Державне регулювання соціально–економічного розвитку країни

 Портфельні вкладення  існують, як правило, у вигляді  таких цінних паперів:

• первинні – акції, облігації, векселі та інші боргові розписки;                                                                                                                   інструменти грошового ринку – казначейські векселя, депозитні сертифікати, банківські акцепти;
• вторинні – фінансові деривати.

Слід відзначити можливості мікро , макро – і  мегарегулювання  міжнародного інвестування.

На мікрорівні текст  статуту дозволяє маневрувати в ЗЕД.

Державне макрорегулювання включає такі форми :    

1. державні гарантії;
2. страхування;
3. урегулювання інвестиційних суперечок;
4. виключення подвійного оподаткування;
5. адміністративна і дипломатична підтримка;
6. фінансові засоби, зокрема :

• амортизаційний режим;

• режим обліку витрат;
• податки, не пов`язані з прибутком;
• податкові стимули – податкові канікули, пільги, пільгові податкові зони, наприклад, офшорні.

Використання офшорних територій за сучасних умов має велику кількість ризиків. Після  терористичних актів 11 вересня 2001 року США зробили низку розслідувань і активізували діяльність міжнародної агенції з боротьби з незаконним відмиванням грошей ( FATF ). Перелік країн, які рекомендовані FATF для санкцій, очолюють деякі офшорні території, насамперед Океанії і Карибського басейну. Але факт існування офшорів затверджений міжнародним і національним законодавствами України. Так, діє розпорядження Кабінету Міністрів України № 53–р від 14.02.2002 з доповненнями та змінами “ Про перелік офшорних зон”.

4. Міжнародний кредит — це економічні відносини, що виникають між державами, іноземними комерційними банками і фірмами з метою надання валютних або товарних ресурсів на умовах їх повернення у визначені строки з винагородою (процентами). Іноземні кредити є важливим інструментом фінансування зовнішньої торгівлі, проведення комплексної модернізації і реконструкції підприємств, сприяння ліквідації перебоїв у міжнародних розрахунках.

Залежно від суб'єктів  кредитних відносин розрізняють  такі види міжнародного кредиту: міжнародний кредит між фірмами різних країн як різновид комерційного кредиту; банківський кредит у зовнішній торгівлі; міждержавні (міжурядові) кредити-кредити регіональних банків розвитку; кредити міжнародних І валютно-фінансових організацій. За видами кредити поділяються на: товарні, які експортери надають своїм покупцям; валютні, що надаються банками у грошовій формі; емісію цінних паперів як особливий різновид міжнародного кредиту, коли банк виступає посередником між кредитором і позичальником, які вкладають свої кошти в цінні папери. За термінами міжнародні кредити поділяються на короткострокові — до 1 року, середньострокові — від 1 до 5 років і довгострокові — понад 5 років.

До основних джерел залучення  Україною іноземних коштів належать:

• позички міжнародних фінансових організацій, зокрема Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку (СБ), Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР) тощо;
• кредити іноземних держав;
• розміщення облігацій внутрішньої державної позики;
• надання грантів, субсидій, стипендій через науково-технічну допомогу від міжнародних фінансових організацій і країн з розвиненою економікою.

Порядок залучення позик  починається з розгляду пропозицій, які офіційно надійшли до закордонних  представництв України, міністерств, інших державних органів і юридичних осіб від іноземних установ і банків. Після остаточного схвалення поданих документів КМУ приймає рішення про укладання міжнародних договорів і надає повноваження посадовим особам на підписання від імені КМУ або України міжнародних угод щодо залучення іноземного кредиту. У разі потреби визначається юридична особа, яка є головним виконавцем — агентом Кабінету Міністрів України з реалізації певного кредиту. Підписані вповноваженими особами міжнародні угоди та інші документи про надання іноземного кредиту подаються на ратифікацію Верховній Раді України. Гарантом кредитів, які відповідно до міжнародних договорів надаються Україні урядами іноземних держав, міжнародними фінансовими організаціями і банками, від імені держави виступає Кабінет Міністрів України.

Надання гарантій щодо залучення  іноземних кредитів, для погашення яких передбачається використовувати бюджетні кошти, здійснюється тільки у тому разі, якщо такі кошти передбачені в державному бюджеті. Тоді юридичні особи подають аналогічні документи до Мінфіну. У разі позитивного висновку щодо наявності в державному бюджеті необхідних коштів Кабінет Міністрів України приймає рішення про доцільність надання гарантій щодо повернення іноземних кредитів. Юридичні особи-резиденти, які отримали такі гарантії, несуть повну відповідальність за повне й своєчасне погашення кредиту, процентів за нього, а також за сплату комісійних. Контроль за цільовим і ефективним використанням і своєчасним погашенням кредитів здійснюється центральними органами виконавчої влади відповідно до галузі, КМУ, Мінфіном, Мінекономіки та іншими державними органами України.

Тема 2.2. Державне регулювання цін та інфляції

1. Необхідність і методи державного регулювання цін.
2. Антиінфляційна політика.

1. Світова практика доводить, що державне регулювання цін застосовується в усіх країнах. Ступінь і форми державного втручання у процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни, питомої ваги державного сектора, рівня монополізації і конкуренції, інтенсивності інформаційних процесів та інших факторів. Так, на етапі формування ринкових відносин або під час кризових ситуацій держава безпосередньо втручається в самий механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни. В умовах розвиненого ринку при стабільній грошово-фінансовій системі державне втручання в ціни обмежується лише відповідним впливом на передумови й побічні наслідки вільного ціноутворення. При цьому уряди розвинених країн можуть здійснювати регулювання цін на певні товари й послуги, що мають особливе соціальне значення для населення (електроенергія, водопостачання, поштові послуги та ін.). У різних країнах питома вага регулювання цін коливається в межах 5—20 %, зокрема в США прямо чи опосередковано регулюється до 10 % цін і тарифів.

Державне цінове регулювання  в Україні регламентується спеціальним  законодавством: Законами України «Про ціни і ціноутворення», «Про місцеве самоврядування», «Про захист економічної конкуренції» та ін.. Закони в галузі ціноутворення встановлюють основні правила формування і застосування цін в країні, порядок контролю за цінами, відповідальність за їх порушення, права та обов'язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Зазначені закони доповнюються і конкретизуються спеціальними рішеннями Верховної Ради, указами Президента чи постановами КМ.

З метою здійснення цінової  політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні й відомчі установи. До першої групи належать Кабінет Міністрів України, Міністерство економіки, до другої — Управління з питань цінової політики Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.

До повноважень Кабінету Міністрів України у сфері ціноутворення належать: здійснення у країні державної політики цін; визначення переліку продукції, товарів і послуг, державні фіксовані й регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління; визначення повноважень органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також щодо контролю за цінами й тарифами. Поряд цим Кабінет Міністрів України своїми постановами затверджує мінімальні ціни на цукрові буряки та і цукор, мінімальні ціни на вітчизняні й імпортні горілку і лікеро-горілчані вироби, склад витрат підприємств житлового господарства,  що  входять до  квартирної  плати, тощо.

Діяльність Мінекономіки у сфері ціноутворення спрямована на реалізацію цінової політики в країні, аналіз і прогнозування динаміки цін і тарифів, розроблення відповідних пропозицій щодо регулювання цін і отримання інфляції.

Основні повноваження у  сфері ціноутворення надані місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави. Їхні управління з питань цінової політики регулюють: ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; граничні рівні рентабельності й торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торговельних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення, а також встановлюють тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському пасажирському транспорті (метрополітені, автобусі, трамваї, тролейбусі); тарифи на виробництво теплової енергії, на послуги водопостачання та водовідведення, за погодженням з Мінекономіки — тарифи на послуги кабельного телебачення тощо.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі  органи, до яких належать міністерства і відомства. При встановленні цін вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерством економіки і з питань європейської інтеграції України та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком України). Так, Міністерство транспорту і зв’язку України за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів і пасажирів залізничним транспортом, Державний комітет зв'язку та інформатизації України — тарифи на основні послуги електро- і поштового зв'язку, Національна комісія регулювання енергетики регулює тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб, встановлює граничний рівень оптових і роздрібних цін на природний газ, тарифи на трансформування магістральними трубопроводами газу, нафти та нафтопродуктів; Мінфін за погодженням з Мінекономіки та НБУ затверджує ціни на дорогоцінні метали у виробах і брухті та дорогоцінне каміння, що скуповуються у населення, і т. ін. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають державному регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про відповідну дерегуляцію цієї сфери економіки.

Втручання держави у  процес ціноутворення здійснюється у трьох основних формах: обмеження  рівня ціни; введення податкових платежів, що ведуть до вилучення доходів у виробників і споживачів; державна підтримка цін через дотації. Різноманітні методи державного регулювання цін можна об'єднати у дві групи: прямі методи та непрямі (опосередковані).

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулювальні здібності ще недостатньо розвинуті, або в разі виникнення кризової ситуації в економіці. До прямих методів належать: установлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги; застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення; декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк; уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок і торговельних надбавок; дотування виробників деяких товарів; укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і в нормальних умовах розвитку економіки, коли регулювальний потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює поведінку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не диктує самий порядок, способи визначення цін та їхній рівень. Непряме регулювання досягається в основному за допомогою зміни рівня та диференціації ставок товарних податків (ПДВ, акцизний збір, мито), пільгового оподаткування і кредитування, граничних нормативів рентабельності тощо.

Рішення щодо запровадження  або скасування державного регулювання цін, реєстрації декларованих цін чи їх зміни надсилається монопольному утворенню, відповідному органу Антимонопольного комітету й органу державного контролю за цінами. У разі перевищення рівня регульованих цін і тарифів або їх підвищення без декларування до порушників застосовуються відповідні санкції.

Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється головним чином системою спеціальних органів, до складу якої входять Державна інспекція з контролю за цінами Мінекономіки України і підпорядковані їй державні інспекції Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є: здійснення державного контролю за дотриманням встановленого порядку затвердження і застосування цін, захист законних інтересів громадян; викорінення фактів зловживань суб'єктами підприємництва з метою одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін; експертиза економічного обґрунтування цін і тарифів, встановлених підприємствами й організаціями незалежно від форм власності та господарювання.

Крім державних інспекцій  право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають також інші державні й недержавні установи, зокрема податкові, фінансові й антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів. Права вказаних органів порівняно з інспекціями дещо обмежені. Якщо державні інспекції цін мають право самостійно приймати рішення щодо застосування фінансових санкцій і стягнення штрафів через податкові органи, то інші служби в разі виявлення порушень можуть тільки надавати органам контролю за цінами матеріали й акти перевірок для їх подальшого розгляду.