внутрішні позики скорочують приватні інвестиції. Фірми замість того, щоб інвестувати у виробництво купують облігації державної внутрішньої позики. Скорочення приватних інвестицій внаслідок фінансування дефіциту державного бюджету через внутрішню позику називають ефектом витіснення або ж ефектом евікції. (вперше дане явище почав досліджувати американський економіст Роберт Барро (1944- який назвав його ефектом витіснення). Зовнішні запозичення несуть загрозу виникнення економічної і політичної залежності держави від кредиторів. Тому витрати бюджету повинні бути інвестиційними, тобто такими, що викличуть зростання виробництва й національного доходу та дозволять повернути борги, які виникають у держави як наслідок дефіциту.

3. Додаткова емісія грошей. Держава може профінансувати свої видатки здійснивши емісію грошей. Емісія для держави рівносильна отриманню додаткового доходу. Такий дохід, отриманий завдяки емісії називають сеньйоражем. Емісія не викликає скорочення приватних інвестицій, а навпаки посилює стимулюючий вплив фіскальної політики. Тому, за відсутності загрози неконтрольованої інфляції, такий спосіб покриття дефіциту бюджету розглядається як найбільш ефективний. Проте можливість використання цього методу обмежена, оскільки він опосередковано викликає інфляцію. [1, с 31]

Нагромаджена сума позичених  урядом коштів для фінансування дефіциту державного бюджету утворює державний  борг. Державний борг – це загальна сума нагромадженої заборгованості уряду перед власниками державних цінних паперів.

Прийнятним вважається такий розмір державного боргу, який не створює перешкод для подальших  запозичень, дозволяє державі без  проблем обслуговувати накопичені борги за рахунок податкових надходжень до бюджету.      За умовами Маастрихтського договору допускається державний борг на рівні 60 % ВВП, але з урахуванням конкретних умов кожної країни. При перевищенні державним боргом критичного рівня виникає ризик фінансової дестабілізації та уповільнюються темпи економічного розвитку. Це відбувається через те, що обслуговування державного боргу відволікає кошти бюджету від фінансування державних інвестицій, необхідних для забезпечення економічного зростання, знижується приватна ініціатива через підвищені ризики дефолту, зростає можливість надмірного оподаткування, погіршується інвестиційний клімат.

Головними факторами, що впливають на показники державного боргу, вважаються дефіцит державного бюджету, накопичений обсяг боргових зобов'язань, рівень розвитку фінансових ринків, динаміка інфляційних процесів та обмінного курсу, темпи зростання реального ВВП.

Для врегулювання боргових проблем країни, переобтяжених зовнішнім  боргом, світовою практикою напрацьовано багато схем, що передбачають зниження боргового тягаря: до вартості боргових зобов'язань застосовуються спеціальні знижки, що враховують котирування цінних паперів на вторинному ринку. Така система надає переваги для обох сторін: держава-боржник викупає свій борг із знижкою, а кредитор одержує матеріальні чи фінансові активи, вартість яких перевищує ринкову вартість боргових зобов'язань.

Одним із методів зниження боргового навантаження є викуп  боргових зобов'язань держави на вторинному ринку з дисконтом  за іноземну валюту. Для викупу можуть використовуватися як офіційні валютні резерви країни, так і кредити міжнародних фінансових організацій. Поширеною схемою реструктуризації державного боргу є викуп державою власних боргових зобов'язань із знижкою за національну валюту, за рахунок якої кредитори отримують можливість придбати акції національних компаній. Практикується також прямий обмін боргових цінних паперів на корпоративні. Привабливою для країни-позичальника є конверсійна схема типу "борг на експорт", яка дозволяє розширювати експортні можливості, сприяє збереженню робочих місць та виробничого потенціалу країни.