Українське національно-культурне відродження

  На  межі ХІХ-ХХ ст. в  Україні означилися кількісно-якісні зміни. Культурне життя  в кожну епоху  складається під  впливом певних історичних, суспільних та політичних умов. У цей період у всіх галузях  культури проступали ознаки пошуків нових  шляхів, панує відчуття наростаючих принципових  змін. Відбувається інтенсивне творення духовних цінностей  у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. Зростає престиж  України у світі, культура починає  функціонувати як цілісна система, в якій виступають у єдності всі  компоненти, властиві кожній національній культурі, хоча брак державності та нівеляційна  політика російського  уряду значною  мірою перешкодили  національній консолідації українців перед  бурхливими революційними  подіями.

  На  початку XX ст., у зв'язку зі зростанням потреб у письменних працівниках  та кваліфікованих фахівцях, що диктувалося вимогами розвитку індустріального  суспільства, дещо збільшилася  мережа навчальних закладів та кількість учнів  і студентів у  них. У 27 вузах навчалося 35,2 тис. студентів, у 26 тис. загальноосвітніх шкіл - 2,6 млн учнів. Найгіршим було становище з освітою на Правобережжі, де земства - основні "промоутери" народної освіти -

  з'явилися  лише у 1911 р. Навчання було необов'язковим, тому 2/3 селянських дітей  не вчилися, серед  сільського населення  лише 20% вміли читати й писати, а в  містах ця цифра сягала 50%.

  В період революції 1905 p., після скасування заборони українського слова, українські студенти почали компанію за впровадження в університетах  українознавчих дисциплін. У Харківському та Одеському університетах  почали читатися курси  української мови та історії. Але в  період післяреволюційної  реакції ці курси  було закрито.

  На  початку XX ст. на території  Харківської губернії нараховувалося разом  з приватними 2085 різних початкових шкіл. Але 85% з них були однокласними з трирічним строком  навчання. У школах навчалося 64828 учнів (53,9% дітей шкільного  віку) і працювало 1450 педагогів. У середньому по губернії одна школа  припадала на 2 тис. мешканців, щороку поза навчанням залишались десятки тисяч  дітей, яким було відмовлено в прийомі через "тісноту  приміщень" і "брак вільних місць". Так, у 1911 р. було відмовлено 16,5 тис. дітей, у 1912 р. - 28 тис., а у 1915 р. - 29,5 тис. Як правило, в  губернії закінчувало  школу не більше 10% учнів. Навчальний рік  у початкових школах був дуже коротким. В середньому по губернії - 150 днів, а в земських та церковно-парафіяльних - 130-140. Починався він  у сільській місцевості між вереснем - листопадом, а закінчувався у  квітні - травні. Більш-менш нормальним він був  лише в тій місцевості, де було розвинене  якесь промислове виробництво (цукрові  чи винокурні заводи), а в районах, де займалися лише землеробством, діти приходили до школи з великим  запізненням і  залишали її задовго  до кінця навчального  року.

  До 1915 р. в Харківській  губернії було 12 чоловічих  і 14 жіночих гімназій, 2 прогімназії, 7 реальних училищ, 4 духовних, 2 комерційних і  художнє, а також  один кадетський корпус та інститут шляхетних  дівчат. Крім того, у  Харкові було багато приватних середніх учбових закладів: 9 чоловічих і 20 жіночих  гімназій, 1 реальне  та 1 комерційне училище, але в них була досить висока плата  за навчання, тому вчитися  могли лише діти заможних людей. Мережа професійної  освіти в Харківській  губернії складалася з 2 торговельних школ товариства прикажчиків, 26 ремісничих училищ та 8 інших професійних  шкіл. Всього було 143 спеціальних і  професійних навчальних закладів. До їх числа  входили" навчально-ремісничі  майстерні, класи  ручної праці, різні  курси (бухгалтерські, стенографічні) і  учительські семінарії. Більшість учителів не мала потрібної  загальноосвітньої  та педагогічної підготовки. Учителі з закінченою педагогічною

  423

  422

  освітою (в обсязі вчительської семінарії") становили  в губернії лише 10,4%, а серед жінок - 0,2%. Учителів готували в  учительській семінарії  в місті Вовчанську та однорічних педагогічних курсах при Богодухівсь-кому міському училищу. В 1915р. учительську семінарію  було відкрито в Охтирці. 2/3 населення губернії було неписьменним, лише 150 осіб на кожну  тисячу жителів уміли  читати й писати.

  Видатним  діячем народної освіти на Харківщині була Х.Д.Ал-чевська (1841-1920). Ще у 1862р. вона відкрила Харківську жіночу недільну школу, яка стала  прогресивним педагогічним Центром освіти дорослих не лише в Україні, а й у всій Російській імперії. Вона широко пропагувала як засіб  освіти народу твори  українських письменників: Т.Шевченка, М.Вовчка, І.Франка, М.Коцюбинського, Л.Українки. Найціннішим  внеском Х.Алчевської у справу шкільного  викладання є розроблена нею ефективна  методика проведення літературних бесід  з учнями. Міжнародна ліга народної освіти обрала Христину Алчевську  своїм віце-президентом.

  Значно  кращою для українства була ситуація в освітній сфері у Західній Україні. Початок XX ст. характеризувався помітним поступом у всіх галузях  культурного життя. Число українських  шкіл збільшилося: у 1914 р. було вже 6 державних  та 15 приватних гімназій і 3000 народних шкіл. Українці мали 7 кафедр (посад  професорів) та З  доцентури у Львівському, та 3 кафедри в  Чернівецькому університетах.

  Питання про відкриття  українського університету активно обговорювалося на студентських вічах, на всеукраїнському  студентському з'їзді (1913), на сторінках преси, у крайовому сеймі, та Віденському парламенті. Питання про український  університет було вирішене, але світова  війна завадила реалізації цього довгоочікуваного рішення.

  На  Буковині перед 1914 р. українці мали дві  україно-німецькі та дві українські гімназії і одну учительську  семінарію. Українських  народиних шкіл напередодні  війни в Галичині налічувалося 2510, Буковині - 216, на Закарпатті з наявних  у 1883 р. 282 українських  шкіл не залишилося жодної. Велике значення для консолідації національних сил  мало утвердження  в Галичині й Буковині, завдяки спільним зусиллям національної еліти усіх частин України, єдиної з  Наддніпрянщиною  літературної мови та запровадження в  шкільне навчання (з 1892 p.), а згодом у діловодство  фонетичного правопису.

  Продовжувався розвиток неуки. У  Харківському, а потім  у Київському університетах  плідно працював математик  Д.О.Граве (1863-1939), який став засновником  Київської алгебраїчної школи, що досліджувала найважливіший розділ алгебри - теорію груп. Загальне визнання

  424

  дістали праці та діяльність видатних вчених в  галузі медицини - хірурга  М.П.Трінклера (1859-1925), офтальмолога Л.Л.Гіршмана (1839-1921).

  В 1908 р. в Одесі було створено перший в  Російській імперії  аероклуб. Льотчик  П.М.Нестеров у 1913 р. першим продемонстрував  у небі над Києвом "мертву петлю".

  Попри утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література. Зі зростанням числа письменних людей та особливо випускників університетів  збільшувалась кількість  авторів та коло читачів. До того ж галицька преса давала східноукраїнським  письменникам можливість обминати рогатки  царської цензури. Межа століть -це період не тільки активного  політичного, національного  руху, а й боротьби художньо-естетичних напрямів. Поруч з  реалізмом з появою нової генерації  авторів утверджується  модернізм. Прихильники  модерністських течій  виступали проти  звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією, робітничою тематикою й проголосили  аполітичне "чисте" мистецтво. Культура модернізму спирається на психологізм, зосередженість на внутрішньому світі  людини й суб'єктивних вражень героя. При  цьому зовнішні події мають найменше значення і є лише загальноокресленим фоном. Реальний персонаж перетворюється на символ.

  Найяскравіше  цей підхід відбився у творчості неоромантиків  Михайла Коцюбинського  та Лесі Українки. У  своїх творах ці митці  створюють особливий  художній світ, що поєднує  реальне й міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал  і похмуру дійсність. Творча еволюція М.Коцюбинського  зробила його найяскравішим  представником українського імпресіонізму. Письменник прагне до створення  ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели "Лялечка", "Цвіт яблуні", "Intermezzo" та ін.). До кращих зразків  світової літератури належать його новели "Сон", "На острові", новаторська  повість-балада "Тіні забутих предків". У кількох творах М.Коцюбинський яскраво  розкрив тему страху як екзистенціального  почуття ще до її відображення у європейській літературі. Його творчості  властиві елементи методу, що дістав назву потоку свідомості.

  У поезії захоплення модернізмом  позначилося на творчості  Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів "молодомузівців" (П.Карманський, Б.Лепкий, В.Пачов-ський, С.Твердохліб, МЛцків та ін.). Навколо львівського  літературно-мистецького  видання "Митуса" об'єдналися поети  неосимволістського напряму. В 1909-1914 pp. група  інших письменників-модерністів  друкувалася у  київському журналі "Українська хата".

  425

  Новаторською  формою зображення життя  українського селянства  Характеризуються твори  письменників А.Тесленка (1882-1911) та імпресіоніста  С.Васильченка (1878-1932). На Західній Україні  на цю тематику писали модерністи Василь Стефаник (1871-1936), Лесь Мартович (1871-1916), Марко Черемшина (1874-1927). На Буковині найвидатнішою  письменницею цього  напряму була Ольга  Кобилян-ська (1863-1942) - соціально-психологічна повість "Земля" (1902).

  О.Кобилянська  зробила значний  внесок у розвиток нової соціально-психологічної  школи в українській  літературі кінця XIX - початку XX ст. Непересічний талант письменниці  засвідчили вже перші  твори малої прози ("Природа", "Некультурна", "До світла"), позначені  художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних  характеристик персонажів. Однією з перших в  українській літературі письменниця звернулася до проблеми емансипації  жінки, створила цілісні  образи жінок-інтелігенток (повісті "Ніоба", "Царівна", "Через  кладку", "За ситуаціями").

  Одним з найпопулярніших  українських письменників початку XX ст. був  Володимир Винниченко (1880-1951). Перед Винничен-ком, сином наймита-чабана, ще у ранньому дитинстві  розкрилась потворність  суспільної несправедливості. Вже у своїх  ранніх творах, осмислюючи революційні процеси, митець наголошує  на значенні спрямованості  їх учасників, на гармонійне розв'язання національних проблем. Про це, зокрема, йдеться в оповіданні "Роботи!" Суттєве місце  в поетиці творів В.Винниченка належить сатиричним засобам  виразності. Прикметне, що часто вістря своєї  сатири автор спрямовує  на потворні явища  в українському патріотичному  русі, очевидно, з  тієї причини, що надмірні вболівання за "чистоту" в цій царині письменник сприймав особливо гостро. Ця авторська позиція  має суттєвий стосунок до сповідуваної Винниченком  теорії чесності з  собою. Тут варто  згадати оповідання "Уміркований  та щирий" (1907), одному з персонажів якого  ультрапатріотові Недоторканому належить сакраментальна фраза "Геть, чортова кацапня, з наших українських тюрмів!". Як і більшість українських діячів культури цього періоду, В.Винниченко дотримувався соціалістичних ідеалів, вважав себе комуністом, а в "українському питанні" лишався прибічником федеративного договору з імперським центром.

  До  певної міри новаторським було його висвітлення  таких незвичних  тоді для української  літератури героїв, як революціонери, що потрапляють у  психологічно складні  ситуації (п'єси "Дисгармонія", "Закон", повість "Зіна"). Однак найулюбленішою для Винни-

  426

  ченка є постать егоїста-циніка (з  найбільшою силою  зображена у романі "Записки  кирпатого Мефістофеля"), який, щоб до кінця  лишатися чесним перед  собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають особистим переконанням.

  Продовжувало  розвиватись театральне мистецтво. Плідно працювала  українська трупа  Марка Кропиви  и цького. У 1907 р. Микола Садовський, взявши в оренду Троїцький  народний будинок (тепер  там театр опери), заснував перший український  стаціонарний театр. Тут грала видатна  українська актриса  Марія Заньковецька. На західноукраїнських "землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професіональний  театр "Руської  бесіди" у Львові. Розширився репертуар  українських театрів, ставилися п'єси  І.Франка, Лесі Українки, Г.Ібсена, Г.Гауптмана.

  У реалістичному напрямі  розвивалося в  Україні початку XX ст. музичне мистецтво. Велике значення для  активізації музичного  життя в Україні  мало відкриття 1904 р. в Києві музично-драматичної  школи, яку очолив Микола Лисенко. У 1913 р. її було реорганізовано в консерваторію. У 1903 р. у Львові відкрито перший музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєно  ім'я М.Лисенка. Плідно працювали в цей  час композитори  К.Стеценко (1882-1922), М.Леонтович (1877-1921), С.Людкевич (1879-1979). Світової слави зажила українська співачка Соломія  Крушельницька (1873-1952). Міжнародне визнання отримав також  київський хор  О.Кошиця, у виконанні  якого вперше пролунали  вокальні композиції Артемія Веделя та багатьох пізніших українських  композиторів.

  В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль  модерн (з французької - новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і  оздоблювальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд у  цьому стилі є  Бесарабський критий ринок у Києві (1910, архітектор Г.Ю.Гай). Проте використовувались  і мотиви класичного стилю. У Харкові  архітектор О.М.Бекетов  створив будинки  Комерційного інституту  і Харківського медичного  товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л.Пастера  на Пушкінській вулиці (1911-1913).