Аналіз залучення позикових коштів

      - за видами - товарні, котрі надаються  експортерами імпортерам у вигляді  відстрочки платежу за продані  товари чи виконані послуги, валютними, наданими банками в грошовій формі;

      - за валютою кредиту - у валюті  країни боржника, у валюті країни-кредитора,  у валюті третьої країни й  у міжнародній рахунковій грошовій  одиниці;

      - за забезпеченістю - забезпечені  (товарними документами, векселями, цінними паперами, нерухомістю й ін.); бланкові тобто під зобов'язання боржника (соловексель з одним підписом);

      - з погляду форми надання - наявні (які зараховуються на рахунок  і в розпорядження боржника), акцептні ( при акцепті тратти чи імпортером банком), депозитні сертифікати, облігаційні позики, консорціальні кредити,

      - за термінах - надстрокові (добові, тижневі, до трьох місяців), короткострокові  ( до одного року), середньострокові (від року до п'яти років), довгострокові (понад п'ять років). При пролонгації чи продовженні короткострокових і середньострокових кредитів, вони стають довгостроковими, причому часто з державною гарантією.

      За  А.М. Поддєрьогіним [25], кредити, що їх можуть отримати підприємства, класифікуються за такими ознаками: за кредиторами; за формами та видами; за метою використання; за терміном надання; за забезпеченням; за порядком надання.

      Кредиторами підприємств можуть бути:  банки  та спеціалізовані фінансово-кредитні інститути (банківський лізинговий кредити); підприємства (комерційний кредит); держава (державний кредит, який надається через уповноважені банки); міжнародні фінансово-кредитні установи ( відкриття кредитних ліній через уповноважені банки).

      Форми та види кредитів зображено на рис. 1.1.

      

      Рис. 1.1.  Форми та види кредитів, що надаються  підприємствам[25]

      Кредити, що надаються підприємствам, поділяються  за видами: банківський; комерційний; державний; лізинговий.

      Банківський кредит - це економічні відносини між  кредитором та позичальником з приводу  надання коштів банком підприємству на умовах терміновості платності, повернення, матеріального забезпечення. Банківський  кредит надається суб’єктам господарювання всіх форм власності на умовах, передбачених кредитним договором.

      Комерційний кредит - це економічні, кредитні відносини  які виникають між окремими підприємствами.

      Державний кредит - це економічні, кредитні відносини  між державою та суб'єктами господарювання. Джерелом державного кредиту є кошти державного бюджету, які спрямовуються в уповноважені банки для здійснення кредитування підприємств.

      Лізинговий  кредит - це стосунки між суб'єктами господарювання, які виникають за орендування майна (майновий кредит або лізинг-кредит).

      Банківський та державний кредити надаються  підприємствам у грошовій формі, лізинговий та комерційний - у товарній. Банківський та державний кредити  погашаються у грошовій формі. Комерційний  кредит також повертається переважно  в грошовій формі. У період становлення ринкових відносин можлива його сплата як у товарній, так і у змішаній формах (товарній і грошовій одночасно). Лізинговий кредит може погашатися в грошовій, товарній та змішаній формах.

      Слід  зазначити, що традиційно в країнах з розвинутою ринковою економікою факторингові та лізингові кредитні послуги підприємствам надаються переважно і спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами - факторинговими та лізинговими компаніями.

      В Україні кредитні послуги у вигляді  факторингу надають переважно комерційні банки. Лізингові послуги надають переважно лізингові компанії. У зв’язку з цим лізинговий кредит умовно віднесений до групи небанківських кредитів.

 
1.2. Фактори, що визначають  потребу підприємства  в позиковому капіталі

      Структура джерел фінансового забезпечення впливає на балансування між фінансовою стійкістю і фінансовим ризиком діяльності підприємства. Так, відповідно до ефекту фінансового левериджу[6,c.437] існує цілком певна залежність між часткою позикових засобів у структурі фінансового забезпечення і рентабельністю власного капіталу. Зв'язок між ними такий: чим більше частка позикових ресурсів, тим вища рентабельність власного капіталу (якщо підприємство взагалі отримує прибуток).

      З підвищенням частки позикових ресурсів знижується фінансова стійкість  підприємства. Кожен керівник має  вибирати між можливістю підвищити  рентабельність власного капіталу і  погіршенням фінансової стійкості  підприємства[6,c.188]. Загальна тенденція в плані планування обсягів залучених ресурсів на сьогодні така, що керівники підприємств радше ідуть на збільшення фінансової стійкості підприємства, аніж на високі ризики, які пов’язані з можливістю отримання високих прибутків.

      Така  ситуація пояснюється змінами пріоритетів  діяльності підприємств. Якщо в перші  роки перехідної економіки головною метою діяльності підприємств була максимізація прибутку, то зараз на перший план виступає насамперед стабілізація діяльності. Тому більш оптимальною являється стратегія отримання менших прибутків стабільно протягом тривалого періоду, ніж отримання високих прибутків з високим ризиком утратити можливість надалі отримувати прибуток, або ж навіть банкрутства підприємства.

      Саме  тому в процесі управління позиковими ресурсами підприємств надзвичайно важливим є перша стадія: визначення обсягів позикових ресурсів, враховуючи вищезгадані моменти.

      Ще  один фактор пов’язаний з плануванням  обсягів позикових ресурсів полягає  у врахуванні умов, на яких отримуються позикові ресурси у розпорядження підприємства. Мало спланувати обсяг позикових ресурсів виходячи з оптимального співвідношення прибуток – фінансова стійкість. Необхідно врахувати умови отримання позикових ресурсів (адже вони платні) і рентабельність. Якщо економічна рентабельність власного капіталу (очікувана при залученні позикових коштів) вище кредитного проценту, то виникає ефект фінансового важеля, який показує, на скільки процентів збільшується рентабельність власного капіталу в результаті залучення позичених коштів в оборот. Якщо прогнозована рентабельність власного капіталу менша за кредитний процент, то залучення додаткових позичених коштів призведе до негативного моменту: зменшення власного капіталу підприємства, так як частину процентів за кредит доведеться погашати саме за рахунок власного капіталу[36,90-98]. В таких випадках необхідно або шукати дешевші позикові ресурси, або змінювати проект по використанню позичених ресурсів на такий, що забезпечить більшу рентабельність.

      Дослідження фахової літератури дозволяє говорити, що існують три підходи щодо визначення на практиці потреби в кредитних  ресурсах. Вихідним параметром у всіх випадках є обсяг реалізації продукції (послуг), який обґрунтовується маркетинговою службою підприємства. Досить поширеним є відсотковий метод (коли визначається питома вага статей активів від обсягу реалізації, і таким чином по заданому доходу від реалізації будується актив прогнозного балансу, а потім розглядається можливість покриття активів за рахунок можливих джерел фінансування, в тому числі за рахунок кредитів)[7;8;12;14]. Це метод порівняно простий, але він не враховує тенденцій конкретного підприємства щодо структури активів, так як вважається, що структура активів буде незмінна і в майбутньому.

      Інший метод оснований на встановленні статистичних зв’язків між окремими статтями балансу та обсягом реалізації, на основі чого будується модель, яка пов’язує заданий параметр (обсяг доходу від реалізації) і величину основних статей балансу.

      Для цього необхідно провести кореляційно  регресійний аналіз для побудови моделі. При цьому для встановлення статистичного зв’язку між статтями балансу і обсягом реалізації використовується рівняння лінійної регресії:

      У = А + В.Х, (1.1)

      Де  У – величина певної статті балансу;

        А і В коефіцієнти, що характеризують політику підприємства в тій чи іншій сфері;

      Х – величина доходу від реалізації.

      Для перевірки, чи існує зв’язок застосовується коефіцієнт кореляції, який обчислюється за формулою:

       (1.2)

      Відповідні  коефіцієнти (1.1) розраховуватимуться по формулам:

        (1.3)

       (1.4)

      де n - кількість фактичних значень; у- обсяг доходу від реалізації; х  –відповідна стаття балансу.

      Третій  підхід полягає в тому, що для  ефективного управління позиковими ресурсами чи не найголовнішим є прогнозування надходжень грошових коштів на розрахунковий рахунок підприємства, які, як правило надходять нерівномірно в зв’язку з слабкою фінансовою дисципліною покупців[37,c.17-26]. Через це перші два способи прогнозування кредитних ресурсів доповнюються моделюванням надходженням коштів на розрахунковий рахунок підприємства.

      З огляду на наявність статистичних відомостей про надходження коштів на розрахунковий  рахунок підприємства у попередніх періодах можна, використовуючи трендові моделі прогнозування, побудувати модель, що встановлює залежність між фактором часу і сумою надходжень коштів на рахунок підприємства. Початковим етапом побудови прогнозної моделі є визначення наявності в даному часовому ряді тенденції, що дозволяє знайти зв'язок між фактором часу і сумою коштів, що надходять на розрахунковий рахунок підприємства.

      у = а + в.t . (1.5)

      де  у- обсяг коштів на рахунку;

      t- час.

      Коефіцієнти a і в розраховуються за формулами, аналогічним (1.3-1.4), після чого робиться прогноз у наявності коштів на рахунку підприємства у певні періоди. Наступним кроком є порівняння плану фінансування діяльності підприємства і наявної суми коштів (по прогнозу) на рахунку. Від’ємне сальдо вказує на необхідність залучення кредитів. Оптимальним нами бачиться поєднання другого і третього способу, так як в сукупності вони здатні найбільш адекватно описати ситуацію з наявністю і потребою в коштах на підприємстві.

 
1.3. Методи аналізу  позикових коштів  підприємства

      Аналіз  позикових коштів передбачає оцінку платоспроможності підприємства, яка  безпосередньо залежить від вартості поточних та довгострокових зобов'язань (рис.1.2).

      Необхідний    обсяг   позикового    капіталу   визначається   за алгоритмом:

      ПК = ОЗ + ІНА + ОА-К,                                                                             (1.6)

      де     ПК — позиковий капітал;

      ОЗ - залишкова вартість основних засобів;

      ІНА - інші необоротні активи;

      ОА  — оборотні активи;

      К    — власний капітал. 

        

      Рис. 1.2. Напрями аналізу позикового капіталу[20]

      Загальний аналіз позикового капіталу ґрунтується  на його класифікації за джерелами  формування, яку покладено в основу балансового групування пасивів  підприємства. Додаткові класифікаційні ознаки, які можуть бути використані в аналізі позикового капіталу, передбачають його групування за терміном залучення та вартістю позикових коштів.

      Схему групування позикового капіталу залежно  від джерел його формування наведено на рис. 1.3.

      Методика  загального аналізу позикового капіталу базується на застосуванні методичних прийомів вертикального (структурного) і горизонтального (трендового) аналізу.

      Рух позикового капіталу досліджується  за допомогою балансового методу на основі моделі:

      Зn+H=П+Зк                                                                                                 (1.7)

      де  3n, Зк - залишки позикового капіталу в цілому або за видами, відповідно, на початок і кінець аналітичного періоду;

      Н - надходження позикових коштів протягом аналітичного періоду;

      П -   повернення позикових коштів позичальнику протягом аналітичного періоду.

      Оцінка  впливу елементів балансової моделі на зміну обсягу позикового капіталу здійснюється методом прямого рахунку  за алгоритмом:

      DЗк=DЗn + DН - DП,                                                                                    (1.8)