Українське національно-культурне відродження

  Література 80-90-х pp. стала трибуною активного громадського життя, виголошення  ідей національної й  соціальної перебудови суспільства, нових  естетичних принципів. Відходять у минуле постулати про "етнографічний  реалізм", утверджуються  засади "тенденцій-

  415

  но'Г  літератури. З'являються  нові теми, образи, жанри (філософська  поема, нарис, мелодрама, соціально-побутові, психологічні, філософські  повісті та романи, історичні драми  тощо).

  Видатною  особистістю цього  періоду був Іван Франко (1856-1916). Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна  критика й повість, драма й комедія, література перекладів і редагування  часописів, філософія  й історія, етнографія й соціологія - все  це стало полем  його багатогранної  діяльності.

  Чи  не найвагоміше І.Франко проявив себе у  літературній творчості. Поєднуючи непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності  з оптимістичною  вірою ідеаліста  в кращі людські  риси, Фран-ко творив у широкому діапазоні  тем і жанрів. Поряд  з традиційними тоді описами селянських злиднів ("Борислав сміється", "Boa Constrictor"), він відтворює  тяжке життя робітників нафтових промислів ("Нефтянник", "На роботі"). Поряд  з психологічно тонкими  й сповненими тепла  оповіданнями про  дітей ("До світла", "Під  оборогом"), ретельно змальовані картини  тюремного життя ("На дні", "Панталаха"), яскраво оброблено  історичні сюжети ("Захар  Беркут", "Великий  шум"). У своїй  поетичній творчості  Франко зміг сягнути  вершин філософської думки ("Смерть Каїна", "Мойсей") й ніжної інтимної лірики (збірка "Зів'яле  листя").

  Українське  професійне театральне мистецтво розвивалось  у другій половині XIX ст. у дуже несприятливих  умовах: не було спеціальних  закладів, приміщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару. На доповнення, а в багатьох випадках і на зміну професійному театру приходив аматорський мандрівний театр. У 50-60-х pp. аматорські музично-драматичні гуртки діяли в кількох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків), в Галичині діяв театр товариства "Руська бесіда".

  Грали здебільшого трьома мовами - українською, російською й польською. Серед п'єс траплялися й переклади зарубіжної класики, але переважно - твори місцевих авторів. П'єси мали сентиментальний  і романтичний  характер. У жанровому  відношенні - це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма і т.п., які тільки в 90-ті pp. витісняє реалістична  побутова драма. Специфічним  для українського театру стало впровадження у драматичну дію  народних обрядів (сватання,

заручини, весілля), обрядових  пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різноманітної  народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці).

  416

  Після Емського указу український  театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна дружина, до якої входили  талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські вистави, але за умови, що кожна українська вистава йтиме  у парі з виставою російської п'єси. Ця подія знаменувала  відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.

  Засновником професійного українського театру нового покоління  вважають Марка Кропивницького, непересічного драматурга, режисера й актора Як письменник-драматург  МКропивницький дотримувався традицій так званої "етнографічної  драми" ("Дай  серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Дві  сім'ї", "Олеся", "Титарівна"). Поруч з М.Кропивницьким  працював Михайло  Стариць-кий. Автор "Циганки  Ази", "Ой не ходи, Грицю", "Не судилося", "За двома зайцями" віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами  з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.

  На  новий шлях українську драматургію вивів  Іван Карпенко-Ка-рий (Тобілевич). Він відмовився від  мелодраматизму й  етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально-філософської драми ("Безталанна", "Суєта", "Мартин Боруля", "Сто  тисяч", "Сава Чалий"). Під стягом драматичного мистецтва працювали  й інші письменники: Мирний, Грінченко, Франко, Леся Українка.

  - Український театр  80-90-х pp. мав цілу  плеяду видатних  акторів: Г.Затиркевич, М.Садовський, К.Саксаганський,  М.Кропивниць-кий,  І.Тобілевич, М.Заньковецька; ЛЛіницька, Г.Борисоглібська  та інші, які високо  несли прапор самобутнього  національного театру, українського слова  і нашої історії.

  Невід'ємною  складовою національного  театру була українська музика. Але серед  усіх видів і жанрів застосування музики в театрі у розвитку найважливішого - опери - склалися найнесприятливіші  умови, що пояснюється  відсутністю приміщень  і необхідного  оркестрового супроводу  в розпорядженні  українського музично-драматичного театру, відсутністю  національної оперної  традиції. Але й  тут крига скресає. У 1863 р. приятель Т.Шевченка Семен Гулак-Артемовський створює першу  українську національну  оперу "Запорожець за Дунаєм", поет і композитор Петро Ніщинський пише музичну картину до п'єси Шевченка "Назар Стодоля", "Вечорниці", "Ой закувала та сива зозуля". Створюючи яскраві взірці національної музики, українські композитори розробляють тематику творів М.Гоголя, Т.Шевченка, поетичного фольклору, беручи за основу українську народну пісню.

  417

  Переламне значення для розвитку української музики має творчість  Миколи Лисенка. Його вважають засновником  великих музичних форм,* першим творцем  дійсно української  за духом й матеріалом опери ("Різдвяна ніч", "Тарас  Бульба", "Утоплена", "Пан  Коцький", "Зима й весна").

  Так звана післялисенківська  доба характеризується інтересом переважно  до музики вокальної, особливо хорової, яка  спирається на народну  музику (К.Стеценко, МЛеонтович, Я.Степовий, О.Нижанків-ський, Я.Лопатинський). У народних вокальних  традиціях написано і національний український  гімн "Ще не вмерла України ні слава, ні воля" (1862, музика М.Вербицького, слова  П.Чубинського).

  Якщо  враховувати, що 85% українців  жили в державі, де їх мова була заборонена і де художнє слово  ледь доходило до читача, важливі функції  формування національної самосвідомості брало  на себе, крім театрально-музичного, також образотворче мистецтво.

  У другій половині XIX ст. народно-ужиткове мистецтво  розвивалося за законами консервативного  збереження усіх його видів і форм. Українському народно-ужитковому мистецтву притаманні оригінальні композиції з фантастичних квітів, звірів та птахів, вибагливий рослинний та геометричний орнамент, різьбляні  інкрустації (бісером, перламутром, рогом, різнокольоровим  деревом), барвистість  вишиванок і килимів. До найвідоміших осередків  народного мистецтва  названого періоду  відносять Решетилівку  на Полтавщині (килимарство), Ічню на Чернігівщині (гончарство), Косів на Івано-Франківщині (кераміка, різ-барство), Кам'яні  броди на Житомирщині (фаянс).

  Розвиткові  живопису в Україні XIX ст. сприяло виникнення ни- |ЦЩНЯіі!ШИІШ1ІІ зки  спеціальних закладів (художні  школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевчен-ківському  живописі займають жанрово-побутові полотна, сцени з  мальовничої української  природи, героїчні історичні  події, народні легенди  й повір'я, виразні  портрети простих  людей, в яких митці  намагаються передати психолгічні нюанси. Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т.Шевченка у живописі були К.Трутовський, Л.Жемчужников (див. на мал. його картину "Бандурист  на шляху", 1854), І.Соколов (спра-

  418

  вжнім шедевром пізньоромантичного живопису є його картина "Дівчата  ворожать уночі проти  Івана Купала" з двома ценрами  освітлення - маленьким  каганцем і яскравим повним Місяцем, які  надзвичайно виразно  окреслюють постаті  групи дівчат у  човні). Видатним майстром побутового жанру  був М.Пимоненко. Неповторним і  самобутнім явищем у  світовому мистецтві  стала творчість  Івана Ай-вазовського, який уславився передусім  як метр вражаючих  марі-ністичних полотен, але писав також  надзвичайно характерні пейзажі українських  степів ("Чумацька валка", "Комиші на Дніпрі" та ін.). На західноукраїнських землях одним з найвидатніших майстрів живопису був Ю.Брандт ("Приборкання дикого коня", "Пісня перемоги", "Прощання", цикл акварелей "Козаки" та ін.).

  Великого  значення для українського образотворчого мистецтва  набув рух "передвижників" - Товариства пересувних художніх виставок (1870). Одним з основоположників цього руху був  Костянтин Трутовський, який присвятив українській  тематиці безліч робіт ("Майська  ніч", "Сорочинський ярмарок", "Танок  кріпачок перед поміщиком", "Дівчата  біля криниці", "Вибілювання  полотна" та ін.).

  К. Трутовський. "Вибілювання  полотна "

  До "передвижників" належали талановитий  передекспресіоніст Микола Ге (картини  філософсько-релігійної тематики: "Христос  перед Пілатом", "Розп'яття"), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської  історії: "Стрілецький  бунт", "Сокольничий"),

  419

  г

  Микола  Ярошенко (портрети та "ідейні" полотна "Крізь  життя", "В'язень"), Ілля Рєпін (картини  з історії "козацької  вольниці", "Мотря  Кочубеївна", "Козацькі тили", "Запорожці  пишуть листа турецькому султану", "Бокша"), Микола Лимоненко, Микола Бода-ревський та ін. У творчості І.Рєпіна українська тематика не була лише виявом захоплення яскравими  типажами та подіями  давнини. На уславленому  полотні""Запорожці  пишуть листа..." художник зобразив кількох  своїх друзів-українофілів, а на картині "Не чекали" (1884), що також  стала хрестоматійною в усіх підручниках  з історії мистецтва, драматично змалював повернення з каторги  безіменного українського патріота (національна  заангажованість  картини розкривається  через художню  деталь: портрети Т.Шевченка і П.Куліша обабіч весільної фотографії на стіні - див. мал.).

  І.Ю.Рєпін "Не чекали"

  У 80-90-х pp. провідне місце  в образотворчому мистецтві займає українська національна  школа пейзажного живопису ("шукач  сонця" В.Орловський, О.Сластіон, С.Світославський, К.Костанді, І.Похитонов, С.Васильківський). Творці пейзажного жанру  представляли усі  райони безмежної  України й різні  пори року, змальовували у тісному єднанні  з природою людину та її трудові будні ("Сінокіс" В.Орловського, "Село взимку" ПЛевченка, "Козача левада" С.Васильківського). Сергій Васильківський, творчість якого  щільно

  420

  пов'язана  з Харківщиною, відкрив  український живопис  Європі; він був  удостоєний честі  виставляти свої картини  у паризькому салоні "поза чергою". Васильківський був справжнім  співцем українського степу з його задумою, епічною величчю, грайливістю барв (див. на мал. картину "Козаки в степу"). З  Парижем пов'язана  також творчість  талановитої художниці  з України М.Башкирцевої.

  Український монументальний живопис  у цю добу представлений  досить слабко, але  його здобутки значні. Великою художньою  цінністю відзначаються  розписи інтер'єра  палацу митрополита  у Чернівцях (Й.Бокшай), реставрація фресок у Кирилівській церкві (М.Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С.Васильківський, В.Кричевський), розпис Володимирського собору Києва (М.Лимо-ненко, Васнецов та ін.).

  Щодо  монументальної скульптури, то в цей період з'являються пам'ятник» Володимиру Святому (Клодт  і Демут-Малинов-ський), Ц.Хмельницькому (приятель Т.Шевченка білорус  М.Мике-шин), І.Котляревському і М.Гоголю в Полтаві (Л.Позен). Для пам'ятника І.Котляревському Л.Позен виконав  горельєфи на теми "Енеїди", "Наталки  Полтавки", "Москаля-чарівника", де тонко відтворив  характери відомих  літературних персонажів. Цей скульптор  створив також  низку реалістичних композицій станкового характеру на теми з життя українського села та історії ("Кобзар", "Запорожець у розвідці", "Скіф" та ін.).

  В архітектурі з  середини XIX ст. втрачається  стильова єдність. Виникають  найнеможливіші комбінації різноманітних стильових  елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує  до 80-х pp. XIX ст. Це зумовлено  швидкими темпами  зростання міст, великими масштабами'забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських  приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі  споруд позначилося  впровадження нових  будівельних матеріалів і технологій. Загальний  вигляд забудови визначали  особисті смаки замовників - власників землі.

  421

  Будівля Києво-Балтського вокзалу  в Києві

  Можливість  застосування нових  будівельних матеріалів спричиняє раціоналістично-практичний напрям (за принципом "вигідно  й зручно"), а  еклектизм дозволяє поєднувати різні  стилі в одній  будівлі. До української  культури на віки увійшли  такі архітектурні споруди, як Володимирський собор  у Києві (І.Шторм, О.Беретті, А.Прахов), Львівський університет (раніше крайовий сейм - Ю.Ґохберґер), Одеський та Львівський оперні театри (Г.Гельмер, Ф.Фельнер). Серед  різних фаз еклектизму та різноманітних  мистецьких напрямів особливо поширюються  так звані віденські  неоренесанс і  необароко. Загальне архітектурне обличчя  центральних частин українських міст - Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Ченівців, Перемишля - завдячує переважно саме цій  віденській моді.