Державне регулювання соціально–економічного розвитку країни

Адміністративним засобом  механізму формування обмінних курсів є запровадження валютних обмежень, тобто системи правил, які регламентують права фізичних і юридичних осіб стосовно обміну валюти, а також здійснення інших валютних операцій.

Головною метою банківського регулювання і нагляду є забезпечення безпеки й фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Для цього НБУ встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ обов'язкові економічні нормативи. Ці нормативи мають забезпечувати здійснення контролю за ризиками, пов'язаними з капіталом, ліквідністю, кредитами акціонерам та інсайдерам, наданням великих кредитів, інвестиціями капіталу, а також за процентним і валютним ризиком. Банківське регулювання передбачає також визначення Національним банком своїми нормативно-правовими актами професійних вимог до керівників виконавчих органів, головних бухгалтерів банків. НБУ має право вимагати звільнення з цих посад осіб, які не відповідають встановленим вимогам.

 

4. Неінфляційним засобом подолання бюджетного дефіциту є емісія цінних паперів. Держава в особі своїх органів може випускати цінні папери для задоволення потреб у фінансуванні видатків відповідних бюджетів. Тим самим держава як емітент стає суб'єктом ринку цінних паперів і фондового ринку.

Цінні папери – грошові документи, що засвідчують право володіння або позики, визначають взаємовідносини між особами і передбачають, як правило, можливість отримання  процентів (дивідендів).

 Акція – це цінний папір, який засвідчує право участі в управлінні акціонерним товариством (корпорацією) і отриманні дивідендів з прибутку пропорційно частці у статутному фонді.

 Курс акцій – це ціна, за якою продаються і купуються акції на біржах. Курс акцій залежить від рівня отриманого прибутку і позичкового проценту. Вкладник капіталу обирає між купівлею акції і банківським депозитом, орієнтуючись на формулу

Курс акції =

 Розрізняють номінальну і курсову (ринкову) ціну акції, які , як правило, не збігаються.

  Визначають первинні й вторинні цінні папери. До перших відносяться акції, облігації, векселя та інші активи, що спираються на біржовий обіг, до других належать позабіржові інструменти (фінансові деривати).

Розвиток ринку цінних паперів обумовлює існування  мережі інвестиційних, страхових, консультаційних  компаній та інших фінансових посередників.

У процесі регулювання  фондового ринку держава може застосувати прямі й непрямі методи впливу на інвестиційну активність.

До методів прямого  впливу належать:

1. Емісія державних  цінних паперів (облігацій внутрішньої  державної позики та ін.). Держава  є одним з основних емітентів  цінних паперів і в такий  спосіб впливає на встановлення котирування на фондовому ринку.

2. Продаж пакетів акцій  приватизованих підприємств. Держава визначає перелік пакетів акцій, які будуть запропоновані на продаж у першу чергу, і встановлює їхню початкову ринкову вартість. Саме так держава впливає на пропозицію цінних паперів на фондовому ринку.

3. Створення системи  захисту інвесторів від втрат  залученням до цієї сфери державних  страхових компаній та компаній  зі змішаною формою власності.

4. Запобігання монополізації  фондового ринку. Держава, здійснюючи антимонопольну політику, встановлює обмеження на володіння пакетами акцій, проводить реєстрацію, ліцензування та атестацію фінансових посередників, створює умови для добросовісної конкуренції на фондовому ринку.

Непряме регулювання  фондового ринку здійснюється через  податкову політику, регулювання грошової маси і обсягів кредитів, процентну політику, встановлення резервної норми, валютне регулювання, регулювання експортно-імпортних операцій, операцій з іноземними цінними паперами тощо.

 

Тема 1.4.  Структурна й інвестиційна політика

1. Структура й структурні зрушення в розвитку економіки.
2. Види структурних співвідношень в економіці.
3. Державне регулювання структурних зрушень в економіці.
4. Державне регулювання інвестиційної діяльності.

 

1. Структура економіки – співвідношення різних елементів економічної системи, що відображають народногосподарські пропорції і стан суспільного поділу праці.

Критерії визначення структури економіки:

• обсяги виробленої продукції і наданих послуг;
• чисельність зайнятого населення;
• обсяг спожитого капіталу.

Структура економіки  має велике значення для збалансованого розвитку народного господарства, його ефективного й стабільного зростання. Світовий досвід свідчить про те, що економічне зростання країн Західної Європи та Південно-Східної Азії великою мірою пояснюється глибокими структурними змінами, які забезпечили впровадження досягнень науково-технічного прогресу, економію і раціональне використання ресурсів та інші позитивні зрушення.

Кількісно характеристику будь-якого виду структури можна визначити як питому вагу  окремих структурних елементів у складі всієї структури.

 

Графічно характеристика структури економіки зображується у вигляді кола, поділеного на сектори відповідно до питомої ваги окремих структурних елементів, а площа всього кола дорівнює 100 %.

 

2. Основні види структури економіки:

• відтворювальна;

• галузева;
• територіальна;
• соціальна;
• зовнішньоекономічна.

Відтворювальна  структура характеризує:

• використання  ВВП на відновлення основного капіталу, споживання та нагромадження;
• співвідношення між виробничим і особистим споживанням.

Галузева структура виражає пропорції розвитку статистики і управління виділяють галузі, підгалузі, міжгалузеві господарські комплекси.

Територіальна структура відображає розміщення виробництва в окремих економічних районах, що визначаються певними умовами.

Соціальна структура характеризує співвідношення між:

• організаційно-правовими формами підприємництва з урахуванням рівня концентрації та централізації виробництва та на основі форм власності;
• групами населення за рівнем доходів.

Зовнішньоекономічна структура відображає пропорції між експортом і імпортом товарів, послуг, капіталів.

Економіка розвивається під впливом багатьох факторів. Водночас є доцільним виокремлення з усієї сукупності факторів економічного зростання впливу, який справляють структурні зміни на розвиток економіки. Вплив структурних змін в економіці на динаміку макроекономічних показників називається структурним ефектом. Він позитивний, якщо структурні зміни супроводжуються високими темпами зростання економіки, і від'ємний, якщо індекс структурних змін має невелику величину. При цьому економічні пропорції консервативні, мають місце застій або зменшення обсягів виробництва.

 

3. Регулювання структурних змін в економіці є завданням структурної політики. У широкому розумінні структурна політика держави — це обґрунтування цілей і характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання і вирішення актуальних проблем сьогодення.

Існує два типи структурної політики: пасивна і активна. Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу і праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси. Структура змінюється внаслідок змін у нормах прибутку. Якщо в певній галузі попит перевищує пропозицію, то в цій галузі норма прибутку зростає. Капітал з інших галузей вилучається власниками і вкладається в галузі з підвищеною нормою прибутку. Виробництво товарів цієї галузі збільшується і пропозиція їх поступово починає перевищувати попит. При цьому норма прибутку в цій галузі спочатку знижується до середньої величини, а потім стає меншою за середню. Власники капіталів починають вилучати їх з цієї галузі і вкладати в іншу, де норма прибутку стає більшою за середню. Отже ринкове саморегулювання забезпечує найвідповіднішу вимогам ринку структуру економіки. Але цей шлях пов'язаний зі значними соціальними втратами.

Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень. Для визначення моделі структурної політики і обґрунтування заходів щодо майбутнього структурних елементів застосовують три альтернативи (варіанти) рішень:

1. Стратегія обмеженого  зростання. Для неї характерне  встановлення цілей «від досягнутого» рівня.

2. Стратегія зростання.  Здійснюється через значне підвищення  рівня коротко- і довгострокових  цілей розвитку над рівнем  фактичного стану базового періоду.

3. Стратегія скорочення. Цілі на майбутнє встановлюються на рівні, нижчому в порівнянні з фактичним станом базового періоду.

Концепція активної структурної  політики ґрунтується на чіткому визначенні найбільш ефективних напрямів структурної трансформації економіки. Для цього здійснюється політика пріоритетів. Найважливіша роль в політиці державних пріоритетів належить напрямам удосконалення галузевої структури економіки. Визначаючи пріоритетну галузь, виходять з таких критеріїв: експортний потенціал галузі; перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустріальної стадії розвитку; мінімізація залежності від імпорту сировини, енергії й мінімізація ресурсомісткості виробництва в цілому; мінімізація дефіциту торговельного балансу країни, розв'язання проблем зайнятості населення; вирішення екологічних проблем та ін. З огляду на це до основних напрямів державної структурної політики можна віднести:

1. Зростання виробництва  в галузях, що забезпечують значну частину експорту.

2. Зростання виробництва в галузях, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію.

3. Розвиток виробництва  товарів, конкурентоспроможних на  світовому ринку.

4. Підтримка виробництв, що впроваджують ресурсозберігаючі технології.

5. Зростання виробництва в галузях, які здатні підвищити науково-технічний рівень та якість продукції.

6. Розвиток конкуренції  через реструктуризацію та диверсифікацію виробництва.

7. Розвиток виробництва  сировини, напівфабрикатів і комплектуючих для заміни імпортованих.

8. Скорочення виробництва  в депресивних галузях.

Активна структурна політика передбачає розроблення і реалізацію комплексу заходів, який включає: стимулювання перетікання капіталу у пріоритетні галузі; стимулювання розвитку галузей, які прискорюють запровадження досягнень НТП; захист і надання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду й потребують докорінної реконструкції виробничого апарату; згортання частини виробництв у депресивних галузях; розроблення на державному рівні довгострокових планів, цільових програм, національних проектів для розв'язання актуальних проблем структурної перебудови, а також програм підготовки та перепідготовки робочої сили, створення робочих місць тощо.

 

4. Найвагомішим фактором структурних змін в економіці є інвестиції. Державна інвестиційна політика — це комплекс правових, адміністративних і економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів. Розрізняють державну інвестиційну політику: пасивну та активну.

В Україні інвестиційний  процес регулюють понад 100 законів  та інших нормативних актів, зокрема  Закони України «Про інвестиційну діяльність» (1991 р.), «Про режим іноземного інвестування» (1996 р.), «Про цінні папери й фондову біржу» (1991 р.) та ін.

В основу державного регулювання інвестиційної діяльності покладено такі принципи:

• послідовна децентралізація інвестиційного процесу;

• збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб'єктів господарювання у фінансові інвестиційні проекти;

• перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування;

• виділення бюджетних  коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки;

• фінансування будівництва об'єктів за рахунок бюджетних коштів, як правило, на конкурсній основі;