Державне регулювання соціально–економічного розвитку країни

Для визначення рівня життя в різних країнах експерти використовують поняття індекс розвитку людського потенціалу, або скорочено - індекс людського розвитку (ІЛР).

 Індекс  людського розвитку має такі  три складові:

1. тривалість життя населення;
2. рівень освіченості населення;
3. обсяг ВВП на душу населення.

З метою забезпечення нормального  рівня життя держава визначає розмір прожиткового мінімуму. В Україні його визнано базовим державним соціальним стандартом.

При  аналізі прожиткового мінімуму розрізняють:

- фізіологічний мінімум – вартість товарів, необхідних для задоволення тільки основних фізіологічних потреб, причому протягом відносно короткого періоду, практично без придбання одягу, взуття, інших непродовольчих товарів;

- соціальний мінімум (бюджет мінімального достатку)  - мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних, духовних потреб; вартість товарів і послуг, які суспільство визнає необхідними для збереження прийнятого рівня життя.

 

3. Складові механізму розподілу й перерозподілу доходів:

• надання суспільних благ;
• використання законодавчих актів;
• система оподаткування;
• трансфертні платежі.

Вирізняють  номінальні й реальні доходи населення. Номінальні доходи характеризують обсяг грошових доходів незалежно від темпів інфляції і оподаткування. Реальні доходи враховують зміну споживчих цін і тарифів, витрати на податки та інші обов'язкові платежі,  й спрямовуються на особисте споживання і заощадження.

Оскільки  зіставлення в динаміці можливі  тільки за реальними показниками, значення номінальних доходів переводяться в реальні за допомогою індексу споживчих цін — індексу Ласпейреса. Останній називають також індексом вартості життя, тому що він характеризує вплив коливання споживчих цін на рівень життя населення і розраховується за коливанням цін певного фіксованого набору товарів і послуг, який споживає середній житель країни. Підвищення цін призводить до погіршання структури і якості споживання населення. Тому в деяких країнах ставки заробітної плати прив'язують до зміни індексів вартості життя.

Заробітну плату  також вирізняють як номінальну і реальну. Купівельну спроможність населення характеризує реальна заробітна плата, яка визначається співвідношенням номінальної, зменшеної на особисті податки і обов'язкові платежі, й індексу споживчих цін:

= ,                                             (2.1)

де W_r  і W_n - реальна і номінальна зарплата; Т_р — особисті податки; — платежі обов'язкові; I_L – індекс споживчих цін (Ласпейреса).

Низький платоспроможний  попит населення на вітчизняні товари, що визначається реальною заробітною платою, є однією з причин стагнації. Його пожвавлення розглядається як стимулюючий чинник щодо відновлення економічного зростання.

Оскільки  між реальною заробітною платою і інфляцією існує обернена залежність, то за умови зростання номінальної заробітної плати темпами, нижчими за темпи інфляції, реальна заробітна плата зменшуватиметься.

Аналізу також  підлягає диференціація доходів  населення за показниками:

1. коефіцієнт фондів характеризує, у скільки разів доходи 10% найбагатшого населення перевищують доходи 10 % найбідніших;
2. децільний коефіцієнт диференціації показує, у скільки разів мінімальний дохід 10 % найбільш забезпечених верств населення перевищує максимальний дохід 10 % найменш забезпечених.

Графічно  диференціація доходів характеризується кривою Лоренца (рис.2.1).

 

Рис. 2.1 – Крива Лоренца

 

Бісектриса ОС характеризує абсолютну рівність у доходах, коли певний відсоток сімей одержує такий самий відсоток доходу. Лінія ОАВС показує фактичний розподіл доходу, існуючу нерівність у доходах. Чим більше відхилення кривої Лоренца від бісектриси, тим більша нерівність у розподілі доходу. Рівень нерівності в розподілі доходу характеризує коефіцієнт Джині ( ). Він розраховується як відношення заштрихованої площі ОАВС (рис. 2.1) до площі трикутника ОDС:

                                     

=                                                     (2.2.)

Чим значніша в суспільстві диференціація  доходів, тим більше значення коефіцієнта Джині наближається до 1. За умови теоретичної абсолютної рівності в доходах коефіцієнт Джині дорівнює нулю.

 

4. Витрати населення визначаються як його кінцеве споживання і аналізуються за такими складовими:

• обсяг і структура витрат на купівлю продуктів харчування і споживчих промислових товарів;
• витрати на оплату послуг;
• податки, обов'язкові платежі й добровільні внески;
• приріст заощаджень у вкладах;
• придбання цінних паперів.

Витрати на споживання продуктів харчування і промислових товарів залежать від купівельної спроможності населення, що визначається, як зазначалось вище, реальною заробітною платою, а також рівнем заощаджень і освіти.

Для аналізу  використовують показник «місткість споживчого ринку» (О_с):

= + + + ,                                                  (2.3)

де  — обсяг виробництва споживчих товарів; — залишки товарних запасів; М_с — обсяг імпорту споживчих товарів; Х_с — обсяг експорту споживчих товарів.

Потенційна  місткість споживчого ринку —  це здатність його суб'єктів купити (спожити) товари. Реальна місткість відхиляється від потенційної, характеризує обсяг фактичної реалізації товарів і визначається особистими й суспільними потребами.

Споживання  основних продуктів харчування визначається в кілограмах на душу населення за такими видами: м'ясо і м'ясопродукти, молоко і молочні продукти, яйця (штук), риба і рибопродукти, цукор, олія, картопля, овочі й фрукти, хлібні продукти. Ці показники розраховують в абсолютному, відсотковому співвідношенні й в динаміці. Якщо виявляється постійне зниження рівня споживання основних продуктів харчування, то це вказує на його неповноцінність і незбалансованість. Крім того, за міжнародними стандартами витрати на харчування в обсязі 50 % від доходів сім'ї і вище свідчать про низький рівень життя у країні.

Слід зазначити, що основою розвитку економіки в будь-якій країні є наявність середнього класу — великої частки економічно активного населення з пристойним (а не середнім по країні) для сучасної людини рівнем матеріального забезпечення, якого досягають власною високооплачуваною працею. Тобто у світі належність до середнього класу визначається не обсягом приватної власності, а рівнем грошових доходів і можливістю їх заробляти. У розвинутих країнах саме середній клас є опорою ринкових соціально-економічних перетворень, одним з чинників соціально-економічної та політичної стабільності суспільства. Представники середнього класу стимулюють споживчий попит, є основними платниками податків, мають досить вагомий голос у вирішенні політичних і економічних питань, усвідомлюють свої соціально-економічні інтереси й активно діють заради їх реалізації. У свою чергу, соціально-економічні перетворення повинні бути підпорядковані інтересам середнього класу.

Зазначимо, що за критеріями бідності, прийнятими ООН, до категорії бідних (яких не можна відносити до середнього класу), належать ті, хто мають на проживання 1—2 долари на добу. За цими ж критеріями 50 % сімейного бюджету на харчування витрачають найбільш зубожілі верстви населення. Отже за цими ознаками можна сказати, що в Україні середній клас тільки створюється.

 

5. Основною складовою грошових доходів населення є заробітна плата. Її величина впливає на загальні показники соціально-економічної ефективності ринкового ладу в цілому і є обґрунтуванням стимулів до праці.

Мінімальна зарплата (МЗП) – гарантований державою соціальний мінімум нетарифікованої праці.

Функції МЗП – мотивація власника робочої сили до участі в праці.

Складові  державної політики заробітної плати:

• проведення глибокої структурної реформи зарплати;
• підвищення ролі тарифних угод і колективних договорів у регулюванні доходів;
• удосконалення податкового регулювання доходів населення;
• створення умов для зростання продуктивності праці;
• зростання рівня реальної зарплати;
• періодична індексація зарплати у зв^’язку із підвищенням споживчих цін;
• ліквідація заборгованості з виплат зарплати.

В Україні правове  забезпечення заробітної плати здійснюється відповідно до Закону “Про оплату праці”, деяких інших актів, які регламентують нарахування, оподаткування і виплату зарплати, а також системи колективних договорів і угод.

 

6. Ринок праці – сукупність соціально-економічних відносин щодо зайнятості й використання працівників у суспільному виробництві.

Державне регулювання  ринку праці – система  правових і організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормативних умов праці та раціонального використання робочої сили.

Об^’єкти державного регулювання ринку праці:

• зайнятість;
• соціальні відносини між роботодавцями  і працюючими;
• трудові відносини;
• підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації працівників;
• розподіл і перерозподіл робочої сили.

Суб^’єкти державного регулювання ринку праці в Україні:

• Міністерство праці й соціальної політики;
• Державна служба зайнятості;
• відділи й управління з праці та соціальних питань при державних адміністраціях.

Функції державної  служби зайнятості:

• аналіз і прогноз попиту й пропозиції на робочу силу;
• надання консультацій з приводу працевлаштування, професійної підготовки;
• облік громадян, які звернулися в службу зайнятості, реєстрація безробітних;
• сприяння пошуку робочого місця;
• організація професійної підготовки, перепідготовки;
• надання грошової допомоги;
• участь у реалізації державних і регіональних програм зайнятості.

Види  державних  програм, спрямованих на зниження рівня  безробіття:

• стимулювання зростання зайнятості й збільшення кількості робочих місць;
• підготовка і перепідготовка робочої сили;
• сприяння найму робочої сили;
• соціальне страхування безробіття.

 

                  Тема 2.6. Державне регулювання  природоохоронної діяльності

1. Необхідність охорони навколишнього природного середовища.
2. Принципи й об’єкти охорони навколишнього природного середовища.
3. Державне екологічне регулювання.
4. Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.
5. Економічний механізм забезпечення природоохоронної діяльності.

 

1. Сучасні екологічні проблеми породжені певною мірою відставанням економічної думки. До 70—80-х років XX ст. основна увага в економічній теорії і практиці приділялася двом факторам економічного зростання — праці й капіталу. Природні ресурси вважалися невичерпними. Поза розглядом залишалися і наслідки економічної діяльності у вигляді забруднень і деградації навколишнього середовища і ресурсів.

Усі екологічні проблеми можна поділити на дві групи. Перша об'єднує проблеми, викликані природним ходом змін умов життя, — клімату, ґрунтів, водного режиму та інших природних явищ. Другу групу проблем складають наслідки, що виникають у природі в результаті господарської діяльності людини — нераціонального використання природних ресурсів і забруднення навколишнього природного середовища. Отже деградація навколишнього середовища — негативна екстерналія економічної діяльності. Друга група проблем є особливо актуальною, розв'язання їх є предметом державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища.

З погляду  на роль і місце природних ресурсів і природного середовища в розвитку економіки розрізняють два типи економічного розвитку: техногенний і сталий. Характерними рисами техногенного типу економічного розвитку є використання видів природних ресурсів, що не відновлюються (передовсім корисних копалин), надмірна експлуатація відновлюваних ресурсів (ґрунту, лісів і т. п.) з швидкістю, що перевищує можливості їх відтворення та відновлення. Стратегія сталого типу економічного розвитку забезпечує задоволення не тільки потреб сьогодення, але й не ставить під загрозу здатність задовольняти потреби майбутніх поколінь. Прихильники сталого розвитку підкреслюють незворотний характер шкоди навколишньому середовищу, заподіяної в результаті нераціонального використання природних ресурсів. Сьогодні в Україні відбувається трансформація економічної стратегії в напрямку становлення сталого типу економічного розвитку.