Державне регулювання соціально–економічного розвитку країни

З метою посилення  контролю і забезпечення цільового та ефективного використання бюджетними установами та організаціями коштів, що надходять на їх утримання, Кабінетом Міністрів України затверджено Положення про порядок складання єдиного кошторису доходів і видатків бюджетної установи, організації. Такий кошторис є основним документом, який визначає загальний обсяг, цільове надходження і щоквартальний розподіл коштів установи. Його формування здійснюється на підставі показників лімітної довідки про основні дані фінансово-господарської діяльності, яку вища організація направляє всім підпорядкованим установам у двотижневий термін після її затвердження, з чого й починається фінансування установи.

Єдиний кошторис складається  всіма установами на календарний рік і затверджується керівниками вищих організацій не пізніше як через місяць після затвердження відповідного бюджету, з якого фінансується установа. Разом з кошторисом на затвердження вищою організацією подається штатний розпис установи, включаючи структурні підрозділи, які працюють на умовах госпрозрахунку чи надають окремі платні послуги.

Єдиний кошторис, крім асигнувань з бюджету, включає також позабюджетні кошти. Він складається з двох розділів — доходів і видатків. Доходна частина складається з бюджетних асигнувань і позабюджетних коштів. Видаткова частина включає витрати, що здійснюються за рахунок бюджетних асигнувань, і витрати, що фінансуються за рахунок позабюджетних надходжень, з виділенням витрат, що здійснюються установами за рахунок прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні.

У кошторисах передбачаються витрати тільки на поточне утримання бюджетних установ, придбання устаткування та інвентарю, капітальний ремонт будинків тощо. Капітальні вкладення, якщо такі передбачено, фінансуються за окремими кошторисами.

Сучасна бюджетна класифікація включає такі основні статті видатків: заробітна плата; нарахування на заробітну плату; канцелярські й господарські витрати; службові відрядження та роз'їзди; витрати на навчання персоналу, науково-дослідницькі роботи; стипендії; витрати на харчування; витрати на придбання ліків; витрати на придбання інвентарю, спецвзуття, спецодягу, обмундирування; витрати на придбання устаткування та механізмів; витрати на капітальний ремонт будинків і споруд; інші витрати.

3. Державні замовлення є інструментом задоволення державних потреб у продукції (роботах, послугах). Правову основу функціонування механізму державних закупівель в Україні становлять Закон України «Про поставки продукції для державних потреб» та інші нормативно-правові акти. Організаційна робота щодо впровадження державної політики у сфері державних закупівель здійснюється Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України, а також відповідними підрозділами інших центральних державних органів. На регіональному рівні цю роботу виконують відповідні структурні підрозділи управлінь економіки місцевих державних адміністрацій.

Перелік видів продукції (робіт, послуг), необхідних для забезпечення державних потреб, визначається Кабінетом Міністрів України. Цей перелік формується на підставі політики державних пріоритетів, досліджень кон'юнктури внутрішнього і зовнішнього ринків, завдань макроекономічних планів (програм). Він може включати: озброєння; військову техніку; роботи з будівництва найважливіших державних об'єктів; розвиток систем зв'язку та інформатики; перевезення вантажів і пасажирів різними видами транспорту; фундаментальні наукові дослідження; забезпечення приросту запасів корисних копалин; продовольство; послуги установ соціальної сфери тощо.

Для обґрунтування ресурсної  забезпеченості державних потреб Мінекономіки України розробляє однопродуктові матеріальні баланси попиту й пропозиції найважливіших видів продукції, що включаються до балансового розділу Державного прогнозу соціально-економічного розвитку України. У табл. 3.3 як приклад наведено плановий баланс попиту і пропозиції цементу.

Державними  замовниками є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади України, Рада Міністрів АР Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Основними функціями державних замовників є: конкурсний відбір виконавців державного замовлення; укладання державних контрактів з виконавцями державного замовлення; гарантія оплати виконавцям державного замовлення продукції, яка поставляється для задоволення державних потреб на умовах, що визначаються державним контрактом.

Виконавцями державного замовлення є суб'єкти господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.

4. Стосунки між замовником і виконавцем регламентуються державним контрактом. Поставки продукції для задоволення державних потреб фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел фінансування, що залучаються для цього. Обсяги коштів для закупівлі зазначеної продукції передбачаються в законі про державний бюджет України на поточний рік і визначаються урядом відповідними рішеннями про використання позабюджетних джерел фінансування. Гарантом за зобов'язаннями державних замовників є Кабінет Міністрів України. Продукція, що поставляється виконавцями державних замовлень, має відповідати обов'язковим вимогам державних стандартів та іншим умовам, встановленим контрактами.

З метою ефективного  використання державних фінансових ресурсів, створення конкурентного середовища на ринку і запобігання необґрунтованому завищенню цін державний замовник зобов'язаний здійснювати конкурсний відбір виконавців через проведення торгів. Проведення торгів є обов'язковим, коли вартість закупівель становить 10 тис. грн. і більше.

Конкурсний відбір виконавців державного замовлення проводиться за такими етапами: формування конкурсного комітету; оголошення про проведення конкурсу; попередня кваліфікація претендентів; подання тендерних пропозицій; оцінка й порівняння тендерних пропозицій; визначення переможця конкурсу; укладення контракту.

  Тема 2.5. Соціальна політика

1. Сутність і мета соціальної політики.
2. Основні завдання і показники соціальної політики.
3. Реальні доходи населення та їх регулювання.
4. Регулювання обсягу споживання матеріальних благ і послуг.
5. Державне регулювання оплати праці.
6. Регулювання ринку праці й зайнятості населення.

1. Соціальна політика – це діяльність держави щодо досягнення наступних цілей:

- створення і регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства;

- усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів;

- забезпечення соціальної справедливості й соціально-політичної стабільності у країні;

- створення системи правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання.

Соціальна політика держави включає:

- регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб^’єктів економіки в соціальній сфері;

• вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості;
• розподіл і перерозподіл доходів населення;
• формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;
• забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури;
• створення системи соціального захисту населення;
• захист навколишнього середовища тощо.

Основні елементи системи соціального захисту:

• встановлення допустимих параметрів життя;
• захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадянам;
• вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості, перепідготовки кадрів;
• пенсійне забезпечення;
• утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку;
• соціальні трансферти;
• соціальне обслуговування;
• надання необхідної медичної допомоги;
• соціальне страхування тощо.

2. Основні  завдання соціальної політики:

• правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;
• прямі державні витрати з бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери;
• соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;
• впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;
• прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;
• встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів;
• державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем;
• обов^’язкове державне страхування в різних формах;
• пенсійне забезпечення;
• розвиток державного сектора економіки і виробництво суспільних товарів і товарів;
• підготовка та перепідготовка кадрів;
• організація оплачуваних громадських робіт;
• соціальне партнерство.

Проаналізуємо показники, що характеризують рівень розвитку соціальної сфери.

Показники рівня розвитку охорони здоров'я – це кількість і структура медичних закладів, кількість лікарів, рівень захворюваності — кількість днів непрацездатності, показники інвалідності й виробничого травматизму.

До  показників рівня розвитку освіти належать кількість закладів освіти (дошкільних, початкових, середніх, вищих); кількість навчальних закладів за формами власності (державні, приватні, муніципальні); кількість учнів і студентів у навчальних закладах за їх видами й формами власності; матеріальна база закладів освіти; витрати на утримання дітей у дошкільних і шкільних навчальних закладах.

Показники рівня розвитку культури - середній термін навчання однієї особи віком від 25 років (узагальнюючий показник, прийнятий у світовій практиці); кількість закладів культури за типами  (бібліотеки, музеї, театри, кінотеатри); сума коштів, спрямованих на розвиток культури тощо.

Транспортне забезпечення характеризується показниками: плата за проїзд у міському транспорті; витрати на міський транспорт.

Показники забезпеченості житлом - загальна площа житлового фонду, площа на душу населення; рівень і динаміка оплати житлово-комунальних послуг.

Важливим  результатом аналізу є виявлення частки й динаміки податків і обов'язкових платежів. За умови їх зростання зменшується безподатковий дохід, а це, у свою чергу, ускладнює процес заощаджень. Зростання частки витрат на обов'язкову оплату послуг не завжди свідчить про високий рівень споживання цих послуг. Таке явище може мати місце і при умові зростання різних тарифів за одночасного зменшення споживання послуг.

Розрахунки  природного приросту населення дозволяють виявити його позитивну або негативну динаміку. Якщо цей показник зростає, то це означає, що в країні має місце перевищення народжуваності над смертністю, тривалість життя висока. Але може виникнути і несприятливий процес депопуляції, який супроводжується, як правило, низьким показником середньої тривалості життя і свідчить про те, що внаслідок постійного перевищення смертності над народжуваністю природний приріст населення знижується.

Важливим  показником рівня життя населення  є частка витрат на соціальну сферу в державному бюджеті й стан соціальної інфраструктури. Зменшення частки цих витрат, особливо на охорону здоров'я та освіту, відкидає країну за рівнем інтелектуального потенціалу далеко назад. Коливання у темпах зміни кількості населення з вищою освітою впливає і на ринок праці, на якому коливатиметься пропозиція робочої сили та змінюватиметься її якість.

Використання  вільного часу характеризується наступними показниками: кількість закладів відпочинку, туризму, спорту; вартість путівок до туристичних, санаторно-курортних закладів; витрати на екскурсійне, культурно-масове обслуговування.

Рівень  життя населення визначається як сукупність умов життя відповідно до досягнутого рівня економічного розвитку країни.

Аналіз рівня  життя населення охоплює три  аспекти:

• зіставлення соціально-економічних індикаторів у динаміці з попередніми роками;
• зіставлення соціально-економічних індикаторів з науковими нормами;
• зіставлення з іншими країнами.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення  можна розглядати як узагальнюючі, що відображують сумарне споживання і можливості такого споживання, і як відносні, що характеризують окремі сторони добробуту населення. Типовими узагальнюючими показниками є рівень і динаміка номінальних і реальних доходів населення, загальний обсяг споживання населенням благ і послуг. Особливість цих показників полягає в тому, що вони відображують не тільки абсолютні зміни в рівні життя населення, а також відносну динаміку в розрахунку на душу населення, сім'ю, тисячу або 10 тис. жителів. Друга група показників визначається тільки у відносному вираженні: споживання основних продуктів харчування, інших споживчих товарів, забезпеченість послугами охорони здоров'я, освіти, транспортними, житлово-комунальними тощо на душу населення, сім'ю, тисячу або 10 тис. мешканців.