Українське національно-культурне відродження

  На  відміну від Костомарова, у якого  переважає описовий метод висвітлення  історичних подій і виразно простежується  власна оцінка, В.Антонович (1834-1908) у  своїх наукових працях не дав наперед  жодної готової вже думки, яка  б пронизувала дослідження і  змушувала б читача дивитись на факти  очима автора. У нього переважає  тверезий позитивістський підхід, критичність  та аналіз: після необхідних історичних відомостей і пояснень наступає групування фактичного матеріалу і посилання  на джерела. В.Антонович написав  понад 300 праць, створив так звану "документальну" школу українських  істориків. До неї належали М.Грушевський, Д.Багалій, О.Єфименко та їх численні учні.

  Особливе  місце у розвитку історіографії  посів Михайло Драгоманов (1841-1895), який критикував народницьку школу. Домінантну аксіому народників - "інтерес  трудового народу" - він вважав суб'єктивним і ненауковим. Найбільшою вартістю всякого історичного процесу  він вважав духовно-моральний, економічний  та полі-

  397

  тичний  розвиток краю, а справедливими визнавав лише ті рухи в Україні, які сприяли  такому розвитку.

  Освіта. Розвиток промисловості, торгівлі збільшував потреби в освічених  і кваліфікованих працівниках іце стимулювало розширення мережі навчальних закладів і кількості учнів у них. У цілому весь освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населення, що дало відповідні невтішні наслідки. Однак всупереч урядовим настановам українське культурно-національне відродження в освітній сфері залишило досить яскравий слід.

  У 1802 р. почало свою діяльність Міністерство освіти, яке у наступному році провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено  чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

  У парафіяльних школах, які створювались при церковних  парафіях і були початковими, навчання продовжувалося 4-6 місяців у селах  і до одного року в містах. Навчання велося російською мовою, учнів навчали  читати, писати, рахувати, основ православної віри.

  Повітові  школи були спочатку дво- , а згодом - трикласними. Тут навчалися  здебільшого діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісників. Вони вивчали російську  мову, географію, історію, арифметику, фізику.

  В гімназіях спочатку навчалися 4 роки, а  згодом - 7. Тут викладали  іноземні мови, як правило, французьку, німецьку, грецьку, латинську, "закон  божий", священну та церковну історію. Наприкінці 50-х pp. XIX ст. в Україні нараховувалося 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів, 19 гімназій (з них  дві в Харкові), де навчалося близько 4 тис. учнів.

  Проміжне  становище між  гімназіями та університетами займали ліцеї, яких на Україні було три: Рішельєвський в  Одесі (працює з 1817 р.), Крем'янецький (з 1819 p.), Ніжинський (з 1820 p., див. на мал. фасад).

  Поряд із загальноосвітніми  в Україні діяли  й професійні навчальні  заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді  продовжувала працювати  медична школа, у  Києві - фельдшерське, в Миколаєві - артилерійське  і

  398

  штурманське училища, у Севастополі - морська школа. У 1851 р. біля Харкова відкрилась землеробська школа, яка готувала агрономів.

  Характерними  рисами освіти у першій половині XIX ст. були: превалювання релігійного  виховання дітей, політика "обрусєнія", рутинні засоби навчання. Київська академія, яка в попередні  часи відігравала  велику роль у розвитку освіти й культури не лише в Україні, але й у всій Східній Європі, після  видання у 1814 р. нового статуту для духовних академій, за якими  вони повинні були готувати лише фахівців з бо-гослів'я і  для православної церкви, втратила своє значення і перетворилася  на рядовий духовний навчальний заклад.

  Історичним  успіхом у розвитку освіти на початку XIX ст. стало заснування на східноукраїнських  землях університетів, що стало можливим завдяки ліберальній  політиці в національному  питанні імператора Олександра І та його урядовців. Університети внаслідок загальноєвропейської реформи вищої  освіти швидко почали відігравати велику роль в культурному  житті, в розвитку науки.

  Перший  університет на українських  землях у складі Російської імперії засновано 1805 р. в Харкові коштом місцевого дворянства-і  купецтва за ініціативою  вченого-експериментатора В.Н.Каразіна. Характерно, що харківський губернатор був рішучим противником  відкриття тут  вищого навчального  закладу і тільки особисте знайомство Каразіна з імператором  Олександром І  та міністром внутрішніх справ Михайлом Сперанським (який пам'ятав про українське походження свого  батька-священика) уможливило прийняття рішення  про створення  в Харкові вищого навчального закладу. З постанням університету пов'язане значне зростання населення  і кардинальні  зміни життя у  провінційному до того часу місті.

  В перший час університет  мав чотири відділи-факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805-1811) був професор російської словесності І.С.Рижський. У рік відкриття  в ньому навчалося  всього 65 студентів, а через 50 років - 492. Деякий час ректором Харківського університету був відомий український  поет П.Гулак-Артемовський. На довгий час Харківський  університет став осередком патріотичної думки. Тут були професорами  І.Срезневський, А.Метлинський, М.Костомаров, Д.Багалій. За 50 років Харківський  університет підготував близько 3 тис. фахівців з різних галузей  знань. У першій половині XIX ст. характер національно-культурного  відродження на східноукраїнських  землях багато в чому зумовлювався просвітницькою та аматорською діяльністю цього вищого навчального  закладу.

  399

  У 1834 р. в Києві було засновано Університет  святого Володимира на базі закритого  Крем'янецького ліцею (див. на мал. вигляд, головного  корпусу з боку Ботанічного саду). На думку імператора Миколи II, Київський  університет мав  стати центром  русифікації і  монархізму, спрямованим перш за все проти польського впливу. Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом додалися юридичний та медичний факультети. У рік відкриття в університеті навчалося 62 студенти, через 20 років - 808. Першим ректором став Михайло Максимович. Київський університет став одним з головних осередків українського руху, не виправдавши надій царських урядовців. До 1861 р. університет закінчили 1542 чол. Його випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних рангів.

  Третім  університетом в  Україні був Новоросійський (в  Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. В трьох  університетах у  кінці століття одночасно  навчалося 4 тис. студентів.

  У 1863 р. було введено  Статут університетів, який надав їм досить широку автономію: право  обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. Але у 1883 р. було впроваджено  новий Статут, який відміняв автономію, обрання адміністрації, участь професорів в  управлінні. Життя  університету підлягало  суворій регламентації  та наглядові попечителя навчального округу. Запроваджувався  контроль над студентами, вводилась обов'язкова уніформа. Цей статут діяв до 1917 р.

  Потреби економічного і культурного  розвитку зумовили виникнення в Україні й  інших вищих навчальних закладів. У 1874 р. створюється  Глухівський учительський інститут, за рік - Ніжинський історико-філологічний інститут, Південно-російський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський  політехнічний інститут (1858), Вище гірниче училище  в Катеринославі (1893) та ін.

  На  Західноукраїнських землях центром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, але  з німецькою мовою  викладання. У 1849 р. тут  вперше була створена кафедра української  мови та літератури, яку очолив Я.Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викладання. У 1871 р. обмеження  в мові викладання було скасовано, але

  400

  фактично  університет полонізувався. У 1894 р. засновано  кафедру історії  України, яку очолив професор М.Грушевський.

  На  Буковині університет  засновано 1875 р. в  Чернівцях з німецькою  мовою викладання, але були кафедри  й з українською  мовою навчання: української  мови і літератури, церковнослов'янської  мови та практичного  богослів'я.

  У 1864 р. було проведено  реформу освіти, згідно з якою всі типи початкових шкіл оголошувались  загальноосвітніми  й діставали назву  початкових народних училищ. Вони стали  працювати за єдиним планом і програмою, тобто відбулася  уніфікація навчання. Діти здобували елементарні  знання: вчилися читати, писати, вивчали елементарну  арифметику, закон  божий.

  Середніми освітніми закладами  були гімназії, які  мали два ступеня: гімназія і прогімназія (з 4-річним навчанням). Гімназії були двох типів: класичні і реальні. У класичних  перевага надавалась вивченню давніх мов (до 40% часу), їх випускники могли без іспитів  вступати до університетів. З метою "виховання  у відповідному дусі" вводився інститут класних  наставників, вводився кодекс покарань.

  Реальні гімназії (згодом реальні  училища) були більш  наближеними до потреб життя. Тут вивчали  природознавство, фізику, математику, їх випускники могли вступати лише до вищих технічних  навчальних закладів.

  Дівчата навчалися окремо в інститутах шляхетних  дівчат (у Харкові  відкритий у 1812 p., організовував і  очолив цей заклад український письменник і громадський  діяч Г.Квітка-Основ'яненко), гімназіях та єпархіальних училищах (для дівчат духовного звання).

  Наприкінці XIX ст. в українських  губерніях Російської імперії було 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних  училищ, 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте  ці імперські заклади  могли охопити  навчанням лише 30% дітей. Порівняно  з періодом гетьманської автономії кількісні  показники XIX ст. свідчать про загальне зниження рівня грамотності. За переписом 1897 р. в  Україні серед  населення віком  від 9 до 49 років письменних нараховувалося лише 24%.

  Центрами  науки були університети. Всебічно обдарованим  і феноменально працездатним був перший ректор Київського університету М.Максимович. Він  написав понад 100 праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії.

  У розвиток філософської та філологічної наук суттєвий внесок зробив перший ректор Харківського університету І.Рижський, засновником вітчизняного слов'янознавства - професор Харківського

  401

  університету  І.Срезневський. У 1813-1820 pp. ректором Харківського університету був  Т.Осиповський, який написав тритомну працю "Курс математики", що тривалий час була основним підручником  для студентів  усієї імперії.

  Певний  внесок у розвиток філософської думки  зробив фундатор Харківського університету В.Каразін. Він підкреслив, що в соціальному  плані "повної рівності між людьми не може бути тому, що її немає  в природі". Освіту він називав важливим чинником суспільного  прогресу, а серед  наук виділяв філософію, висновки якої, як він  вважав, є теоретичною  основою інших  галузей знань, навіть літератури та мистецтва, вказував на необхідність поєднання науки  з практичною діяльністю.

  Великим історичним здобутком  української культури початку XIX ст. було впровадження нової української  літературної мови, заснованої на принципах  фіксації усного народного  мовлення з вибірковим залученням певних "книжних" елементів минулого. У 1819 р. у Харкові  з'явилася друком перша граматика, що постала на основі живої української  мови Слобожанщини та Полтавщини. Автором  граматики був  викладач Харківського університету О.Пав-ловський. За розробленими у  цій граматиці  правилами українські письменники могли  писати свої україномовні твори внормовано. Граматика була пристосована до діючого російського "гражданського" алфавіту, свого часу розробленого за ініціативи Петра І українськими вихованцями Київської  академії. Тому в  граматиці Павловського ще не було апострофа, деяких літер, мала вона й певні суто граматичні недоліки, однак вже  сама її поява викликала  появу наступних  робіт у напрямку подальшого вдосконалення  українського правопису, ставши їх основою.

  Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла  ще до появи граматики  Павловського під  впливом ідей романтизму. Романтична ідеологія  будила до самостійного національного життя, підкреслювала риси саме української  національності, сприяла  посиленню інтересу до національного  минулого, до національної мови та звичаїв. Емоційність, спонтанність, різноманітність, природність творів романтизму привертали увагу до неповторності  різних народів та індивідуальності кожної людини.

  Невипадково "батьком" нової  української літератури часто називають  Івана Котляревського (1769-1838, один з рідко репродукованих прижиттєвих портретів  див. на мал. на с.403). Поема І.Котляревського "Енеїда" (1798) була першою поемою, написаною