Державне регулювання соціально–економічного розвитку країни

Сприятливі  фактори входження економіки України у світове господарство:

• геополітичне становище;
• достатньо кваліфікована і дешева робоча сила, здатна до висококваліфікованої та наукомісткої праці;
• багаті природні ресурси, сприятливі природно-кліматичні умови;
• потенційно великий ринок товарів і послуг;
• значний  науково-технологічний потенціал країни.

Основні цілі зовнішньоекономічної політики держави:

• створення сприятливих економічних та організаційно-правових умов для суб’єктів економіки у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;
• забезпечення раціонального входження економіки України в міжнародний поділ праці;
• реалізація конкурентних переваг країни;
• підвищення конкурентоспроможності економіки на основі структурної перебудови і модернізації виробництва;
• розвиток орієнтованого на експорт сектору економіки, розширення експортного потенціалу країни;
• раціоналізація експортно-імпортних операцій.

 

Основні методи регулювання ЗЕД:

• правові;
• економічні;
• валютне регулювання;
• адміністративні.

 

2. Міжнародна торгівля — це система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів і послуг. До товарів, що продаються і купуються на зовнішньому ринку, належать: готова продукція, сировина, напівфабрикати, а також призначені для продажу продукти інтелектуальної діяльності — патенти, ліцензії, фірмові знаки тощо. Міжнародна торгівля послугами охоплює міжнародний туризм, транспортні послуги, страхові операції, банківські, біржові й посередницькі послуги, ярмарки та ін.

Політика вільної  торгівлі характеризується відсутністю або мінімальним втручанням держави в зовнішню торгівлю. За таких умов експортно-імпортні відносини регулює не держава, а ринок на основі співвідношення попиту і пропозиції. Саме вільна торгівля стимулює конкуренцію, змушує національні підприємства підвищувати якість своєї продукції і знижувати ціни.

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика, з одного боку, спрямована на розвиток національного виробництва і захист вітчизняного виробника, а з іншого — може призвести до застійних явищ, посилення монополізму і зниження конкурентоспроможності національних товарів. Існує декілька форм протекціонізму: селективний — спрямований проти певних країн або окремих товарів; галузевий — спрямований на захист окремих галузей (наприклад, сільського господарства) і колективний — проводиться об'єднаннями країн проти держав, які не входять до таких об'єднань, та ін.

Спробуємо класифікувати  всі методи й інструменти зовнішньоторговельного регулювання за певними критеріями:

1) за характером втручання:

• прямі (адміністративні);
• непрямі (економічні);

2) за рівнями втручання:

• мікроекономічні, тобто на рівні окремого господарського суб’єкта (текст статуту, повноваження підрозділів, зокрема закордонних і т.д.);
• макроекономічні, тобто з боку державних органів і недержавних загальнонаціональних інститутів (профспілок, торговельно-промислових палат і т.д.);
• мегаекономічні (наднаціональні), тобто з боку міжнародних організацій або органів інтеграційних угруповань;

3) за характером впливу на умови конкуренції:

• монополістичні;
• конкурентні;

4) за кількістю сторін  регулювання:

• однобічні (автономні);
• двосторонні;
• багатосторонні (конференційні);           

5) за офіційністю методів:

• офіційні, або правові;
• неофіційні, тобто звичаї, джентльменські угоди та ін.;

6) за характером інструментів:

• тарифні;
• нетарифні.

Тарифні засоби пов’язані з прямим підвищенням ціни завдяки використанню митних тарифів. Центральне місце в державному регулювання зовнішньої торгівлі посідає тарифне регулювання, яке в Україні спирається на Митний кодекс, Закони України «Про Єдиний митний тариф» і «Про митний тариф України» та ін.

Митний тариф — це систематизований перелік товарів із зазначенням мит, якими вони обкладаються під час перетину митного кордону країни. Отже митний тариф складається з двох елементів: товарної номенклатури і ставок мита. В основу товарної класифікаційної схеми Митного тарифу України покладено національну класифікацію товарів зовнішньоекономічної діяльності, яка базується на Гармонізованій системі опису й кодування товарів.

Основним елементом  митного тарифу є мито. Мито — це податок, який стягується митними органами з товарів, які вивозяться або ввозяться на територію країни. Упровадження мита сприяє захисту національних виробників від іноземної конкуренції, забезпечує надходження коштів до державного бюджету, поліпшує умови доступу національних товарів на зарубіжні ринки, раціоналізує товарну структуру, підтримує оптимальне співвідношення доходів і  витрат держави.  У  міжнародній практиці застосовуються експортні, імпортні, транзитні, сезонні антидемпінгові, компенсаційні та інші види мита. Найбільше при державному регулюванні зовнішньоторговельних операцій використовуються імпортні (ввізні) мита; експортні (вивізні) мита застосовуються тільки окремими країнами здебільшого до товарів традиційного експорту.

Нетарифні засоби прямо  не підвищують ціни, але є заходами прихованого протекціонізму. Існують численні методи нетарифного регулювання як адміністративного, так і фінансового характеру. Їх можна згрупувати таким чином:

1. Заборона експорту або імпорту, тобто ембарго.
2. Кількісні обмеження, зокрема:

1. квотування - визначення ліміту обсягу поставок у вартісному чи фізичному вираженні на період часу (квартал, рік та ін.) у таких формах:

• глобальна квота без зазначення  конкретної країни-партнера;
• групова квота для окремих товарів для деяких конкретних країн;
• індивідуальна квота при зазначенні однієї країни-партнера;
• антидемпінгова, компенсаційна і спеціальна квоти;

2. ліцензування - обмеження у вигляді одержання права або дозволу (ліцензії) від уповноважених державних органів на ввіз або вивіз продукції з такими видами ліцензій:

• генеральна з дозволом експортно-імпортних операцій по даному товару чи в дані країни без обмеження кількості угод;
• глобальна без обмежень поставки чи закупки кількісно чи вартісна;
• автоматична, яка надається негайно після отримання заяви від експортера чи імпортера;
• разова (індивідуальна) для однієї угоди на період здійснення останньої.

Механізм розподілу  ліцензій різноманітний з такими головними формами:

• аукціон;
• система явних преференція з урахуванням колишніх підсумків ЗЕД;
• розподіл на неціновій основі за підсумками експертних оцінок.

3. так звані “добровільні” обмеження експорту, коли експортер зменшує поставки у зв’язку з небезпекою більш негативних бар’єрів.

3. Прихований протекціонізм, зокрема:

1. державні закупки як гарантування реалізації національних товарів з одночасним зменшенням ринкової ніші імпортної продукції;
2. вимоги про обов’язкове використання місцевих компонентів і чинників (сировина, робоча сила, транспортні засоби та ін.);
3. технічні бар’єри з вимогами подання сертифікатів якості, екологічної безпеки, виконанням санітарно-гігієнічних ветеринарних і фітосанітарних норм, правил техніки безпеки та ін.;
4. антидемпінгові засоби з переслідуванням постачальників іноземної продукції за заниженими цінами;
5. податки й збори на ввіз чи вивіз продукції (прикордонний податок за факт перетину кордону; екологічні, фітосанітарні та інші збори; митні збори за оформлення документів).

 

3. Світовий досвід показує, що країни з перехідними економіками не спроможні вийти з економічної кризи без залучення іноземних інвестицій. їх використання сприяє формуванню національних інвестиційних ринків, веде до макроекономічної стабілізації економіки, дає змогу вирішити окремі соціальні проблеми перехідного періоду. Політика України щодо державного регулювання іноземних інвестицій визначається Митним кодексом, Законами України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування», «Про захист іноземних інвестицій» та ін. Цими документами визначаються загальні засади державного регулювання іноземних інвестицій, суб'єкти, види й форми інвестування, порядок контролю за здійсненням інвестицій і державні гарантії їх захисту.

До іноземних інвестицій належать цінності, що вкладаються  іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Іноземні інвестиції після їх фактичного внесення підлягають обов'язковій реєстрації, яка здійснюється Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Важливою формою залучення іноземного капіталу в Україну є угоди про розподіл продукції, які надають виключне право іноземному інвесторові здійснювати виробничу діяльність на платній і терміновій основі. При цьому вироблена продукція розподіляється між сторонами угоди у пропорціях відповідно до цієї угоди.

Значний вплив на інвестиційний  клімат в Україні має Закон  України «Про концесії» (1999 р.), який визначив поняття і правові засади надання на платній та строковій засадах суб'єкту підприємницької діяльності права на створення (будівництво) об'єкта концесії та (або) управління ним (експлуатацію).

В Україні широко застосовувалася така форма залучення іноземних інвестицій, як спеціальні економічні зони (СЕЗ) і території пріоритетного розвитку (ТПР). Діяльність 11 СЕЗ і 72 ТПР регулювалася низкою законодавчих актів, головними з яких є Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» (1992 р.) і Концепція створення спеціальних (вільних ) економічних зон в Україні                 (1994 р.). Але у зв’язку з вступом нашої держави до СОТ проблеми існування зазначених територій мають суперечливі перспективи.

 Іноземне інвестування здійснюється у таких формах:

- прямі іноземні інвестиції—  це вкладення, що забезпечують  іноземним інвесторам контроль або участь в управлінні підприємством;

- портфельні іноземні інвестиції — це вкладення в цінні папери підприємств з метою одержання підвищеного доходу, що не дають іноземному інвестору реального контролю над об'єктом інвестування;

З точки зору платіжного балансу країни, пряме іноземне інвестування – це будь-яке надання кредиту  іноземному партнеру або придбання  власності зарубіжного економічного об’єкта. Згідно з чинним українським  законодавством суб’єкт ЗЕД набуває  статус підприємства з іноземними інвестиціями (далі ПІІ), якщо сума вказаних внесків у статутний фонд складає не менше 10 %.

Оскільки прямий інвестор значною мірою контролює діяльність об’єкта, пряме інвестування дозволяє:

1. мати управлінський контроль  і використовувати попередній управлінський досвід;
2. знати й використовувати виробничі й торговельні секрети;
3. використовувати авторитет і торговельну марку материнської компанії у випадку створення дочірнього підприємства.

Пряме іноземне інвестування складається з трьох головних форм:

1. акційний капітал, тобто придбання інвестором певного, наприклад, контрольного пакета акцій іноземного підприємства;
2. реінвестовані доходи, наприклад, прибуток, тобто підсумки економічної діяльності, які не повертаються на батьківщину інвестора;
3. внутрішньофірмові позики, тобто кошти, які надають або материнська компанія, або інші її філії.

Світовий досвід створення  ПІІ підкреслює існування трьох  основних організаційних форм:

- філія з 100 % належності іноземному власнику;

- дочірня компанія  з часткою нерезидента в статутному фонді понад                     50 %;  

- асоціативна  компанія з часткою нерезидента  менше 50 %.

Частіше за все входження  на зарубіжний ринок здійснюється послідовно з використанням наступного ланцюга  поведінки: експорт ® ліцензування ® інвестування.

Пряме інвестування має низку ризиків як для  експортерів, так і для імпортерів.

Прямий інвестор, який здійснює внесок на довготривалий  термін, ризикує зіштовхнутися з  наступними проблемами:

• недосконалість законодавства і відсутність реального правового захисту від втручання влади або конкурентів;
• проблеми з поведінкою інших власників (акціонерів);
• економічні проблеми в країні-імпортері інвестицій;
• проблеми  зі сталістю материнської компанії;
• несталість міжнародного фондового і валютного ринків;
• інші політичні ризики.

Конкретний  економіко-правовий зміст має визначення терміну “промисловий інвестор”.  Промисловим є прямий інвестор з  певним досвідом роботи в галузі, який гарантує збереження профільної діяльності об’єкта, що придбається.